Вер
18

Дурні герої чи героїчні дурні?

vanraepface

Зазвичай позитивного героя створюють таким, щоб глядачі чи читачі ототожнювали себе з ним, і тому співпереживали йому. Проте іноді герої поводяться так, що викликають не співчуття, а, принаймні, роздратування.

Я не говорю про гальмування або ж, навпаки, про надмірну активність героїв, яка призводить до потрібного повороту сюжету (як-то викрадання маленької дівчинки, що є головним елементом для початку Армагедону, наприклад). З такими вивихами у діях героїв треба змиритися, бо ж як інакше трапиться, що вправні, розумні, сильні та наділенні всілякими достоїнствами герої будуть програвати своїм ворогам аж до самого фінального мочилова?

Сьогодні я говорю про дещо інший героїчний дебілізм, а саме: кидання на ворога, палаючи праведним гнівом та бажанням помсти, не думаючи при цьому, чи є тобі з чим на нього кидатися.

Звісно, гнів – емоція, а емоції не завжди піддаються контролю. Але справа в тому, що від події, за яку хочеться помститися, у серіалі зазвичай проходить певний час. І за цей час герой міг би придумати і іншу тактику та стратегію помсти, ніж тупо кидатися на оточеного охороною ворога з воланням “Я тебе вб’ю!” Ну, там у пастку якусь загнати, відрізати від охоронців, команду собі назбирати, яка допоможе у пошуках та битвах, тощо.

gunxsword

Герої ж якось на диво часто забивають на будь-яку стратегічно-тактичну діяльність по впровадженню свої мстивих планів у життя (а іноді видається, що забивають на будь-яку розумову діяльність взагалі). Стараннями сценаристів, правда, до фінального протиборства він зазвичай приходить із командою друзів, але то зовсім не їх, героїв, заслуга, скажімо прямо.

Для прикладу візьмемо Вана із Gun X Sword. Він добру половину серіалу шляється по світу без визначеної мети (крім як поливати і посипати собі їжу всіма доступними приправами), не розроблюючи план, не шукаючи союзників, не роблячи в цілому нічого, щоб привело його до мети. Тільки нібито шукаючи, і то – без плану, ідучи, куди доля заведе.

Коли ж він нарешті здибує свого ворога, то що він робить? Думає, як йому краще прикінчити негідника, чи без тями кидається на того, волаючи: “Я тебе уб’ю?” Ну, здогадайтесь з одного разу.

Він навіть не слухає, що його говорить супротивник. Не те, щоб у даному конкретному випадку той говорив щось путнє, але чисто теоретично він може сказати: “Та це не я вбив твою кохану, мене підставили! Ось тобі докази”. Тож герой, відмовляючись слухати, втрачає шанс дізнатися про справжній об’єкт своєї помсти.

Звісно, сценаристи з усіх сил підігрують героям і дозволяють їм вигравати без усякого плану і всупереч всім раціональним обставинам.

Але це не відміняє факту, що такі герої виглядають не як герої, з якими хочеться себе ототожнювати, а як дебіли, не здатні спланувати свої дії на два кроки уперед. І на один крок теж.

Чер
21

Бобеня

Koinzell Ubel BlattВін не виріс. Чи то молока не любив, як Едуард Елрік із «Fullmetal Alchemist», чи то дитинство було тяжке (півцарства за героя зі щасливим дитинством).

У будь-якому випадку, зростом він — метр з кепкою, зате сили має — завались. При цьому він страшенно злиться, якщо його зріст зачіпають (а Еда частенько обзивають チビ, 豆, 豆粒 та навіть ミジンコ).

Мангаки та анімешники загалом полюбляють сполучати несумісне: то тендітні дівчатка у них стають безжальними знаряддями смерті, то тюхтійські школярі — рятувальниками світу.

Edward Elric - Fullmetal AlchemistА ось у цьому типажі поєднуються величезна магічна сила та фізична вправність з маленьким зростом та юним (принаймні, на вигляд) віком.

До того ж, чогось усі ці коротуни (я маю на увазі Алена Уокера з D.Gray-man, Койнзелла з Übel Blatt та Еда) мають світле волосся (жовте чи сріблясте, але у чорно-білій манзі різниці не видно), причому у двох останніх воно заплетене у коси.

D.Gray-man - Allen WalkerЯ, може, і не виділяла б їх у окремий типиж, бо трьох персонажів для цього малувато, але вийшло так, що «Алхіміка» та «Меч» я побачила/почитала приблизно в один час, і схожість (білявий мелюзга-герой з косою) аж занадто кидалась у вічі. А потім згадався і Ален — у них з Койнзеллом іще і мітки через ліве око схожі між собою).

Koinzell Ubel BlattОт і задумалась, чому авторам так цікаво робити героя маленьким, а то і тендітним? Видно, жіночої кавайності уже не вистачає — треба її і на чоловічих героїв поширити.

Втім, я не те щоб проти. Чоловічій аудиторії — гарних дівчат, жіночій — симпатичних героїв на будь-який смак (кому м’язистих велетнів, кому — тендітних хлопчаків).

Щоб ніхто не залишився обділеним, чи не так?

Кві
18

Терпіти не можу! だーいきらい!

imagesdddДумаєте, це я про якогось анімешного поганця, який тільки і мріє до основанья всё разрушить та побудувати на уламках 新しい世界 (у якому посяде не останнє місце)?

Зовсім ні. Чого на нього сердитися: робота у нього така — гидоту творити. Які до нього претензії? Ну не добрими ж справами йому займатися?!

Ні, я злюся на представників протилежної «лавочки», а саме — на наївних, добрих, чесних та наділених багатьма іншими позитивними якостями героїнь та героїв (в основному, треба сказати, героїнь).

Для прикладу візьмемо Ай (себто Любов по-нашенському) з серіалу «Планети». Це ім’я дуже підходить героїні, бо вона вважає, що саме любов є рішенням усіх людських проблем.

Працює наша Люба космічною прибиральницею. Корисна та почесна професія, зважаючи, що у захаращеному просторі ніякі космічні кораблі не можуть бороздить просторы Вселенной, а без цього — хіба то майбутнє? Ні, і ще раз ні.

Тобто займається Люба начебто хорошою, корисною справою. І сама вся така хороша, позитивна, добра, чесна, і взагалі — хоч до рани прикладай.

Тим не менш, на протязі серіалу її нерідко хочеться стукнути чимось таким важким і так сильно, щоб вона ракетою вилетіла аж у сусідню галактику, і більше ніколи не поверталася.

Щоб зрозуміти, чому у мене виникає цей позив, давайте розглянемо одну з ситуацій з «Планет» (відразу попереджаю, що серіал я дивилася давно, тож подробиць добре не пам’ятаю).

0000232618У третій серії Люба та її колеги знаходять у космосі труну з тілом. Тіло опізнають, відшукують родичів померлого, які мають вирішити, що з тим гробом та тілом робити.

Як виявляється (якщо мені пам’ять не зраджує), той чолов’яга так любив космос, що хотів назавжди у ньому залишитися, і навіть у заповіті про це написав. Тож його нащадки попросили, щоб саме так і було зроблено.

Здавалося б, проблема вирішена, питань нема? Для нормальних людей — так.

Але не для нашої героїні. Бо у неї є свій погляд на те, що треба робити, і, само собою, він і тільки він — найправильніший, а всі інші варіанти — повня фігня, недостойна навіть обдумування.

Тож вона хапає ту труну і зі сльозами на очах починає віщати про «Так не можна, неправильно! Це 寂しすぎる (чи 悲しすぎる, чи щось там інше すぎる), тому якщо ви не зробите так, як Я вважаю правильним, то я цю труну з тілом взагалі куди попало викину, і спробуйте її потім знайти!»

І всі, хто це сопливе патякання чув (а радіо у таких випадках, схоже, лунає на весь Всесвіт), зразу ж прониклися її посланням, розплакалися та вирішили зробити так, як вона каже.

Однак особисто мені в цей момент дуже хотілося вхопити Любаву за шкірку, добре трусонути та закричати у вухо:

«Слухай ти, дурепо!

Чи тобі хоч раз у житті приходило в голову, що твоє бачення світу не єдино правильне? Що інші люди теж мають свої бажання, уподобання, надії та схильності, і що вони не менш цінні, ніж твої?

Чому ж ти патякаєш про любов, а сама при цьому повністю плюєш на на людей і їх хотіння, і вимагаєш, щоб усі і завжди поводилися тільки так, як хочеться ТОБІ?

Що ж це за любов у тебе така, при якій ти вважаєш людей чи то такими тупими, що вони не знають, що їм добре, а що погано; чи настільки нижчими за тебе істотами, що їх проти їх волі треба «ощасливлювати»?

І чим ти відрізняєшся від будь-якого терориста, який погрожує покарати людей, якщо вони не виконають його вимогу? Та нічим. Ті і є терористка, причому ще й найгіршого типу, бо прикриваєшся любов’ю до людей, яких же і шантажуєш.

Ох, ну і егоїстична ти сволота, Любашо, якщо так об’єктивно на твої дії подивитися, а не твої патетичні патякання послухати».

eterye1От саме так я б їй і сказала, і спробувала б вона мені хоч заїкнутися про «любов»! 

Втім, ця Люба — ще не найгірший варіант «позитивних» героїнь, які вічно бажають добра, і вічно чинять зло (якщо перефразувати відому фразу).

Вона, принаймні, не ризикувала чужими життями, та й навряд чи здійснила б свою погрозу — занадто вже вона добренька і правильна (а якщо говорити зовсім відверто, то  та труна з покійником насправді нікому особливо і не потрібна була). Підставлялася Люба виключно сама: бо могла зі свистом вилетіти з роботи, а значить, попрощатися із космосом назавжди.

Проте є й інші види «добрих» героїнь, які і іншими ризикують, і друзів підставляють, і на людей плюють ще з більшої висоти, ніж Люба. Не вірите, що серед позитивних персонажів такі бувають?

Даремно.

Але про них — у якомусь із інших дописів.

Сьогодні ж — до побачення. またね!

Січ
28

Високе мистецтво та приземлена реальність

Zombie Loan 1

Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).

Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).

Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.

На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.

І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.

На це є кілька причин.

Azumi 31. Зовнішність

Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.

Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.

Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).

З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.

А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!

Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.

Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.

2. Пози

У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме. Zombie Loan 3

Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?

Отож-бо й воно!

А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!

Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.

Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).

Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.

3. Поведінка

Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.

Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).

І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з  відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.

Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».

З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».

Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.

4. Акторська гра

Azumi 1Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)

Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.

А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.

 

То який же буде висновок? Екранізації — зло?

Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:

а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.

б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).

в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.

Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.

А ви що з цього приводу думаєте?

Лис
30

За дурною головою…

Я не хочу нікого звинувачувати у дурості, але іноді висновки щодо розумових здібностей медійних героїв напрошуються самі по собі.

Наприклад, у ситуаціях, які буквально описуються початою у заголовку приказкою, коли за дурною головою у героїв страждають і ноги.

Так, переглядала я недавно фільм про двох закоханих дівчат (ну от попалося мені юрі, хоча зазвичай я його не дивлюся. Втім, жанр у даному випадку неважливий).

Трапилось так, що вони любилися собі, любилися, а потім одна з них (для зручності назвемо її героїнею А) сказала, що їй, бачте, треба деякий час побути одній і подумати над життям.

Ну, що ж, треба, то треба. Що ж друга (героїня Б) може зробити? Тільки погодитися та пробувати влаштовувати своє життя сама-одна.

І от через деякий час (через місяць чи щось таке) лунає дзвінок на мобільний від героїні А. Героїня Б зайнята і трубки взяти не може, а коли звільняється, бачить смс-ку з текстом «Давай зустрінемось».

Чудово!

І що ж відбувається далі?

А далі ми бачимо таку картину: героїня А чекає, а героїня Б з усіх ніг мчиться до неї.

І ще через хвилину: А чекає, Б біжить.

І ще…

Та от, нарешті, героїня А, не дочекавшись, уже збирається йти геть… Але в останній момент…

СТОП, стоп, стоп!

А чого це вона збирається іти, якщо вони домовились зустрітися? Втім, давайте згадаємо, чи домовилися.

Виявляється, що ні! Не домовилися, бо замість того, щоб відповісти на дзвінок чи смс-повідомлення, героїня Б «мовчки» кинулася бігти до місця зустрічі.

Ну хіба це не дурість???

Ні, я можу зрозуміти, що після місяця «перерви на роздуми» їх чекає серйозна розмова, яку варто вести віч-на-віч, а не по телефону. Тож дзвонити дійсно було не обов’язково.

Але що заважало надіслати у смс хоча б одне слово (ОК, ун, хай, вакатта, тощо), щоб героїня А знала, що її повідомлення отримане, прочитане і героїню Б треба чекати, бо вона обов’язково прийде (а час там, очевидно, не піджимав)?

Та ніщо не заважало, крім дурості, яку приписали героїні сценаристи для підсилення драматичного ефекту. Тьху та й годі!

Тобто якби героїня Б не добігла вчасно (припустімо таке на хвилинку), то героїня А вважала б, що на її пропозицію зустрітися НІЯК не відреагували, а, значить, бачити її не хочуть.

А героїня Б, побачивши, що її не дочекалися, вирішила б, що не так уже і хотіли з нею зустрітися.

Тобто «пройшла любов, зав’яли помідори, кросівки жмуть і холодно надворі»? І все через одне слово, НЕ надіслане у одному-однісінькому смс-повідомленні???

ГЕНІАЛЬНО! (сарказм)

І це, на жаль, не єдиний приклад, коли герої, замість подумати головою (причому задачі перед ними стоять не вселенської складності), з якогось дива кидаються вирішувати все біганиною.

Втім, чого я хвилююся — це ж не мої ноги страждають від їхньої дурості, чи не так?