Тра
17

“Катрусин кінозал”: чому я проти

BleachКолись на радянському телебаченні існувала передача “Катрусин кінозал”. Пам’ятаю, як ми, малеча, з нетерпінням чекали її, щоб подивитися мультики та послухати розмови ведучої тьоті Каті з лялькою Катрусею.

До цього часу згадую “Кінозал” з теплотою, і жалкую, що для сучасних дітей немає чогось подібного – американські мультсеріали я повноцінною заміною не вважаю. А якби ще була подібна передача для підлітків, де показували б аніме…

Та ви спитаєте: чому у заголовку “проти”, якщо я нібито цілком “за”?

Справа в тому, що “Катрусин кінозал” асоціюється у мене не просто з переглядом мультиків, а саме з сумісним переглядом. На час передачі у нас вдома ніби організовувався маленький кінозал, де в екран вдивлялися не лише дітлахи, а, бувало, й дорослі, що за нами наглядали.

А от аніме я категорично не можу дивитися ні з ким.

Причина, думаю, в тому, що воно потребує сильної емоційної віддачі. Оскільки аніме – не мультики для малечі, то і емоції, відповідно, доросліші. Герої відчувають біль (як фізичні, так і душевний), страх, відчай, люблять і ненавидять усією душею.

Bleach - InoueБільше того, аніме, не обтяжене вимогами реалізму (на відміну від кіно) доводить драми людських почуттів до самої межі: коли герой, намагаючись вирватися з лещат психологічної безвиході, ранить себе та близьких. І у хорошому аніме (а ми ж не настільки отакнуті, щоб дивитися усе підряд, правда?) спостерігати за стражданнями героя, хай тільки емоційними, а не фізичними, буває нестерпно тяжко.

Звісно, я уже не маля і навіть не підліток. Я не настільки поринаю і світ намальованих героїв, як це відбувалося у далекому дитинстві.

Проте сила аніме, на мій погляд, якраз у здатності розповідати історію героїв так щиро та з такою любов’ю до них, що залишитися байдужим неможливо.


Аніме – це не суміш жартів для дорослих з простесенькою повчальною історією для діток (себто коктейль, за який заплатять і ті, й інші), яка за жодних умов не закінчиться погано.

Аніме інше. Сумніше і болючіше. І значно вимогливіше до глядача: той “психологічний розтин”, якому піддаються герої, потребує найтоншого, неймовірно делікатного відношення. Адже почуття героїв, їх історія призначені одній-єдиній людині – глядачу.

Кожному глядачу окремо.  Не думайте, що аніме дається “на всіх”. Це смішити краще гуртом – один засміється, інші підхоплять. А от стукати в чиєсь серце – то тільки один-на-один.

Тому для мене дивитися аніме разом з кимось – як слухати щиросерду, з глибини душі сповідь… і знати, що її підслуховують.

Я так не можу. А ви?

では、またね。


Підпишіться на оновлення через RSS або на E-mail
1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок (1 голосів, 5,00 )
Завантаження...

Залиште коментар