Подивилася я на календар та на “Мушлю”… Ой, леле, у червні нічогісінько не написала! Загулялася із дочкою на її канікулах, і собі відпустку влаштувала.
Звісно, то не означає, що я закинула японську, зокрема, читання, бо для мене читання — то і є відпочинок.
До читання відносяться не лише книжки, а і всяка інша всячина. Зокрема, стрічка оновлень у соцмережах, яка принесла мені наступне посилання:
Як виявилося, це непоганий сайт про японську мову, хоча останній випуск — півтора роки тому. Але там є цікаві матеріали, наприклад, про японську пунктуацію (про що чомусь рідко пишуть у підручниках), тематичні розділи (про назви планет, кольори, тощо).
Крім того, до корисного читання можна віднести японські блоги. Якщо крім вивчення японської у вас є іще якесь хобі, то можна поєднати приємне з корисним та читати про нього японською. Наприклад, я любою дописи про Англію (чимось вона мені романтична):
Признаюсь, я ніколи формально не вчилася швидкочитанню, але над книжками довго не затримуюсь — завдяки довгій практиці.
У швидкочитання є свої переваги: коли треба хутко виловити інформацію з тексту. Але є і недоліки, бо інформація — то не все, що ми отримуємо від читання, і плигаючи по сторінках, навряд чи можливо насолоджуватися мовою та стилем письма.
Один із корисних прийомів швидкочитання — це пропускання непотрібних частин. До яких, як правило, відносяться і слова автора у діалогах: “він сказав”, “вона відповіла”, тощо.
Як правило, бо невмілі письменники люблять повикаблучуватися, і видають ось такі діалоги:
— Це правда? — вчепилася у нього А.
— Ні! — заволав у відповідь Б.
— От брехло, — пхиркнула А.
— Я не брехло, — відборонився Б.
— Ага-ага, — розреготалася А.
— Курва, — заскреготів зубами Б.
Не зачіпаючи літературного убозства наведеного фрагменту, хотілося б відмітити дещо стосовно лексики.
Вмілий читач швидко наловчиться пропускати цей словесний непотріб (припускаючи, що не шпурне книжкою у стіну після такого діалогу), навіть якщо не володіє швидкочитанням.
Однак якщо текст написаний іноземною мовою, ситуація ускладнюється.
У бажанні випендритися автор перебирає всякі екзотичні слова, які начебто мають підкреслити його письменницьку оригінальність.
З одного боку, це плюс для читача, який отримує зайвий стимул, щоб зазирнути у словник та вивчити нове слово.
Однак з іншого боку — користь екзотичного, рідкого та стилістично недоречного слова сумнівна. Адже, читаючи іноземною мовою, ми, у тому числі, вчимося використовувати її правильно. А про яку правильність може йти у книзі, яку навіть носій мови хоче пожбурити у стіну і більше ніколи не відкривати?
Тобто не до місця чи без смаку використане слово спотворює “почуття мови”, яке мало б вироблятися у учня при читанні. І, набравшись такого, ми ризикуємо сприймати як належне щось на зразок:
Приблизно два місяця тому мені довелося досить-таки несподівано поїхати в Україну, і оскільки з Інтернетом там у цьому році виявилося скрутно, то вийшла нас із «Мушлею» така собі незапланована відпустка.
Повернувшись в Америку, я думала написати граматичний допис саме про це — про плани, в тому числі і такі, що порушуються, а також про тісно пов’язані з ними людські хотілки.
Проте через акліматизацію, а також неймовірну спеку голова у мене поки що не дуже варить. Тож замість чогось серйозного хочу сьогодні попатякати про цікавості, які мені вичиталися у книжках.
Зокрема, про пунктуацію.
Те, що вона від нашої відрізняється, не має ні для кого бути несподіванкою. У кожної мови — свої правила.
Однак щодо японської мови я вже починаю сумніватися, що вони взагалі є.
Наприклад, зустрілось мені буквально на днях такий абзац:
«ママは[。。。]教えてくれた。[Тут іде п’ять стовпчиків того, що саме мама розповіла]。と。»
Я спеціально виділила крапки, що ви оцінили. と, частинка, яка навіть свого власного значення не має — і в окремому реченні!
Звісно, якщо приймати, що крапки у японській мові служать для відокремлень саме речень. Хто не пам’ятає шкільну програму, нагадаю їх означення в нашій мові.
Речення — граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів певної мови, яка становить окрему, відносно незалежну думку; це значеннєве, граматичне і інтонаційне ціле, що виражає якусь думку в відношенні її до дійсності (предикативність, створена категоріями модальності, часу й особи) одним словом чи сполукою слів.
Я не дійду до такого нахабства, щоб стверджувати, що це визначення — єдино вірне, і має підходити усім мовам.
Проте логічно ж, погодьтеся, виділяти все-таки якийсь більш-менш закінчений і, головне, осмислений шматок думки, а не нічого не значущі частинки, чи не так?
Втім, у плані порушень авторами правил японська мова не унікальна.
Наприклад, в українській, з точки зору строгої стилістики, не бажано починати речення зі сполучників (а, і, але, бо, тощо), адже вони (за визначенням) мають сполучати, і тому повинні знаходитися всередині речень, а не на початку.
Але.
Автори (особливо в художній літературі) регулярно порушують цю рекомендацію.
Бо головне для них — не написати твір строго за правилами.
А дещо зовсім-зовсім інше.
А саме – донести до читача свої думки та емоції.
І для цього вони гнуть ті строгі правила, як їм заманеться.
І це діє!
Неважко зрозуміти, що, напиши я все це з комами там, де нібито треба, та ще й одному абзаці (як, знову ж, вимагає строга стилістика), враження було б зовсім інше.
Тож не дивно, що і японські автори відкидають суху граматичну правильність в угоду виразності, та пишуть щось на зразок:
І (ви помітили, правда?) спостерігати за цим дійсно цікаво, бо розумієш, що перед тобою справжня, жива мова, а не вихолощений підручниковий текст.
Це тим більш справедливо для японської — ієрогліфічної мови, тому що шлях до повноцінного читання довший, ніж у алфавітних.
Причому настільки довший (чи здається таким, якщо вибрати неоптимальні методи навчання), що багато хто по ньому і не йде, вдовольняючись лише усною частиною.
І (ups, I did it again) абсолютно даремно, як на мій погляд.
Та на сьогодні все. Хорошого вам літа та відпустки (якщо вона у вас іще не пройшла) чи канікул.
Останнім часом я читаю літературу в основному у паперовому вигляді. Не знаю, чому, але сприймати з екрану великі об’єми тексту мені стало важкувато.
Проте трапилося так, що моя дочка, перечитавши всі свої дитячі книжки українською, російською та англійською мовами, вирішила, що їх хочеться іще і японської.
Ну, що ж, сказала я, діло добре, давай.
Звісно, перш за все постало питання, що читати і де.
Бо мої-то, дорослі книжки — вони досить грубенькі. Куплю я собі пачку та й нудохатиму її рік, то у ванні почитуючи, то на лавочці біля дитячої площадки.
А дитині ж ті нещасті 10 сторінок набриднуть через 3 дні (адже далеко не всі книжки стають улюбленими, які перечитуються багато разів). Де брати свіжі поставки і як на них не розоритися?
Тут і виникла ідея читати онлайн, а те, що сподобається, діставати уже на папері.
Тож звернулась я до всезнаючого Гугла, і серед багатьох інших видав він мені одну непогану сторінку з цілим списком посилань на японські книжкові ресурси.
Як зрозуміло з назви блогу, він присвячений аніме та манга. Але тут ви не знайдете рецензій на аніме чи мангу, так само, як і анонсів новинок. Я пишу те, що вразило чи зачепило мене, розсмішило чи примусило подумати. Якщо вам це підходить - приєднуйтесь!
Читачеві お客様に
Кажуть, що кожен анімешник хоча раз у житті брався вивчати японську мову. Якщо ви з тих, хто думав або навіть починав, та покинув - можливо, саме тут ви знайдете спосіб зблизитися з 日本語. Уроків граматики не буде - але ви навчитеся трохи більше розуміти те, що чуєте в аніме.
Подивилася я на календар та на “Мушлю”… Ой, леле, у червні нічогісінько не написала! Загулялася із дочкою на її канікулах, і собі відпустку влаштувала.
Loading...
