Фото: НАСА
За характером я – інтроверт, і не дуже люблю спілкуватися з людьми. А коли мені те спілкування аж нав’язують… "Повбивав би!".
Взагалі неприємно спостерігати будь-яку нав’язливість, навіть якщо самим реципієнтом вона сприймається спокійно.
Тож ви можете уявити, наскільки мене бісять анімешні сюжети, ПОВНІСТЮ побудовані на такій поведінці.
Так, я про ті серіали, в яких головному герою на голову звалюється якась незрозуміла діваха, що відразу заявляє: "Я твоя дружина/наречена/доля…" і з першої ж секунди знайомства(!) починає поводитися, наче вони вже років сто проживають у щасливому, міцному шлюбі з усіма можливими зобов’язаннями.
Тобто від героя вимагається а) миттєво забути попередні та на даний момент існуючі сердечні прихильності б) не менш миттєво закохатися у оце "щастя з небес" в) "посміхатися і махати", тобто бути від такого повороту дій перманентно та надзвичайно щасливим.
Якщо ж герой насмілюється протестувати та оборонятися, у хід пускається "важка артилерія". Наприклад, нітрогліцеринові сльози, які самі знаєте, що роблять.
А ще до того додайте цілий натовп екстравагантної рідні, що пресує героя як тільки може, аби він і кроку не смів ступити від їхньої лялечки.
Уявили себе на місці цього героя? Ото ж бо.
Втім, як-то кажуть: "Аниме всякие нужны, аниме всякие важны". Тобто на кожний жанр знайдеться глядач, а хто не хоче, той не дивиться.
Однак тут є два моменти, які не дозволяють мені ставитися до подібних серіалів з філософським спокоєм.
Перший: вони дуже смішні. Принаймні, більшість із тих, що доходить до нас. Причина, можливо, у тому, що уже саме "звалювання на голову" настільки дурне і неймовірне (при тому, що решта подій відбувається у звичайному антуражі нашого світу), що після нього автори вважають зайвим перейматися логікою, здоровим глуздом, мотивами та характерами. Тобто безмірно абсурдна основа сюжету дозволяє авторам "відриватися" на повну катушку, не ризикуючи, що глядач покине дивитися серіал із думкою: "Що за траву вони курили?"
Правда, основна лінія залишається простою і банальною: діваха падає на героя і виставляє претензії – герой відчайдушно відбивається від неї та її рідні – уся ця катавасія тягнеться до передостанньої серії – герой наносить дівасі тяжку душевну рану, від чого та впадає у відчай (із загрозою смертельного або іншого дуже тяжкого кінця) – герою вдаряє в голову блискавка, і він раптом усвідомлює, що без дівахи йому життя нема – далі іде щось дуже сльозливе, пафосне та героїчне – Хеппі енд.
Нудно, аж зуби зводить.
А от другорядні герої та лінії… О, то самий смак. Такого буйства фантазії не знайдеш навіть у найфантастичнішій фантастиці. Які характери, які виверти сюжету, які інтриги та страсті! Заберіть оту нуднючу головну лінію, і буде вам справжній шедевр абсурдної комедії. Але, але…
Тобто, з одного боку, такі серіали хочеться дивитися, бо в них є просто розчудові, якщо не геніальні комедійні моменти. А з другого – головна сюжетна лінія у них ЗАВЖДИ неймовірно нудна, передбачувана та противна.
Друге зауваження: ідея, що подається нам у таких аніме, просто-напросто гидка.
Ви тільки вдумайтесь: хтось, нам навіть не знайомий, збирається безцеремонно влізти у наше життя і вирішувати за нас (застосовуючи у разі нашої незгоди силові методи), як себе вести, кого нам любити і що почувати взагалі. І нас іще переконують, що цей хтось нам не злісний ворог, а наша друга половинка, яку ми маємо врешті-решт покохати!
Ну чи не бридота несусвітня? І це при тому, що подається ця думка під невинно-шкільним соусом. А тепер давайте використаємо нашу уяву і спробуємо її трохи "оживити".
Особисто я бачу перед собою таку картину: перед молодою жінкою з’являється невідомий їй чоловік і заявляє: "Тепер ти моя дружина. Ти маєш займатися зі мною сексом, народжувати мені дітей та упадати коло мене як годиться у сім’ї. А якщо не згодишся, то ось моя численна рідня, яка буде за тобою слідкувати (щоб у тебе не з’явилося ніяких інших інтересів, крім тих, що Я дозволив) та примушувати робити те, що МЕНІ забажається".
Уявили? Жахнулися? А нам це подають як щось веселе, радісне та романтично-прекрасне. Тьху!
Я скажу навіть більше. Японці знімають досить багато кривавого, цинічного, апокаліптичного аніме. Проте у 99% випадках воно не залишає після себе враження глобальної несправедливості (не плутати з сумом, жалем та підозрою, що окремі хороші герої авторам чимось дуже і дуже не вгодили).
Це тому, що завжди знайдеться герой, хай і другорядний чи навіть епізодичний, який відстоюватиме (не плутати з "відстоїть") близькі нам ідеали справедливості та честі. У 99% песимістичного аніме є хоча б іскра надії (не плутати з "приємний нам герой доживе до фінальної заставки").
А той 1%, де ні честі, ні справедливості, ні надії немає, зазвичай додивляєшся із думкою: "Туди вам усім і дорога".
А що ми бачимо у вищеописаних аніме? Будь-яка дурепа може тикнути в героя пальцем і заявити: "Ти мій!" – і все, герой пропав. Його силою примушують кохати і бути з кимось – і те, що герой таки піддається, намагаються подати нам, як щасливий кінець!
Але хіба це добре? Хіба це справедливо? Ні!
Щоправда, не буду заперечувати, що на даний жанр можна подивитися і з іншої сторони. А саме – як на потаємну фантазію підлітків, які хочуть щоб на них якась дівчина накинулась з певною метою, дала повикаблучуватися заради підвищення самооцінки, а потім дозволила себе нібито завоювати.
Проте давайте-но подивимося на інший жанр з таким підґрунтям – гаремник. У ньому на героя вішаються дівчата, і у немалій кількості; серед них навіть може виділятися одна, що нібито призначена йому традиціями, долею чи примхою автора; і від окремих дівчат герою може час від часу діставатися на горіхи.
Але хіба герою хтось викручує руки, заявляючи: "Ти мене вперше бачиш, але маєш негайно полюбити, а то гірше буде!"? Ні, такого нема, або ж є у суто гомеопатичних дозах.
Тому гаремники, при тому, що я їх не люблю (і не дивно, бо я аж ніяк не належу до їх цільової аудиторії), викликають у мене скоріше поблажливість. Ну, дійсно, хто ж не хотів би бути популярним серед протилежної статі? То чому б і не помріяти про це хоч у аніме?
А от у серіалах, де "щастя" звалюється з небес на голову, ситуації зовсім інша. Прямо скажімо – гірша, а ще пряміше – бридка. Бо у них якось так непомітно, тихенько і під веселеньким соусом подається ідея, що психологічне насилля над людиною – це нормально і навіть добре, якщо врешті-решт жертву вдається скрутити та "повести під вінець".
"Мила" така установка, чи не так? Настільки "мила", що ніяким сміхом її не приховаєш.
Тому я більше і не дивлюся подібні комедії. Ну їх у біса.
(Оцініть допис)
Loading...