Бер
30

Продуктивність звичок

Calendar from iKnowЩаслива людина, що не стикалася із прокрастинацією (припускаючи, що така взагалі знайдеться на Землі). То за японську братися не хочеться, то допис писати ліньки… Ну, ви зрозуміли.

Один із методів боротьби з цією поширеною недугою — вироблення звичок, так, щоб навіть не задумуватися: робити чи ні, а просто робити, так само, як каву вранці заварювати чи вмиватися.

Не знаю, як нашенською, а англійською про вироблення звичок написано надзвичайно багато.

Зокрема, є така хороша книжка Mini Habits: Smaller Habits, Bigger Results by Stephen Guise. Хороша вона тим, що не лише розказує, як це добре і корисно — виробляти звички, а ще й підказує, як же виробити звичку до вироблення звичок.

Адже навіть у цей процес може втрутитися прокрастинація: “Почну з понеділка”, “Сьогодні ну ніяк”, “Щось я зовсім змучився сьогодні, може, завтра”, і нарешті — “Та чого ви до мене причепилися з тими звичками?”

Вихід — зробити звички дійсно міні, настільки, щоб не виконати їх було практично неможливо. Наприклад, якщо треба виробити звичку до фізичних вправ, то міні-звичка — це всього лише одне присідання, віджимання чи один прес.

Звичайно, можна робити і більше (зазвичай людина, якщо вже пересилила себе і щось почала, не лінується займатися цією справою певний час), але мінімум, який треба виконати кожного дня має бути дійсно маленьким.

А от коли вже звичка виробиться, то тоді вже можна міняти її на більш суттєву.

Для психологічної підмоги у цьому занятті можна використати метод “Не розривайте ланцюжок” Джеррі Сайнфелда. Беремо календар, вішаємо на видному місці і кожного дня, якщо виконали заплановану дію, закреслюємо у ньому день.

Через деякий час у нас виходить ланцюжок із хрестиків. От його-то і не можна розривати.

У наш електронний час, звісно, можна обійтися і без паперового календаря. Наприклад, зареєструватися тут, завести собі ланцюжка (а то і не одного) та милуватися тим, як він не розривається.

Або поставити на смартфон програму для вироблення звичок (MyChain, Habit Streak Plan, Rewire, HabitBull, etc), та завжди мати того ланцюжка з собою.

Зокрема, якщо ми говоримо про японську, то міні-звичка, яку можна взяти за основу — це, наприклад, щодня вчити одне японське слово або японське граматичне правило. Або ж прослуховувати один короткий подкаст японською (3-5 хв), або проходити одну навчальну сесію (5-10 слів) на iKnow, Memrise чи Duolingo, або ж прочитувати одну сторінку (а то і один параграф, якщо сторінка поки що занадто багато) у японській книжці, тощо.

Вивчення мови, до речі, є одним із тих занять, де неперервність дуже важлива. Бо нове слово, якщо його не повторити, з легкістю вилетить з пам’яті уже наступного дня, і його доведеться вчити заново.

Тож якщо ви відчуваєте, що робите щось потрібне вам вряди-годи, замість робити регулярно — приєднуйтесь до мене у виробленні звичок, не пожалкуєте.

Лют
17

Розкоші та злидні швидкочитання

Признаюсь, я ніколи формально не вчилася швидкочитанню, але над книжками довго не затримуюсь — завдяки довгій практиці.

У швидкочитання є свої переваги: коли треба хутко виловити інформацію з тексту. Але є і недоліки, бо інформація — то не все, що ми отримуємо від читання, і плигаючи по сторінках, навряд чи можливо насолоджуватися мовою та стилем письма.

Один із корисних прийомів швидкочитання — це пропускання непотрібних частин. До яких, як правило, відносяться і слова автора у діалогах: “він сказав”, “вона відповіла”, тощо.

Як правило, бо невмілі письменники люблять повикаблучуватися, і видають ось такі діалоги:

— Це правда? — вчепилася у нього А.

— Ні! — заволав у відповідь Б.

— От брехло, — пхиркнула А.

— Я не брехло, — відборонився Б.

— Ага-ага, — розреготалася А.

— Курва, — заскреготів зубами Б.

Не зачіпаючи літературного убозства наведеного фрагменту, хотілося б відмітити дещо стосовно лексики.

Вмілий читач швидко наловчиться пропускати цей словесний непотріб (припускаючи, що не шпурне книжкою у стіну після такого діалогу), навіть якщо не володіє швидкочитанням.

Однак якщо текст написаний іноземною мовою, ситуація ускладнюється.

У бажанні випендритися автор перебирає всякі екзотичні слова, які начебто мають підкреслити його письменницьку оригінальність.

З одного боку, це плюс для читача, який отримує зайвий стимул, щоб зазирнути у словник та вивчити нове слово.

Однак з іншого боку — користь екзотичного, рідкого та стилістично недоречного слова сумнівна. Адже, читаючи іноземною мовою, ми, у тому числі, вчимося використовувати її правильно. А про яку правильність може йти у книзі, яку навіть носій мови хоче пожбурити у стіну і більше ніколи не відкривати?

Тобто не до місця чи без смаку використане слово спотворює “почуття мови”, яке мало б вироблятися у учня при читанні. І, набравшись такого, ми ризикуємо сприймати як належне щось на зразок:

「人殺しのは俺だ!」従者が爆発した。 — Убивця — я! — вибухнув шафар.

Отже, пропускання слів автора у діалогах має свої переваги навіть при читанні іноземною мовою.

Можливо, втім, що книжку з такими діалогами не варто читати взагалі, ні швидко, ні повільно. Навіть (а то і тим паче) заради вивчення іноземної мови.

Гру
20

Ода героїням

На ідею проспівати цю оду мене наштовхнула книжка A Room of One’s Own by Virginia Woolf.

Звісно, вона не має ніякого відношення до аніме та манги. Але у ній, крім всього іншого, є ще й таке цікаве спостереження.

Довгий час, мало не до самого кінця минулого тисячоліття (а вам відомо, коли саме жінки в західній Європі отримали право голосувати або працювати без дозволу чоловіка?) жінки не могли навіть подумати, щоб увійти у коло можновладців (в залежності від місця та часу до них належали знать, політики, багатії, торговці, воїни, видатні письменники, громадські діячі, тощо). Ці заняття не вважалося достойним, підходящим та природнім заняттям для жінки.

Однак якщо почитати книжки цих періодів, то виявиться, що жінок там — повна чаша, та ще й яких жінок!

Візьміть для приладу Шекспіра: які у нього розумні, бідові, яскраві героїні! Флобер пише про пані Боварі, Ібсен – про Нору, Діккенс — про крихітку Дорріт, Толстой — про Анну Кареніну…

Звісно, не всі з героїнь — розумні, бідові та яскраві. Але справа не тільки у їх якості, каже нам пані Вульф, а й у кількості. У літературі (яка писалася в основному чоловіками) жінок — не перелічити. Історія ж, як вона до нас доходить, на диво бідна жіночими персонажами.

Звичайно, були всілякі там королеви — куди ж від них подітися, якщо у королів народжуються не лише хлопчики. А от якась self-made Жанна Д’Арк — радше виняток.

Японська культура, попри свою самобутність, не обійшлася без “Ієрогліфи занадто складні для жінок, хай он хіраґаною пишуть”.

Втім, нащо згадувати минуле, якщо сучасність дає досить матеріалу для роздумів.

Причому для цього не треба навіть особливо знати японське життя. Просто анімешно-мангові героїні настільки видатні (крім як розумні, бідові та яскраві, вони ще й неперевершені воїни, вчені, магічки, поліцейські, пілоти космічних кораблів), що жодна реальна жінка з ними не зрівняється — за визначенням.

Заради справедливості, чоловіків це теж стосується — куди їм до анімешних всі-як-один-супергероїв — але все ж у них є більше простору для реальних видатних діянь: у політиці, на війні, у науці, творчості, тощо.

Японська ж жінка зовсім донедавна мала після заміжжя звільнитися з роботи та сидіти вдома, господарюючи та виховуючи дітей*. Зараз ситуація дещо змінилася, але все одно — значна частина заміжніх жінок не робить повноцінну кар’єру, а в кращому випадку займається підробітками на アルバイト.

А це означає, що більшість тих прекрасних героїнь, які на раз-два дають фору своїм мангово-анімешним побратимам, створена саме чоловіками — так само, як і героїні інших літератур.

Причому кількість героїнь, якщо так подумати, загалом природна — ну, про що ж іще чоловікам думати, як не про жінок?

Цікаво інше: чому ідеальна мальована жінка настільки відрізняється від ідеальної реальної? Чому у анімешних героїнях ціняться впевненість, сила (в тому числі і фізична), розум, розкутість та інші “бідові” якості, зате реальна жінка має дріботіти позаду, кланятися, завжди бути ввічливою та слухняною, і не лізти у чоловічі справи? Чому гноблячи реальну жінку, підносять вигадану?

У пані Вульф є кілька цікавих думок щодо такого положення справ — раджу їх почитати: як не дивно, далеко не всі з них застаріли за пройдене століття.

У мене теж є ідеї, але виказувати їх я не буду — занадто велика тема, та і не у дусі “Мушлі” (і так я з цим дописом ходжу по краю оффтопу).

Але все ж, цей феномен, на мій погляд, вартий уваги.

А ви що думаєте?

 

*Японський патріархат мав свої особливості, як-то: оскільки господарством повністю займалася жінка, то і заробленими чоловіком грошима розпоряджалася вона — зокрема, тримаючи у себе його зарплатну картку та видаючи чоловікові з неї “кишенькові гроші”. Отакі-то пригнічені японські жінки.

Лис
12

Між нами, смертними, кажучи…

Подивилася я на днях The Edge of Tomorrow з Томом Крузом.

“Ах, з Томом Крузом! — можуть мені сказати. — І нащо ж ми говоримо тут, у “Мушлі” про стандартний голлівудський бойовичок з крутим героєм, який в черговий раз рятує світ та зустрічає невідворотній хеппі-енд своєю фірмовою білозубою усмішкою?”

Справа у тому, що основою сценарію до фільму стала книжка японського письменника Хіроші Сакурадзака All You Need Is Kill, яку я прочитала ще до того, як фільм почав зніматися.

Думаю, що нікого не здивую (хоча, може, і розчарую), що від книги там залишилася зовсім крихта. Одна заміна ледь-за-двадцятирічного хлопця на потертого життям майора вже робить немало — щонайменше, зміщує цільову аудиторія на роки вище: від підлітково-юнацького кіно до дорослого бойовика.

Втім, бойовик вийшов непоганий (як для фільму розважального жанру з Крузом), то чому б і не поговорити про оригінал та екранне втілення.

Перш за все, було б дуже, ДУЖЕ цікаво, якби за екранізацію взявся якийсь молодий сміливий режисер, який не боїться експериментувати, або ж немолодий майстер, який уже не має ні під кого підстроюватися і може зняти що хоче і як він хоче.

Справа в тому, що коли читаєш оригінал, перед очима наче постають сцени із аніме або сторінки з манги — настільки очевидно японським є цей твір.

Що характеризує його певним чином, бо, давайте говорити відверто, аніме в масі своїй — штампована почуханка наших підліткових комплексів (які частково залишаються з нами навіть у дорослому віці).

Втім, як і більшість фільмів розважального жанру, так що не будемо грішити виключно на аніме.

Однак аніме та його основа — манга — мають свої “точки почуханки”, відмінні від західно- та східноєвропейських, американських та навіть інших східно-азіатських.

Тому відтворення їх у більш-менш первозданному вигляді, збереження “духу” оригіналу (тобто з сильним мангово-анімешним присмаком) було б, безсумнівно, цікавим експірієнсом і для тих, хто знайомий з японською мас-культурою та цінує її, і для тих, хто не має про неї жодного уявлення.

Щодо перших (до яких належу і я), то тут є де розгулятися інтересу та аналізу: як японський світогляд переломився через чужоземну свідомість режисера та чужорідні кінематографічні традиції; що саме викинули, змінили та вставили (без чого навряд чи вдалося б обійтися); до якого морального вибору/висновку підвели героя.

Нарешті, що, мабуть, найголовніше, — чи наважилися зберегти оригінальний фінал, який, між іншим, належить до типових манго-анімешних кінцівок: однаково далекий як від білоусмішкового хепі-енду, підпертого роялями у кущах, так і від повного гаплика. Обидва ці варіанти розташовуються по краям Гаусіани, себто однаково рідкі.

І саме цей фінал, хоч і є в японській масс-культурі доволі заїждженим, міг би добряче порвати шаблон незнайомому з анімешними штампами глядачу. Деяким — у хорошому сенсі (“О, нарешті щось оригінальне, а не звичайний хепі-енд, який вже підзадовбав”), іншим — у поганому (“Ааааа! Де наш очікуваний поцілунок на фоні руїн під оплески другорядних героїв?!”).

Останні, мабуть, становлять значну частину цільової аудиторії пригодницьких фільмів з Крузом, що, безперечно, вплинуло б на виручку. Саме тому, щоб зняти з вірністю до оригіналу, потрібна або безшабашність молодого режисера та його продюсера, або ж впевненість та здатність вибивати гроші під славетне ім’я видатного майстра.

Але, як неважко здогадатися, удача нам не усміхнулася, і оригінального фіналу ми не отримали.

З іншого боку — чи не ну його к бісу той фінал, якби до нього були б причеплений довгий штампований потяг: зав’язка-штамп, персонаж-штамп, поворот-сюжету-штамп, місце-події-штам та ще ціла процесія штамп-вагончиків?

Хто зна. Може, нічого путнього з того все одно не вийшло.

Але я точно хотіла б, щоб хтось спробував екранізувати саме японську книжку, або мангу, або аніме, без перекладу на американську кінематографічну мову.

Втім, зважаючи на те, що Голівуд навіть європейські фільми перезнімає на свій лад, надії на те мало. Але без надії таки сподіватись ніхто ж не забороняє, чи не так?

P.S. Для тих, хто не розуміє, до чого тут “смертні” у назві: перший варіант сценарію називався We mortals are (Всі ми смертні).

Кві
6

Я не люблю Хаяо Міядзакі

Spirited AwayЗнаю, що у певних колах за таке можна і по шапці отримати, адже пан Міядзакі – то метр, легенда, чиє ім’я належить вимовляти з придихом і обов’язково супроводжувати признанням у палкій любові до його творів.

Але прикидатися я не хочу: пана Міядзакі не люблю.

Для тих, хто не кинувся відразу писати мені гнівні коментарі, з неодмінною погрозою перестати читати мій мерзенний блог, зауважу: я не ставлю під сумнів талант пана Міядзакі, і мені подобаються деякі його мультфільми. Я із задоволенням передивляюся «Віднесені привидами», з теплотою згадую «Принцесу Мононоке», а також неодмінно збираюся подивитися його наступний мультик.

Проти у мене є одна серйозна претензія до пана Хаяо, і пов’язана вона, як не дивно, якраз із його видатними талантами як творця.

Як на мене, занадто несподівано у нього сполучаються серйозність тематик та детальна проробка світів з неймовірною дитячістю деяких поворотів сюжету.

Ring

Adrian Dressler, Flickr (CC)

Наприклад, у «Порко Россо» герой спочатку бореться з огидними та страшними, як нас намагаються переконати, піратами. Проте ближче до кінця ті ж самі пірати, послухавши палку промову головної героїні, раптом усі як один проймаються її словами, стають пухнато-рожевими та кидаються допомагати герою (своєму заклятому ворогу, нагадаю).

У «Лапуті» злобива бабця-піратка(?) разом зі своїми бешкетниками-синами спочатку викрадає героїню, а в кінці з якогось дива їй допомагає.

Дзеніба у «Віднесені привидами» теж виявляється добренькою бабусею, хоча у певний момент, коли Хаку був поранений, вона сказала, що так йому, дурному драконові, і треба — хай собі здихає.

У останньому випадку такий прийом можна у чомусь і виправдати — це додає інтриги та підкреслює різницю між сестрами-відьмами.

Однак у більшості інших мультиках цей раптовий і слабо обґрунтований перехід від чорного до білого виглядає неймовірно штучним та неприроднім.

Тобто коли бачиш таке у Диснеївській «Рапунцель», питань не виникає: ну, що ще чекати від розважальної казочки-мюзикла?

Але ж Міядзакі?!?!?!

Lord of the Rings

John Howe

Коротше кажучи, щось у його творах не складається мені у цільну картинку, якої чекаєш від справжнього майстра (яким пан Хаяо безсумнівно є).

Треба відмітити, що таке ж враження у мене і від «Володаря перснів» пана Толкіна.

Коли читаєш «Братство персня», важко позбутися думки, що автор якимось чином побував у Середзем′ї, і тепер нам його описує. Реальність Ширу та навколишніх земель проступає крізь сторінки книги з неймовірною чіткістю.

Однак пізніше ілюзія руйнується кількома епізодами з «Двох веж» та «Повернення короля», причому руйнується саме казково-пригодницькими елементами: коли на  героїв нападає неймовірне везіння, і вони не гинуть, хоч ти їх впритул стріляй; чи коли в останній-преостанній момент приходить несподівана допомога; коли…

Втім, не хочеться перераховувати всі характерні для пригодницької літератури прийоми, якими треба, з одного боку, втримати саспенс, а з іншого — забезпечити, щоб герої подолали всі непереборні перешкоди, які автор щедро розсипає їм на шляху.

spirited-away-miceЩе один хороший автор, який регулярно мене розчаровує — Стівен Кінг.

От як почне він описувати персонажів та обстановку на початку книжки — зачитаєшся, і відразу ж повіриш, що саме таких людей — справжніх, реальних, живих, зі своїми маленькими радощами і бідами, секретами і недоліками, він і зустрічає у своєму штаті Мен.

Однак ближче до кінця у містичних романах вилазить… власне, містичність і вилазить.

Як-то:

«Вона раптом зрозуміла (без будь-яких передумов), що для перемоги над цією супер-мега-злою кракозяброю, яка руйнує її місто, треба тричі скакнути на лівій нозі, висолопивши язика та роблячи кругові паси правою рукою, а потім 1.5 рази повернутися проти годинникової стрішки та вигукнути "Хоп-йо-бум-тру-ля-ля!»

І саме від цього переліку дій, виконаних точно у такій послідовності, злісна тварюка заб’ється у передсмертних корчах.

А щоб добити її зовсім гарантовано і на віки вічні, треба шпурнути їй у пащу черевика.

І у цьому місці героїня знову казна звідки отримує чергове прозріння:

«Тепер їй стало ясно, що вона недаремно купила, витративши на них свої місячну зарплатню, саме ці черевики: якраз вишневого, а не бурякового кольору; з написом «Колієр» на внутрішній стороні (подвійним шрифтом, який нагадував їй вивіску того готелю, де вона багато років до того втратила цноту зі своїм першим справжнім коханням); і з підборами саме такої висоти (2.37 дюйма), яка також співпадала з товщиною Книги Пророцтв, яку їй залишила у спадок бабуся-віщунка —  не більше і не менше».

Причому ці спогади, деталі життя та почуття героїні можуть бути виписані воістину геніально. Але коли читаєш про "вона _раптом_ _з бухти-барахти_ _невідомо як_ зрозуміла»…

Ring on a book
Darwin Bell, Flickr (CC)

Для порівняння візьмемо якесь графоманство, наприклад «11 хвилин» Пауло Коельйо. Там теж героїня живе собі дурепа-дурепою, а потім враз: «І тут вона зрозуміла, що…», і далі пішла псевдофілософська мутня від імені автора, яка нібито зробили героїню мудрою та розумною.

Проте у Коельйо це не викликає відторгнення (що з того претензійного бездари взяти?).

Але ж Кінг?!?!?! (а попри легковажність (дехто сказав би – низкопробність) жанру, у якому він в основному пише, він усе-таки надзвичайно талановитий письменник).

Чому так відбувається? А хто ж його знає.

Можливо, автори точно знають, що створюють казку/вигадку, і для них введення казкових/містичних/дитячих елементів бачиться природнім і не суперечливим, незважаючи на реалістичне подання деталей, особливо у описі побуту, характерів, звичок персонажів.

А може, вони занадто скромні і недооцінюють, наскільки їх талановитий опис втягує читача у світ твору, примушує повірити у його реальність… і розчаруватися, зіткнувшись із доказом того, що це всього-навського плід фантазії автора, який може бути вивернутий автором як його лівій п’яті заманеться.

Я не знаю причини, але мені здається, що саме такі талановиті автори і могли б сполучати реалістичність своїх світів та персонажів із їх же казковістю набагато вдаліше, якби завдали собі клопоту це зробити.

На те вони і майстри, чи не так?