Тра
18

Вуха – радари, очі – рентгени…

Stanford radio telescope
Автор фото: tibchris

…чи ж телепатія і ясновидіння? – нерідко запитую я себе, дивлячись черговий серіал.

Бо герої аніме часто спілкуються між собою на величезних відстанях і здатні (перед)бачити події, що розгортаються на іншому кінці світу. І я говорю зовсім не про героїв, які прямо заявлені у якості телепатів чи ясновидців, бо тобі усе було б зрозуміло і легко пояснювалось би.

Наприклад, припустімо, що трапився у анімешній реальності якийсь здоровезний Бубух! Під здоровезним я маю на увазі будь-який масштаб, аж до загибелі цілого Всесвіту – автори аніме на руйнування не скупляться.

Cosmic explosionТак от, завжди знайдеться спостерігач, який вигукне: 「これは тут іде гарна, але беззмістовна назва だ?」 А інший, що обов’язково знаходиться від першого на чорт зна якій відстані (але точно на такій, що голос туди не долітає), йому відповідає: 「いいえ/ちがう。。。」 і пояснює, що ж то насправді трапилось. Або ж діалог у них такий 「これは?。。Ота сама назва だ。+ пояснення, що під нею розуміється」 (це якщо пощастить. Іноді за увесь серіал автори так і не спроможуться нічого пояснити, сподіваючись, що глядачі проковтнуть красиву назву і не придиратимууться). У будь-якому разі, цей обмін фразами свідчить, що люди, розділені кілометрами, а то й світовими роками, можуть чудово один одного чути без будь-яких пристроїв. Дивина, та й годі.

Інша дивина – це те, що більшість героїв здатна безпомилково визначити момент, коли важливі події はじまった. Ну, знаєте, це та точка у серіалі (десь на відстані 2/3 від початку), з якої починається фінішна пряма: усі персонажі представлені (нових, навіть другорядних, не буде); їх характери (тобто дитячі травми та інші таргани) і відносини (тобто хто кого любить, а хто кого тапками б’є) описані; головний ворог нарешті з’явився або відкрив свою приховану личину.

Japan storm
Автор фото: JapanDave

Так от, варто у цей період чомусь десь стукнути-грюкнути, блиснути або затрястися, як герої тут же заявляють: Ну, почалося!, себто 「はじまった!」 Найбільш розсудливим (слід віддати їм належне) стачає розуму додавати частинку , тобто сумніватися. Менш розумним не потрібні навіть знаки – вони промовляють はじまった просто так… Єдине, що їх вибачає, так це те, що вони теж використовують .

А от найбільш самовпевнені без усяких сумнівів заявляють 「すべては始まったよ!」 і, як не дивно, завжди вгадують! Ну як тут не думати про ясновидіння?

Втім, щодо останніх у мене є й інша теорія: що вони несповна розуму і чарівне слово проголошують при будь-якій нагоді. А коли випадково угадують, то починають вважати, що це вони ЗНАЛИ.

На цю думку наводить той факт, що вони не задовольняються лише はじまった, а ще й починають щось там пророкувати загальними фразами, причому говорять самі до себе, благоговійно вдивляючись у далину.


Тобто уявіть собі: герой, що за умовами задачі НЕ наділений даром ясновидіння та передбачення, вірить, що знає про події, які відбуваються поза полем його зору і слуху; пророкує, що трапиться у майбутньому; вголос говорить сам до себе. Висновок: без гамівної сорочки не обійтись.

Втім, навіть якщо списати таку поведінку на божевілля, це все одно не пояснить інші випадки, коли рознесені на величезну відстань герої ведуть діалог без засобів зв’язку та бачать віддалені події без оптичних приладів.

От і думай собі – що то таке?

Ну а якщо говорити серйозніше, то все описане, звісно – то анімешні прийоми, які використовуються з певною метою. Але і у цьому ракурсі вони викликають певне невдоволення.

1. Після Бубух! з першого прикладу різні групи героїв обговорюють подію, і шматочки їх розмов складаються для глядача у загальну картину. Крім того, ми дізнаємося про ставлення героїв до події, її наслідки для них (чи вони отримали якісь пошкодження, травми або ж навпаки, щось здобули чи дізналися) та подальші плани. З цієї точки зору така клаптикова розповідь є непоганим прийомом, і навіть надмірна злагодженість її учасників, якої, звісно, не може бути у дійсності, не надто напружує.

А от діалоги героїв, що знаходяться зовсім у різних місцях, не чуючи, не бачачи, а то і не знаючи про існування один одного, виглядають як повнісінька ДУРНЯ.

2. Принаймні у половині випадків я не розумію, нащо нам показали персонажа, що промовляє はじまった. Ні, якщо це герой, що відіграє певну роль у розв’язці, то деякий сенс є: він припустив, що події почалися, і рушив до їх центру. Саме тому він вчасно опинився на полі бою і в останню мить урятував головного героя від неминучої смерті (наприклад). Логіка, погодьтеся, присутня.

Але дуже часто はじまった говорить герой, ніяким боком до вирішальних подій не причетний. Іноді після はじまった він пропадає аж до фінальних титрів, де нам показують, що з ним усе добре. То навіщо його взагалі було вводити? Щоб пояснити глядачу, що ось воно, наближаємось до кінця? Та невже ми настільки дурні, що самі цього не побачимо???

3. Що стосується пророцтв та говоріння до себе, то тут є аж три проблеми:


По-перше, виголошуються вони дуже пафосно та пишномовно, а цього добра у аніме і так забагато. От не можуть герої просто сказати: Зараз той-то поб’ється з тим-то, і в залежності від того, хто переможе, нас чекає або мир во всем мире, або ж повний капець. Ні, ні, ні! Віщати треба обов’язково у дусі: Квітка світу розкриє свої пелюстки і подарує своє серце душі космосу… Пробачте, моя блякла фантазія не може передати усього абсурду та ідіотизму тих пророцтв.

По-друге, нащо вони взагалі? Глядачу цікаво, що конкретно станеться з героями, а до всяких душ світу та інших абстракцій, зрозумілих (якщо зрозумілих) виключно їх авторам, йому діла мало. У аніме і так занадто часто говорять, не пояснюючи, тож не варто додавати сюди ще й пишномовні нісенітниці – достатньо одного はじまった (якщо без нього ніяк) або ж не менш набридлих, але лаконічних これからだ та 動き出した.

По-третє, говоріння вголос до самого себе є ознакою певного душевного розладу. А от заради цікавості зверніть увагу, як часто герої це роблять протягом аніме? Ви здивуєтесь, бо навіть наймовчазнішим із них не завадило б відвідати психіатра. А якщо герой проголошує до себе пафосні, пишномовні та нікому не потрібні нісенітниці? Та однозначно йому дорога у кімнату з м’якими стінами.

А нас примушують це дивитися й слухати! Недовго і самим з розуму зійти.

На щастя, пора, коли кажуть はじまった, триває в аніме недовго, не більше однієї серії, так що перетерпіти її можна. Та й що нам залишається робити? Не кидати ж із-за цього дивитися аніме! І радіти за героїв, які поголовно наділені такими корисними здібностями, як читати думки та передбачати події.

На цій оптимістичній ноті закінчую сьогоднішні роздуми. Усього вам найкращого!

До побачення!

Кві
28

Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному

Японець похилого віку
Автор фото: enggul

Почала я дивитися аніме Soul Eater, і стало мені якось сумно.

Взагалі кажучи, я вперше почула про цей серіал ще тоді, коли він тільки почав виходити. Відгуки в цілому були вкрай позитивні, проте, знаючи дивну звичку деяких глядачів заявляти Це шедевр! (або навіть ШЕДЕВР!!!) відразу після перегляду першої серії (а то і трейлера!), я вирішила почекати, доки серіал закінчиться, а страсті уляжуться, як то кажуть.

На сьогодні рейтинг у серіалу залишається височеньким, тож я взялася до перегляду.

Ну що сказати. З одного боку, я розумію, чому перші глядачі були у захваті. Готично-божевільний антураж (жирне сонце та нахабного місяця цілком можна віднести до повноправних героїв серіалу), добра прорисовка, приємний саундтрек та бадьорий розвиток подій. Але…


Але… Але…

Але чому ж мене не покидає відчуття дежавю? Ну скільки разів ми вже бачили цих тонконогих (і пласкогрудих заодно) дівчаток, які вправно розмахують здоровезною зброєю і плигають вище дахів? А нарутоподібних (а може клонованих з нього?) коротунів, его яких аж на клавіатуру з екрану вилазить? А тендітних, акуратних, на вигляд дуже стриманих та холоднокровних хлопчиків, всередині у яких урагани рівня Катаріни ганяють тарганів розміром з корову?

Не вражає оригінальністю і татусь однієї з героїнь, який хоч і займає видне положення в організації шінігамі, та повністю дуріє, коли мова заходить про його любу донечку (а якщо на її горизонті з’являється представник протилежної статі, то мізки татуся взагалі виходять погуляти). Зовсім не дивно, так-так, абсолютно передбачувано, що дочка не у захваті від такого ставлення, і періодично посилає татуся подалі.

І звісно, ну хто б ще сумнівався, що ці талановиті, сміливі, круті герої провалюють свої місії або ж своїми діями приносять більше шкоди, ніж користі.

Інакше кажучи, стає трохи сумно, коли досить розхвалений серіал починається настільки знайомо. Що, вам так не здається? Тоді вас можна або поздоровити, бо ви новачок, і у вас попереду багато хорошого, або ж вам можна поспівчувати, бо у вас амнезія, що активується появою на екрані слів 完, おわり або Fin.

Втім, чому дивуватися? Як я вже говорила, ничто не ново под Луной, і все вже написане до нас.

Жаба, що спить у листі
Автор фото: Satoru Kikuchi

Що найцікавіше, навіть мій плач за оригінальністю не вражає своєю новизною. Ось переді мною Скучная история, написана Антоном Павловичем Чеховим аж у 1889 році. У ній змальовані дві смердючі жаби, які жаліються на занепад науки, стверджують, що її час пройшов і що за останні десять років у ній (та й не тільки у ній) не з’явилося жодної видатної людини.

Хіба не так само бурчу я про те, що куди не ткни – скрізь мозкошкряби та Ба! Знакомые все лица

Втім, тут же, на сусідніх сторінках, є і відповідь на подібні плачі та скарги. І полягає вона у тому, що, звісно, усе міняється, цього не можна заперечувати. Але зміни ті поверхові та скороминущі, а суть залишається одна і та ж.

Чи справедливо це по відношенню до аніме? Абсолютно! Бо якщо я припиню бурчати і суворо спитаю себе: Ану признавайся як на духу: якби ти вперше побачила аніме-серіал (ну хоч би той же Soul Eater) зараз, чи стала б ти таким же фанатом?, то відповідь, безперечно, буде Так.


Бо аніме як стояло окремо від іншої кінематографічної продукції, так і стоїть. Пам’ятаю, років з двадцять тому я побачила серіал Кенді-Кенді. Тоді я ще не знала нічого ні про аніме, ні про Японію, але добре пам’ятаю своє враження, що той мультик відрізняється від усіх бачених мною, як від радянських, так і від усіляких мішок Гаммі та Чіпів з Дейлами. Інакше, не таке – ось що можна було сказати про аніме як двадцять років тому, так і сьогодні. І ця різниця (для мене – в кращу сторону) нікуди не ділася і, сподіваюсь, не дінеться ще досить довго.

То що ж, даремно я сумую, коли бачу уже сто разів бачене? Та не зовсім. Бо, хоча аніме і не міняється (по суті), але ж міняюся я, щонайменше – як глядач. Ніколи вже мені не дивитися аніме очима початківця-отаку, для якого все нове, незвичне та гарне. А все більше бачиться мені старого та знайомого… Просто варто усвідомлювати і нагадувати собі, що “винувате” у цьому, звісно, не аніме.

Тож таки додивлюся я Soul Eater, і постараюся бути об’єктивною та цінувати те хороше, що у ньому все-таки є.

Тим паче, що у тій же Скучной истории висловлена мудра думка, яку можна перефразувати так, щоб вона відносилася до бажання глядачів отримувати лише оригінальні аніме-шедеври: Таить в себе злое чувство против обыкновеных серіалів за то, что они не ШЕДЕВРИ, может только стара, нудна та зажерлива жаба (можете потикати у мене пальцем, якщо хочете).

Тобто нових та оригінальних шедеврів, звісно, хочеться (кому ж ні?), але хіба не шедевральний, проте чимось цікавий серіал – це так вже погано? Думаю, ні.

(Пошепки. А все одно бажаю вам якомога більше шедеврів!)

Бер
28

Подайте героям на прожиття…

Cowboy Bebop Уявіть собі: приходить до психоаналітика анімешний персонаж і заявляє:

– Лікарю, справа така: у мене є своє діло, я – приватний детектив/мисливець за головами чи скарбами/убивець драконів чи винищувач демонів/або ж просто Герой. Я вмію все: швидко бігаю, вправно стріляю/майстерно володію зброєю, характерною для моїх обставин та епохи, дам прочухана негіднику будь-якої комплекції та підготовки; я помічаю те, на що інші не звертають уваги, і розгадую загадки, над якими люди безуспішно билися поколіннями; знання мої не вмістила б і державна бібліотека, якби я їх записав, або ж я знаю людей з подібним об’ємом знань, і вмію їх використовувати у своїх цілях.

Іншими словами, я – супермен (у нормальному розумінні, а не в тому, що я шугаю вночі над містом, вдягнений у трико).

Але є у мене одна проблема: я не заробляю.

– Як?! – вражається психоаналітик, на мить забувши про терапевтичні принципи. – Ви все вмієте, все знаєте, але не заробляєте?

– Саме так, – сумно підтверджує герой. – Я постійно комусь винний, а живіть у мене урчить частіше, ніж я сам говорю.

– Гм, – дивується лікар, який зовсім не супермен, але винний лише банку: має іпотеку на будинок вартістю десяток мільйонів доларів.

– Втім, я сам знаю, у чому моя проблема, – продовжує пацієнт. – Я занадто добрий. Ось слухайте:

GetBackers По-перше, часто до мене приходять клієнти, які просто-напросто не здатні заплатити. Наприклад, протягує мені маленька кавайна дівчинка кілька монет, що вона витрусила із своєї рожевенької копилочки, і слізно просить: “Знайдіть мого татуся (або ж старшого брата. Саме вони мають схильність вскакувати у халепу і пропадати)! Ну хіба я можу не виконати це прохання? А виконавши, хіба я можу брати гроші з такого клієнта? (Не кажучи вже про те, що зиску з того все одно було б нуль – ну яка сума може бути у тій копилці?) А у знайдених родичів грошей теж, само-собою, не знаходиться.

По-друге, у протилежній ситуації (коли дорослі родичі просять знайти їх пропалу малечу) я теж оплату не беру (навіть у небідних людей). Адже це святе діло – повернути батькам малятко, хіба можна на цьому можна заробляти?


По-третє, у мене є конкуренти, і досить вправні. Буває, прокладу я дорогу аж до якогось скарбу, чи от-от схоплю якогось негідника, чи… коротше, ось-ось завершу завдання, за яке мені заплатять, аж тут і виявиться, що той клятий конкурент слідував за мною по п’ятам, і в останній момент він ставить мені підніжку і краде мій успіх просто у мене з під носа. То, думаєте, я, користуючись усіма своїми талантами, наступного разу розчавлюю його як таргана? Ні! Бо виясняється, що у нього є якийсь там малий (часто ще й хворий) родич (ну ви ж знаєте, що анімешним дітям тільки дай підчепити якусь важко- або ж невиліковну напасть), і звісно, щоб його лікувати, потрібні величезні гроші. Що ж мені залишається, як не простити свого ворога у таких скрутних обставинах? Більше того, з деякими я такими конкурентами я досі у дружніх стосунках, а інші навіть стали моїми партнерами!

Тут пацієнт замовкає, щоб перевести дух, а зацікавлений лікар розмірковує:

– Так, зрозуміло. Ви безкоштовно допомагаєте хорошим людям у біді. А з негідниками ви не працюєте…

– Та ні, працюю – це ж моя робота (а по секрету – я такий добрий, що і їм не можу сказати “Ні”!). Але уже в процесі виконання я розумію, що все-таки довести до кінця їх паскудне завдання совість не дозволяє, і повертаю так, що замовник залишається у прольоті, і оплати я не отримую, або ж гроші відходять на допомогу тих, кого замовник образив. В результаті – в кишені у мене нічогісінько.

По-четверте, замовники у мене – ворогу не побажаєш. Наприклад, якщо завдання треба виконати до певного, строго визначеного часу, то будьте певні, що я спізнюся рівно на хвилину… і капосний клієнт скаже, що поїзд уже пішов, і грошей не дасть. Або якщо викрадена людина хоч разок стукне свого викрадача, то клієнт тут же заявить, що я не маю ніякого відношення до врятування, хоча і розчистив шлях до втечі, поклавши сотню охоронців. То думаєте, я заношу таких замовників у чорний список? Навпаки – вони стають моїми постійними клієнтами і завжди поводяться таким же чином!

– Ну і нарешті, – продовжує пацієнт, – нерідко мене підводить удача. Наприклад, я виконую замовлення пречудово, але при цьому  умудряюся розтрощити стільки свого і чужого майна, що весь гонорар іде на ремонт та відшкодування збитків. І знову я на нулі! Що ви про це думаєте, лікарю?

У психоаналітика вертілося на язиці кілька слів, якими можна називати людину, що з усіх сил старається, аби їй було погано (найм’якішими з яких були бовдур та мазохіст). Однак він вирішив повернути розмову у дещо інше русло:

– В цілому я зрозумів вашу ситуацію. Але поясніть же мені, на що ви живете?

– О, ну трапляються ж випадки, які не підпадають під жодну наведену категорію, і тоді у мене з’являється трохи грошей. Я їх віддаю на борги, на ремонт обладнання чи зброї, тощо… і все починається спочатку. Лікарю, я у відчаї. Допоможіть!


Але, на жаль, психоаналітик нашому герою не допоміг, тому що був людиною практичною і не бажав бути одним з тих, кому герой постійно винен. Навіть Нобелівка за зцілення такого надзвичайного психічного розладу, що журавлиним крилом звабливо помахувала йому, здалася лікарю занадто далекою і непевною.

Тож герої, схожі на даного пацієнта, і далі з’являються на наших екранах, і ми продовжуємо дивитися на їх марні старання заробити копієчку та слухаємо голодне бурчання їх животів.

І краю цьому не видно.

Наостанок слід зауважити, що даний випадок – це лише один аспект досить складних відносин анімешних персонажів із грішми. Але докладніше ми поговоримо про це іншим разом, і тоді ж спробуємо розібратися, а чому ж усе-таки талановиті, розумні, вправні герої, які пробують заробляти собі на життя своїми здібностями, завжди катастрофічно бідні.

Січ
26

Бережіться каваю!

Gunslinger GirlКавайні дівчатка в аніме бувають двох типів: небезпечні та дуже небезпечні.

Перші – це ті, кого створили, натренували (Кіріка з Noir) або ж створили і натренували (Gunslinger Girl) класти ворогів пачками всякими різноманітними способами. Буває, що і тренувати потреби немає, бо дівчатка і так ходячі “машини смерті” – як у Elfen Lied.

Наскільки небезпечні вони конкретно для вас, залежить від того, чи ви знаходитесь на одній з ними стороні. Якщо так – вам пощастило: виживете. Часто – завдяки їм.

Дуже небезпечні дівчатка володіють величезною надприродною силою, хоча до певного моменту можуть про це і не здогадуватися. Але не сумнівайтеся, що обов’язково знайдеться злісний дядечко, якому відомо усе достеменно, і який, давненько точачи зубки на наш світ, не упустить нагоди тими силами скористатися.

Чим дуже небезпечні відрізняються від просто небезпечних?

По-перше, масштабами. Якщо небезпечні діють в рамках знищення окремих людей чи організацій, то вплив дуже небезпечних не обмежується навіть містами – скоріше річ іде про країни або ж увесь світ.

По-друге, непередбачуваністю. Як уже було сказано, дівчатка самі не підозрюють про свою силу, і тому вам, звісно, про неї не розкажуть. Але є дехто, хто має на неї певні види, і він спробує цією дівчинкою заволодіти. А ви спробуєте її врятувати, навіть не розуміючи, у чому справа. Причому буває, що злісним дядечкам також відомо про потаємну кнопку, від натискання на яку дівчинка перестає діяти свідомо і може навіть повернутися проти вас. Так що дядечко забере її з собою, а ви залишитеся у калюжі крові зі встромленим у спину ножем.

SaikanoІншими словами, дуже небезпечна дівчинка втягне вас у такі неприємності, без яких ви розчудово обійшлися б.

Але не хвилюйтеся, ви оклигаєте, все одно підете її рятувати, врятуєте, а вона врятує вас, і разом врятуєте світ. Амінь.

Загалом же будь-яка, не обов’язково маленька та кавайна, дівчина або жінка в аніме є потенційно небезпечною. Дуже швидко після знайомства виявляється, що вона вправно володіє вогнепальною та/або холодною зброєю, а руками й ногами махає не гірше за Джекі Чана.

Або ж (у певних жанрах) носить металеві лати, наче вони не важчі за вечірню сукню, та вправляється з величезним мечем не гірше, ніж зі столовим ножем. Думаєте, вона виглядає відповідно – накачана бабеля під два метри ростом? Зовсім ні! Не знаю, звідки це походить (у голлівудській кінопродукції хоч на політкоректність звалити можна), але у анімешних войовниць м’язи не накачуються зовсім та категорично – що не заважає їм (войовницям) успішно протистояти воїнам-чоловікам. Але коли часи війни закінчуються, вони вдягають звичайні (іноді й весільні) сукні і виглядають у них пречудово. Дивина!

Не кажучи вже про те, що кожна школярка здатна так шмаркнути хлопця, що він розмажеться по підлозі, або ж дати такого штурхана, що він відлетить поза хмари.

Тож замість Бережіться каваю! сміливо можна було б сказати Бережіться жінок!

Втім, добре подумавши, я таки відшукала серед кавайних анімешних дівчаток і цілком безпечних. Щоправда, вони відіграють у аніме не першо-, а десь так –надцятирядну роль. Єдине їх призначення – показати головним героям, на яку підлість та жорстокість здатні нехороші люди, пожалкувати про недосконалість світу та надихнутися новими силами для його покращення.

Gunslinger GirlВідбувається цей процес наступним чином. Живе собі така гарна-прегарна, добра-предобра, весела-превесела, ну і кавайна без усякої міри малесенька дівчинка. Живе собі з татком або старшим братом, якого надзвичайно любить (або ж з матір’ю чи старшою сестрою, але обов’язково не в повній сім’ї). І от якраз у той момент, коли герої знайомляться з цим янголятком, виявляється, що її опікун – справжній диявол, і жертвою стане якраз вона – маленька кавайна дівчинка. Що з нею зроблять, навіть промовляти не хочу – а іноді і дивитися. Причому чим кавайніша дівчинка, тим жахливіший ефект. На що, власне, сценаристи і розраховують.


Ще одне виключення з небезпечного каваю (але уже серед більш дорослих представниць прекрасної статі) – це Ямато Надешіко: ідеальна жінка, яка вміє все і робить все (в домашніх справах), та ще й має такий янгольський характер, що аж хочеться запитати, де вона поділа свій німб. Мабуть, заховала у шухляду, щоб не зносився.

Проте Виключення, як відомо з неправильного перекладу одного прислів’я, лише підтверджують правило, тож більшість жінок в аніме щонайменше уміє постояти за себе (і всі вони гарні або кавайні як на підбір).

Втім, каваю боятися – не зніматися в аніме. Це я про анімешних героїв-чоловіків. А нам з вами (глядачам) узагалі нічого не загрожує, бо у нас є найміцніший захист від анімешних страхіть – екран монітору.

Тож не убоїмося каваю та дивімося аніме без жодного страху!

На цьому побажанні прощаюся. またね。

Гру
12

Одна улюблена серія

Не все аніме хороше, і не кожна серія у хорошому аніме – хороша. І навпаки – посереднє аніме іноді дарує епізод чи два, які ви полюбите назавжди.

Отже, сьогодні – про окремі улюблені серії.

Тільки не сприймайте мої слова так, ніби наведені нижче серіали погані чи то зовсім мені не подобаються. Принаймні, Noir та Kare Kano стоять вище середнього рівня аніме. Але усе-таки я люблю в них лише по одній серії.

  • NoirNoir, серія 1
    Якщо режисер хоче присадити глядачів на своє аніме, то ось йому взірець: початок Noir. Серіал цей із розряду бігалок та стрілялок (і непоганих стрілялок), проте перший епізод радує також постановкою: тут вам і цікаві ракурси, і майстерна робота з деталями, і чудова музика. Власне, саундтрек Noir – це те, за що можна подивитися серіал і до кінця… або до того моменту, як набриднуть основні мелодії.
  • Kare Kano, серія 10
    Kare KanoСама точно не знаю, за що люблю цей епізод. Припускаю, за те, що він є деякої квінтесенцією серіалу: він вміщає сюжет, гумор, розвиток відносин між героями та дещицю психології. Такий собі збірничок усього, що ви зустрінете у цьому аніме, і за що його, можливо, полюбите.
  • AD Police, серія 8


    Серія типу Зробимо перерву: це коли герої забувають на деякий час про свої повсякденні справи (якими б вони не були – чи то шкільні веселощі, чи полювання на монстрів) та займаються чимось зовсім іншим (і, як правило, безтурботним). Перервою часто буває поїздка до 温泉, іноді гра (у футбол, бейсбол, тощо), а у AD Police – це сидіння у барі. Не певна, чим мені таке проведення часу приглянулось, але тим не менш – серію передивляюсь із задоволенням.

А які у вас улюблені серії?