Зазвичай позитивного героя створюють таким, щоб глядачі чи читачі ототожнювали себе з ним, і тому співпереживали йому. Проте іноді герої поводяться так, що викликають не співчуття, а, принаймні, роздратування.

Я не говорю про гальмування або ж, навпаки, про надмірну активність героїв, яка призводить до потрібного повороту сюжету (як-то викрадання маленької дівчинки, що є головним елементом для початку Армагедону, наприклад). З такими вивихами у діях героїв треба змиритися, бо ж як інакше трапиться, що вправні, розумні, сильні та наділенні всілякими достоїнствами герої будуть програвати своїм ворогам аж до самого фінального мочилова?

Сьогодні я говорю про дещо інший героїчний дебілізм, а саме: кидання на ворога, палаючи праведним гнівом та бажанням помсти, не думаючи при цьому, чи є тобі з чим на нього кидатися.

Звісно, гнів – емоція, а емоції не завжди піддаються контролю. Але справа в тому, що від події, за яку хочеться помститися, у серіалі зазвичай проходить певний час. І за цей час герой міг би придумати і іншу тактику та стратегію помсти, ніж тупо кидатися на оточеного охороною ворога з воланням “Я тебе вб’ю!” Ну, там у пастку якусь загнати, відрізати від охоронців, команду собі назбирати, яка допоможе у пошуках та битвах, тощо.

Герої ж якось на диво часто забивають на будь-яку стратегічно-тактичну діяльність по впровадженню свої мстивих планів у життя (а іноді видається, що забивають на будь-яку розумову діяльність взагалі). Стараннями сценаристів, правда, до фінального протиборства він зазвичай приходить із командою друзів, але то зовсім не їх, героїв, заслуга, скажімо прямо.

Для прикладу візьмемо Вана із Gun X Sword. Він добру половину серіалу шляється по світу без визначеної мети (крім як поливати і посипати собі їжу всіма доступними приправами), не розроблюючи план, не шукаючи союзників, не роблячи в цілому нічого, щоб привело його до мети. Тільки нібито шукаючи, і то – без плану, ідучи, куди доля заведе.

Коли ж він нарешті здибує свого ворога, то що він робить? Думає, як йому краще прикінчити негідника, чи без тями кидається на того, волаючи: “Я тебе уб’ю?” Ну, здогадайтесь з одного разу.

Він навіть не слухає, що його говорить супротивник. Не те, щоб у даному конкретному випадку той говорив щось путнє, але чисто теоретично він може сказати: “Та це не я вбив твою кохану, мене підставили! Ось тобі докази”. Тож герой, відмовляючись слухати, втрачає шанс дізнатися про справжній об’єкт своєї помсти.

Звісно, сценаристи з усіх сил підігрують героям і дозволяють їм вигравати без усякого плану і всупереч всім раціональним обставинам.

Але це не відміняє факту, що такі герої виглядають не як герої, з якими хочеться себе ототожнювати, а як дебіли, не здатні спланувати свої дії на два кроки уперед. І на один крок теж.

(1 голосів, 4,00 )

Loading...

| 2 347 переглядів | 3 коментарі

Думаєте, це я про якогось анімешного поганця, який тільки і мріє до основанья всё разрушить та побудувати на уламках 新しい世界 (у якому посяде не останнє місце)?

Зовсім ні. Чого на нього сердитися: робота у нього така — гидоту творити. Які до нього претензії? Ну не добрими ж справами йому займатися?!

Ні, я злюся на представників протилежної «лавочки», а саме — на наївних, добрих, чесних та наділених багатьма іншими позитивними якостями героїнь та героїв (в основному, треба сказати, героїнь).

Для прикладу візьмемо Ай (себто Любов по-нашенському) з серіалу «Планети». Це ім’я дуже підходить героїні, бо вона вважає, що саме любов є рішенням усіх людських проблем.

Працює наша Люба космічною прибиральницею. Корисна та почесна професія, зважаючи, що у захаращеному просторі ніякі космічні кораблі не можуть бороздить просторы Вселенной, а без цього — хіба то майбутнє? Ні, і ще раз ні.

Тобто займається Люба начебто хорошою, корисною справою. І сама вся така хороша, позитивна, добра, чесна, і взагалі — хоч до рани прикладай.

Тим не менш, на протязі серіалу її нерідко хочеться стукнути чимось таким важким і так сильно, щоб вона ракетою вилетіла аж у сусідню галактику, і більше ніколи не поверталася.

Щоб зрозуміти, чому у мене виникає цей позив, давайте розглянемо одну з ситуацій з «Планет» (відразу попереджаю, що серіал я дивилася давно, тож подробиць добре не пам’ятаю).

У третій серії Люба та її колеги знаходять у космосі труну з тілом. Тіло опізнають, відшукують родичів померлого, які мають вирішити, що з тим гробом та тілом робити.

Як виявляється (якщо мені пам’ять не зраджує), той чолов’яга так любив космос, що хотів назавжди у ньому залишитися, і навіть у заповіті про це написав. Тож його нащадки попросили, щоб саме так і було зроблено.

Здавалося б, проблема вирішена, питань нема? Для нормальних людей — так.

Але не для нашої героїні. Бо у неї є свій погляд на те, що треба робити, і, само собою, він і тільки він — найправильніший, а всі інші варіанти — повня фігня, недостойна навіть обдумування.

Тож вона хапає ту труну і зі сльозами на очах починає віщати про «Так не можна, неправильно! Це 寂しすぎる (чи 悲しすぎる, чи щось там інше すぎる), тому якщо ви не зробите так, як Я вважаю правильним, то я цю труну з тілом взагалі куди попало викину, і спробуйте її потім знайти!»

І всі, хто це сопливе патякання чув (а радіо у таких випадках, схоже, лунає на весь Всесвіт), зразу ж прониклися її посланням, розплакалися та вирішили зробити так, як вона каже.

Однак особисто мені в цей момент дуже хотілося вхопити Любаву за шкірку, добре трусонути та закричати у вухо:

От саме так я б їй і сказала, і спробувала б вона мені хоч заїкнутися про «любов»! 

Втім, ця Люба — ще не найгірший варіант «позитивних» героїнь, які вічно бажають добра, і вічно чинять зло (якщо перефразувати відому фразу).

Вона, принаймні, не ризикувала чужими життями, та й навряд чи здійснила б свою погрозу — занадто вже вона добренька і правильна (а якщо говорити зовсім відверто, то  та труна з покійником насправді нікому особливо і не потрібна була). Підставлялася Люба виключно сама: бо могла зі свистом вилетіти з роботи, а значить, попрощатися із космосом назавжди.

Проте є й інші види «добрих» героїнь, які і іншими ризикують, і друзів підставляють, і на людей плюють ще з більшої висоти, ніж Люба. Не вірите, що серед позитивних персонажів такі бувають?

Даремно.

Але про них — у якомусь із інших дописів.

Сьогодні ж — до побачення. またね！

(Оцініть допис)

Loading...

| 12 966 переглядів | 4 коментарі

Mike Licht

Я не хочу нікого звинувачувати у дурості, але іноді висновки щодо розумових здібностей медійних героїв напрошуються самі по собі.

Наприклад, у ситуаціях, які буквально описуються початою у заголовку приказкою, коли за дурною головою у героїв страждають і ноги.

Так, переглядала я недавно фільм про двох закоханих дівчат (ну от попалося мені юрі, хоча зазвичай я його не дивлюся. Втім, жанр у даному випадку неважливий).

Трапилось так, що вони любилися собі, любилися, а потім одна з них (для зручності назвемо її героїнею А) сказала, що їй, бачте, треба деякий час побути одній і подумати над життям.

Ну, що ж, треба, то треба. Що ж друга (героїня Б) може зробити? Тільки погодитися та пробувати влаштовувати своє життя сама-одна.

І от через деякий час (через місяць чи щось таке) лунає дзвінок на мобільний від героїні А. Героїня Б зайнята і трубки взяти не може, а коли звільняється, бачить смс-ку з текстом «Давай зустрінемось».

Чудово!

І що ж відбувається далі?

А далі ми бачимо таку картину: героїня А чекає, а героїня Б з усіх ніг мчиться до неї.

І ще через хвилину: А чекає, Б біжить.

OiMax

І ще…

Та от, нарешті, героїня А, не дочекавшись, уже збирається йти геть… Але в останній момент…

СТОП, стоп, стоп!

А чого це вона збирається іти, якщо вони домовились зустрітися? Втім, давайте згадаємо, чи домовилися.

Виявляється, що ні! Не домовилися, бо замість того, щоб відповісти на дзвінок чи смс-повідомлення, героїня Б «мовчки» кинулася бігти до місця зустрічі.

Ну хіба це не дурість???

Ні, я можу зрозуміти, що після місяця «перерви на роздуми» їх чекає серйозна розмова, яку варто вести віч-на-віч, а не по телефону. Тож дзвонити дійсно було не обов’язково.

Але що заважало надіслати у смс хоча б одне слово (ОК, ун, хай, вакатта, тощо), щоб героїня А знала, що її повідомлення отримане, прочитане і героїню Б треба чекати, бо вона обов’язково прийде (а час там, очевидно, не піджимав)?

MJ/TR

Та ніщо не заважало, крім дурості, яку приписали героїні сценаристи для підсилення драматичного ефекту. Тьху та й годі!

Тобто якби героїня Б не добігла вчасно (припустімо таке на хвилинку), то героїня А вважала б, що на її пропозицію зустрітися НІЯК не відреагували, а, значить, бачити її не хочуть.

А героїня Б, побачивши, що її не дочекалися, вирішила б, що не так уже і хотіли з нею зустрітися.

Тобто «пройшла любов, зав’яли помідори, кросівки жмуть і холодно надворі»? І все через одне слово, НЕ надіслане у одному-однісінькому смс-повідомленні???

ГЕНІАЛЬНО! (сарказм)

І це, на жаль, не єдиний приклад, коли герої, замість подумати головою (причому задачі перед ними стоять не вселенської складності), з якогось дива кидаються вирішувати все біганиною.

Втім, чого я хвилююся — це ж не мої ноги страждають від їхньої дурості, чи не так?

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 7 921 переглядів | Прокоментуй!

Jsome1

«It is a truth universally acknowledged», як писала класик не нашої літератури Джейн Остін, що добро має бути з кулаками. І що позитивний герой у кінці історії має зійтися один-на-один з головним негідником та нам’яти йому боки.

Про це я вже згадувала у дописі про єдиного героя.

Сьогодні ж хочу розглянути ще одну вельми поширену у аніме та манзі ситуацію, коли кулаками вирішують те, що мали б вирішувати іншою частиною тіла (для людей з багатою уявою уточнюю – головою).

Для прикладу візьмемо другорядну героїню Рапіру з «Тих, що полюють на ельфів» (エルフを狩るモノたち).

JD Hancock

Для тих, хто аніме не бачив або не пам’ятає, коротко обрисую ситуацію.

Рапіра – видатний, але безжалісний боєць. Її сенсей намагався вкласти їй в голову, що перемога не головне, і що навіть до поверженого супротивника варто б проявляти повагу.

Проте якось йому це не дуже вдалося. І от перед самою своєю смертю, в останній спробі чогось її навчити, він наклав на неї прокляття: на її тілі з’явився лічильник, який зникне лише коли вона переможе 1000 супротивників.

Tony Fischer Photography

Як і варто було очікувати, у своєму останньому поєдинку вона зіткнулася з головним героєм серіалу, програла йому, і тут її осяяло (і прокляття пройшло заодно. Хеппі енд, пробачте за спойлери).

От саме так: роками, мабуть, з самого малечку, її виховували-виховували, вчили-вчили how to tell right from wrong та іншим правильним речам…

І нічого з того не вийшло.

Бо мізки у неї встали на місце тільки тоді, коли їй (умовно) начистили пику.

Ні, я не заперечую, що у воїна можуть траплятися просвітлення під час деяких боїв.

JD Hancock

І що іноді людину треба фізично зупинити, щоб вона могла спокійно подумати (бо анімешні герої часто бувають упертюхами, які все лізуть та лізуть уперед, попри всі останні китайські попередження, які їм були висловлені чистісінькою японською мовою).

Зло, як завжди, у тому, що ситуація перетворилася у штамп, який кочує із серіалу в серіал.

І от так подивишся одне аніме, друге, третє… і вираз "вбити в голову" починає набувати нового значення: начебто це єдиний спосіб щось до людини донести.

Наприклад, вчи дитину чи не вчи, виховуй чи не виховуй, а результату не буде без фізичного підкріплення.

Адже один добрячий мордобій, як нам показують, переважує всі слова і настанови. Хочеш когось просвітити – дай у щелепу, та й усі діла.

Або попроси когось дати тобі добрячого ляпаса – і лише тоді відкриється тобі істина, яку до тебе не раз намагалися донести словами, але чогось вона в голові твоїй ну зовсім не трималася.

Висновок особисто у мене такий: важко заперечувати, що добре слово та пістолет більш переконливі, ніж добре слово.

Проте хотілося б, щоб те слово хоча б було присутнє, а не замінялося повністю маханням пістолетом.

Бо якось вже занадто явно і настирно пропихується в аніме (і не тільки) думка, що істина живе на кістяшках кулаків, лезах катан та голівках куль.

Але хіба так має бути?

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 6 822 переглядів | Прокоментуй!

Не так давно (за мірками блогу, що виходить двічі на місяць) я писала про звичайних японських школярів, які безупинно рятують світ (бо він, болящий, тільки те й робить, що опиняється у халепі, з якої його треба витягувати).

Сьогодні я хочу продовжити тему і відмітити ще дві особливості рятування світу. Вони, до речі, належать до категорії одиноких мозкошкрябів, які від нестерпної самотності взяли та попарувалися.

Перша — що з усіх жителів тієї місцевості/країни/планети/Галактики або, нарешті, того Всесвіту, що потребує порятунку, знаходиться лише одна людина, яка начебто у змозі вирішити проблему.

Причому дуже часто вона є далеко не найкращим взірцем роду людського.

Адже, я певна, є на світі люди, набагато кращі за звичайного тюхтійського японського школяра або за звичайного забіякуватого спочатку-використовую-свої-скілли-а-потім-думаю японського школяра.

І навіть якщо саме цей типаж (ось із точнісінько таким рівнем тюхтійності або забіякуватості) необхідний для порятунку світу – хіба ж він зустрічається виключно у Японії?

Ні! Він був, є і буде і у інших країнах, на інших планетах і у інших світах. Тобто людей, підходящих для рятування світу, має бути більше одного. І набагато більше.

Тож кожного разу, як бачиш оцього "єдиного і неповторного" японського ЗЯШа, без якого на  наш світ чекає гаплик, із горла рветься досадливий вигук: "Та нас уже ж 7 мільярдів, чорт забирай! Що, більше нікому?!"

Друга особливість – це те, що у фінальне протистояння з головним негідником, який хоче зруйнувати або добряче попсувати світ, герой вступає строго сам*.

Його вірні супутники, з якими він пройшов більшу частину серіалу, десь у передостанньому та останньому епізодах по черзі виконують знамениту партію: "Я задержу их, ничего!" і залишаються позаду. А герой опиняється сам-на-сам з ГНГ.

Що з цим не так? По-перше, звісно, заїждженість. Набридло.

По-друге, надуманість. Нагадаю, що героєм-рятівником дуже часто стає далеко не найкращий, не найрозумніший, не найсильніший і взагалі не най-іший школяр**.

І коли він, щоб дістатися до головного ворога, розгадує складну-прескадну таємницю (над якою століттями ламали голови найвідоміші мудреці), перемагає найсильнішого з ворожих прибічників (який самотужки розправлявся з цілими військами) та зачаровує стервозну-престервозну дівицю, яка заради нього вирішує зрадити головного ворога, якого раніше безтямно кохала…

Коротше кажучи, коли він одним мізинцем здійснює те, що нікому ще не вдавалося, виглядає все це жалюгідно. З сюжетної точки зору.

По-третє, "дуельність" кінцевих розборок підштовхує глядача до двох думок: що перемагає той, хто правий (або ж що той, хто правий, перемагає завжди) та те, що герой тільки тоді доведе свою правоту, якщо переможе негідника у силовому протиборстві.

Погодьтеся, що обидві думки, вони того… неправдиві і недостойні цивілізованої людини.

Нарешті: буває, що головний ворог особисто чимось нашкодить головному герою. Але рідко трапляється, що виключно йому (таке більш характерно для аніме про самураїв, а там поєдинки один-на-один виглядають органічно).

Однак якщо ми говоримо про більш масштабні події – про рятування світу, то злочинність головного гада полягає не у тому, що він наступив на хвоста Мурці головного героя, а у тому, що світ потрапив у халепу (чи збирається потрапити) під його чуйним керівництвом.

Тобто головний гад – це ЗЛОЧИНЕЦЬ світового масштабу.

А що роблять із злочинцями? Їх ЗУПИНЯЮТЬ. По можливості – безкровно (заарештували – засудили – кинули у в’язницю). Або з малою кров’ю: поранили при арешті – вилікували – засудили – у тюрму. В крайньому випадку – вбили при при супротиві при арешті.

Для прикладу уявіть, що у вашій місцині завівся негідник, який увечері нападав на перехожих, бив їх важким по голові та обирав до нитки. І поліція/міліція вистежила його, оточила і наказала підняти руки. Заарештувала або, у випадку озброєного супротиву – застрелила.

А тепер уявімо, що сценарій трохи інший: представники закону оточили злочинця, а потім вибрали одного свого представника і відправили на дуель із негідником. І у залежності від результату, або заарештували того, або відпустили.

Ну як? Я навіть питати не буду, який варіант вам більше подобається.

Тобто злочинців карають за їх попередні злочини і зупиняють здійснення ними інших.

А що з ними не роблять, так це не мстять, не влаштовують дуелей, не грають в ігри "Я набив тобі морду, тому я правий, а ти ні". НЕ РОБЛЯТЬ ЦЬОГО.

Іншими словами, злочинець має бути зупинений незалежно від того, чи зможе позитивний герой його перемоги (хоча ми знаємо, що у аніме він завжди перемагає).

І не обов’язково їм дратися наодинці.

І якщо вже ми припускаємо, що зупиняти негідника мають право не лише представники влади (яка стараннями негідника може бути зруйнована, до речі), то робити це може будь-хто, а не лише один-єдиний "обраний". Бо от що трапиться, якщо злочинець переконає героя, що він не просто руйнує світ, а будує новий? Що, від того він перестане бути злочинцем?

Ні. Злочинець має бути зупинений у будь-якому випадку.

Коротше кажучи, я проти особистих розборок при вирішенні широко-громадських справ. Dixi.

*Я весь час вживаю слова сам, один, проте одиниця квантування може бути і не одна людина.

Наприклад, якщо в якійсь світорятівній організації прийнято працювати в парах, то саме пара людей стане тією самою, єдиною, яка…

Якщо ж два ворогуючих флота (морські, повітряні чи космічні) насуваються один на одного, то навряд чи усе вирішиться кулачною бійкою їх головуючий (хоча у аніме все може бути). Скоріше, команда одного з кораблів здійснить неймовірний подвиг і мало не самотужки погубить усі кораблі противника. І тому подібне.

**Школяр, звісно – назва умовна. Якщо говорити  більш загально, то це підліток чи молода людина з куцим досвідом та (поки що) нерозкритими талантами.

Ну от на цьому уже і все. じゃ、またね。

(Оцініть допис)

Loading...

| 3 754 переглядів | Прокоментуй!