Зазвичай позитивного героя створюють таким, щоб глядачі чи читачі ототожнювали себе з ним, і тому співпереживали йому. Проте іноді герої поводяться так, що викликають не співчуття, а, принаймні, роздратування.
Я не говорю про гальмування або ж, навпаки, про надмірну активність героїв, яка призводить до потрібного повороту сюжету (як-то викрадання маленької дівчинки, що є головним елементом для початку Армагедону, наприклад). З такими вивихами у діях героїв треба змиритися, бо ж як інакше трапиться, що вправні, розумні, сильні та наділенні всілякими достоїнствами герої будуть програвати своїм ворогам аж до самого фінального мочилова?
Сьогодні я говорю про дещо інший героїчний дебілізм, а саме: кидання на ворога, палаючи праведним гнівом та бажанням помсти, не думаючи при цьому, чи є тобі з чим на нього кидатися.
Звісно, гнів – емоція, а емоції не завжди піддаються контролю. Але справа в тому, що від події, за яку хочеться помститися, у серіалі зазвичай проходить певний час. І за цей час герой міг би придумати і іншу тактику та стратегію помсти, ніж тупо кидатися на оточеного охороною ворога з воланням “Я тебе вб’ю!” Ну, там у пастку якусь загнати, відрізати від охоронців, команду собі назбирати, яка допоможе у пошуках та битвах, тощо.
Герої ж якось на диво часто забивають на будь-яку стратегічно-тактичну діяльність по впровадженню свої мстивих планів у життя (а іноді видається, що забивають на будь-яку розумову діяльність взагалі). Стараннями сценаристів, правда, до фінального протиборства він зазвичай приходить із командою друзів, але то зовсім не їх, героїв, заслуга, скажімо прямо.
Для прикладу візьмемо Вана із Gun X Sword. Він добру половину серіалу шляється по світу без визначеної мети (крім як поливати і посипати собі їжу всіма доступними приправами), не розроблюючи план, не шукаючи союзників, не роблячи в цілому нічого, щоб привело його до мети. Тільки нібито шукаючи, і то – без плану, ідучи, куди доля заведе.
Коли ж він нарешті здибує свого ворога, то що він робить? Думає, як йому краще прикінчити негідника, чи без тями кидається на того, волаючи: “Я тебе уб’ю?” Ну, здогадайтесь з одного разу.
Він навіть не слухає, що його говорить супротивник. Не те, щоб у даному конкретному випадку той говорив щось путнє, але чисто теоретично він може сказати: “Та це не я вбив твою кохану, мене підставили! Ось тобі докази”. Тож герой, відмовляючись слухати, втрачає шанс дізнатися про справжній об’єкт своєї помсти.
Звісно, сценаристи з усіх сил підігрують героям і дозволяють їм вигравати без усякого плану і всупереч всім раціональним обставинам.
Але це не відміняє факту, що такі герої виглядають не як герої, з якими хочеться себе ототожнювати, а як дебіли, не здатні спланувати свої дії на два кроки уперед. І на один крок теж.
Від オレクシ-пан о Вер 20, 2014 | Відповісти
Е-е, а це Ви цікаву тему порушили, Олено-様! ))
Японія – країна таки вельми самобутня! Ви знаєте, я люблю про себе повторювати, що самурайський дух зі «зникненням» самураїв як соціального стану, нікуди в Японії не подівся – але не думав, що аж так, що аж настільки!
Річ у тім, що на днях я саме перечитував «Хаґакуре» («Приховане у кроні») Цунетомо Ямамото. Варто було відредагувати одного дописа для культурного центру (а раніше – це мала бути доповідь на семінара з «Етики та естетики» в НАКККіМ. Нереалізована…).
Так ось, на перший погляд, «алогічна» поведінка героїв… тобто лапки тут, власне, може й не доречні: ця поведінка може бути таки справді алогічною, – проте ажніяк не з точки зору японської традиції!
Коротше, якщо говорити відразу, не «розводячись», усе так, як є – «Ваші» герої поводяться точнісінько згідно з рекомендаціями Кодексу Самурая.
«Пан Акі заявив, що не дозволить своїм спадкоємцям вивчати воєнну тактику. Він сказав: «Коли на полі бою починають розмірковувати, цим розмірковуванням кінця-краю не буде. Здоровий глузд ніколи не переможе ворога. Найменше він потрібен, коли людина опинилася перед лігвом тигра. В такому разі, якщо чоловік хоч раз вивчав воєнну тактику, він почне сумніватися, і його сумніви ніколи не припиняться. Ні, мої наступники не вивчатимуть воєнної тактики!»»
Ось воно!
(Це, доречі, саме з приводу «тактичності», якої герої принципово (вочевидь))) ) не дотримуються. Як бачимо, принаймні тут все цілком закономірно.
Я Вам більше скажу (чи то пак напишу))) ), Олено-様!
Є в «Прихованому в кроні» фрази, (і то не одна!) що прямо і безпосередньо «розшифровує» саме порушене Вами питання:
«Пан Наошіґе казав: «шлях самурая – це прагнення до смерті. Десять ворогів не впораються з одержимою людиною». Здоровий глузд ніколи не здійснить нічого подібного. Слід стати безумним та одержимим.»
І ось чому (тут же):
«Адже якщо на Шляху Самурая ти будеш розважливим, то швидко відстанеш від інших. Та на Шляху не потрібно ані відданості, ані шаноби – а лише одержимість. Віддність і шаноба прийдуть разом з нею.»
«Коли зтинаєшся з невдачами, просто не турбуватися недостатньо. Коли зтинаєшся з труднощами, потрібно сміливо і радісно кидатися вперед. Долаючи перепони одна за одною, ти діятимеш згідно з приповідкою: «Що води більше, то корабель вище».»
А ось власне, «найпряміша» відсилка яка стосується саме помсти – тобто того приклада, якого Ви й наводили:
«Одного чоловіка присоромили за те, що він не помстився. Зазвичай помста полягає в тому, щоб просто ввірватися до ворога та бути зарубаним. Це не ганебно. Та якщо ти гадаєш, що мусиш спершу завершити свої справи, а тоді мститися, час для помсти ніколи не настане. Розмірковуючи про те, скільки людей є у твого ворога, ти лише час гаєш, і зрештою обставини змусять тебе відмовитися від помсти.
Нехай навіть у твого ворога тисяча чоловік, – успіх тебе супроводжуватиме, якщо ти виступиш проти них, сповнившись рішучості зкрушити їх усіх до решти. Діючи таким чином, ти багато чого досягнеш.»
Це, доречі, пряма відповідь на те, чому герой не шукає собі союзників. А навіщо? Твої проблеми – сам їх і вирішуй! Що складніше, то більше слави. По-своєму («-своєму» – читай: «самурайському») логічно.
Доречі якщо замислитися, якби саму по собі помсту герой ставив би понад усе, то чи не став би він шукати якогось ницішого, але «певнішого» способу? Але вони – герої-месники – наскільки я зрозумів із переказаного, кидаються на ворога відкрито і прямо. Це, можливо, зменшує їхні шанси на успіх помсти – але це шляхетно.
(Хоча взагалі за наявності належної рішучості, рекомендованої Цунетомо про неуспіх за «прямої атаки» говорити важко!)
Безумно і безглуздо? Так! Але історія знає немало перемог, одержаних саме всупереяч здоровому глузду! Причому саме в зазвичай безнадійних ситуаціях.
Звичайно, не кожна така витівка увінчується перемогою. Можливо, навіть, далеко не кожна. Але переважно, невдалі це – нестача віри та «натхнення»)).
І щоб самурай кожного разу в бою думав «А чи зараз ТОЙ випадок коли безумство може врятувати ситуацію?» – то ж тут, гадаю, абсурдність такої поведенції очевидна! Оце вже справді безглуздо!
І якщо сценаристи кому й підігрують – то не героям аніме у першу чергу, – а самураям клану Набешіма та людям кшталту майстра Іттея, Морооки Хікоемона та Нарутомі Хьоґо.
Доречі, це далеко не єдиний випадок, коли «ключі» до розуміння на перший погляд, «незрозумілого» поводження аніме героїв слід шукати саме в самурайській філософії та ідеології (і «Хаґакуре» зокрема). Власне, я хотів зробити аналогічний аналіз ще однієї риси поведенції героїв аніме, спираючись не лише на ідеологію самураїв, а й на історичний прецедент – просто там би тоді вийшов цілий допис (можливо, довший і від Вашого))) ). Проте, зрештою, чом би ні? Просто треба буде час знайти.
Спасибі Вам, Олено-様, за цікавий допис та порушену тему, про яку, певен, багато хто так чи інакше думає! Без сумніву, розбір таких речей допоможе не лише краще зрозуміти менталітет Японців, – а й самим над чимось замислитися…
P.S.: Наприклад – чи вивчати-таки воєнну тактику?)))))))
Від Shiroi Koneko о Вер 28, 2014 | Відповісти
Дякую за розгляд. Він, безсумнівно, прояснює, чому подібних героїв багато і чому вони подаються саме як герої.
Що, правда, не змінює моєї думки про них як про повних ідіотів, якої б древньої традиції вони не притримувалися. На щастя, є й інші, які не вважають за ганебне хоч іноді користуватися мізками. Так що я краще їм посимпатизую.
Від Орекуші о Лис 13, 2014 | Відповісти
Безперечно!
Очевидно, псує картину ще незмінна “примітивізація”, яка так чи інакше супроводжує всіпрояви масової культури (за визначенням).
Подача “самурайського підходу” (про якого щойно мовилося), підозрюю, також дещо спрощується (відмітаються кілька “другорядних” нюансів у його подачі, які присутні в давніх самурайських епічних творах і кодексах). Відметені нюанси й справді “другорядні” – але фатальні для нормального розуміння поведінки героя. Їх якраз може не вистачати для того, щоб ця поведінка виглядала ПО-СВОЄМУ адекватною.
Мабуть, саме тому й мені важко сприймати героїв у багатьох аніме інакше, ніж Ви кажете (чи то пак пишете)) ).
(Чого, щоправда, не скажеш про “Bleach”, погодьтеся (якщо дивилися).)
З іншого боку, якщо подавати згадану особливість поведенції в “належному” вигляді – то це вже, мабуть, буде не продукт сучасної мас-культури – а радше самурайська ґунка (типу “Хейке-моноґатраі”).
Схоже на те, що Японці якщо “не витягують” якийсь твір – то в першу чергу жертвуватимуть логікою, але не емоціями.
З того, що я зрозумів із власних спостережень та чужих відгуків (включаючи Ваші дописи), емоції для Японців – головне. Тому й показуивуатимуть Японці у своїтворах в першу чергу саме їх.
А з якого вже приводу (обґрунтованого логікою) ті емоції – “десяте діло”.)))
Не дивно, що за такої постановки питання більшість аніме-героїв виглядатимуть на наш погляд, “не зовсім адекватно”!