Не так давно (за мірками блогу, що виходить двічі на місяць) я писала про звичайних японських школярів, які безупинно рятують світ (бо він, болящий, тільки те й робить, що опиняється у халепі, з якої його треба витягувати).
Сьогодні я хочу продовжити тему і відмітити ще дві особливості рятування світу. Вони, до речі, належать до категорії одиноких мозкошкрябів, які від нестерпної самотності взяли та попарувалися.
Перша — що з усіх жителів тієї місцевості/країни/планети/Галактики або, нарешті, того Всесвіту, що потребує порятунку, знаходиться лише одна людина, яка начебто у змозі вирішити проблему.
Причому дуже часто вона є далеко не найкращим взірцем роду людського.
Адже, я певна, є на світі люди, набагато кращі за звичайного тюхтійського японського школяра або за звичайного забіякуватого спочатку-використовую-свої-скілли-а-потім-думаю японського школяра.
І навіть якщо саме цей типаж (ось із точнісінько таким рівнем тюхтійності або забіякуватості) необхідний для порятунку світу – хіба ж він зустрічається виключно у Японії?
Ні! Він був, є і буде і у інших країнах, на інших планетах і у інших світах. Тобто людей, підходящих для рятування світу, має бути більше одного. І набагато більше.
Тож кожного разу, як бачиш оцього "єдиного і неповторного" японського ЗЯШа, без якого на наш світ чекає гаплик, із горла рветься досадливий вигук: "Та нас уже ж 7 мільярдів, чорт забирай! Що, більше нікому?!"
Друга особливість – це те, що у фінальне протистояння з головним негідником, який хоче зруйнувати або добряче попсувати світ, герой вступає строго сам*.
Його вірні супутники, з якими він пройшов більшу частину серіалу, десь у передостанньому та останньому епізодах по черзі виконують знамениту партію: "Я задержу их, ничего!" і залишаються позаду. А герой опиняється сам-на-сам з ГНГ.
Що з цим не так? По-перше, звісно, заїждженість. Набридло.
По-друге, надуманість. Нагадаю, що героєм-рятівником дуже часто стає далеко не найкращий, не найрозумніший, не найсильніший і взагалі не най-іший школяр**.
І коли він, щоб дістатися до головного ворога, розгадує складну-прескадну таємницю (над якою століттями ламали голови найвідоміші мудреці), перемагає найсильнішого з ворожих прибічників (який самотужки розправлявся з цілими військами) та зачаровує стервозну-престервозну дівицю, яка заради нього вирішує зрадити головного ворога, якого раніше безтямно кохала…
Коротше кажучи, коли він одним мізинцем здійснює те, що нікому ще не вдавалося, виглядає все це жалюгідно. З сюжетної точки зору.
По-третє, "дуельність" кінцевих розборок підштовхує глядача до двох думок: що перемагає той, хто правий (або ж що той, хто правий, перемагає завжди) та те, що герой тільки тоді доведе свою правоту, якщо переможе негідника у силовому протиборстві.
Погодьтеся, що обидві думки, вони того… неправдиві і недостойні цивілізованої людини.
Нарешті: буває, що головний ворог особисто чимось нашкодить головному герою. Але рідко трапляється, що виключно йому (таке більш характерно для аніме про самураїв, а там поєдинки один-на-один виглядають органічно).
Однак якщо ми говоримо про більш масштабні події – про рятування світу, то злочинність головного гада полягає не у тому, що він наступив на хвоста Мурці головного героя, а у тому, що світ потрапив у халепу (чи збирається потрапити) під його чуйним керівництвом.
Тобто головний гад – це ЗЛОЧИНЕЦЬ світового масштабу.
А що роблять із злочинцями? Їх ЗУПИНЯЮТЬ. По можливості – безкровно (заарештували – засудили – кинули у в’язницю). Або з малою кров’ю: поранили при арешті – вилікували – засудили – у тюрму. В крайньому випадку – вбили при при супротиві при арешті.
Для прикладу уявіть, що у вашій місцині завівся негідник, який увечері нападав на перехожих, бив їх важким по голові та обирав до нитки. І поліція/міліція вистежила його, оточила і наказала підняти руки. Заарештувала або, у випадку озброєного супротиву – застрелила.
А тепер уявімо, що сценарій трохи інший: представники закону оточили злочинця, а потім вибрали одного свого представника і відправили на дуель із негідником. І у залежності від результату, або заарештували того, або відпустили.
Ну як? Я навіть питати не буду, який варіант вам більше подобається.
Тобто злочинців карають за їх попередні злочини і зупиняють здійснення ними інших.
А що з ними не роблять, так це не мстять, не влаштовують дуелей, не грають в ігри "Я набив тобі морду, тому я правий, а ти ні". НЕ РОБЛЯТЬ ЦЬОГО.
Іншими словами, злочинець має бути зупинений незалежно від того, чи зможе позитивний герой його перемоги (хоча ми знаємо, що у аніме він завжди перемагає).
І не обов’язково їм дратися наодинці.
І якщо вже ми припускаємо, що зупиняти негідника мають право не лише представники влади (яка стараннями негідника може бути зруйнована, до речі), то робити це може будь-хто, а не лише один-єдиний "обраний". Бо от що трапиться, якщо злочинець переконає героя, що він не просто руйнує світ, а будує новий? Що, від того він перестане бути злочинцем?
Ні. Злочинець має бути зупинений у будь-якому випадку.
Коротше кажучи, я проти особистих розборок при вирішенні широко-громадських справ. Dixi.
*Я весь час вживаю слова сам, один, проте одиниця квантування може бути і не одна людина.
Наприклад, якщо в якійсь світорятівній організації прийнято працювати в парах, то саме пара людей стане тією самою, єдиною, яка…
Якщо ж два ворогуючих флота (морські, повітряні чи космічні) насуваються один на одного, то навряд чи усе вирішиться кулачною бійкою їх головуючий (хоча у аніме все може бути). Скоріше, команда одного з кораблів здійснить неймовірний подвиг і мало не самотужки погубить усі кораблі противника. І тому подібне.
**Школяр, звісно – назва умовна. Якщо говорити більш загально, то це підліток чи молода людина з куцим досвідом та (поки що) нерозкритими талантами.
Ну от на цьому уже і все. じゃ、またね。
(Оцініть допис)
Loading ...
Анімація творить дива: про те, що їй чхати на гравітацію, я вже 
Однак через кілька хвилин трикутник магічним чином перетворюється у щось трапеційне, в порівнянні з чим руки-ноги не виглядають настільки жалюгідно. От тільки що це – оптична ілюзія, геометричне перетворення чи інопланетна фізіологія на марші – залишається невідомим.
Ще далі ми маємо нагоду побачити Ваша взагалі без одягу. І хоча подробиць нам зі зрозумілих причин не показують, стає зрозуміло, що кінцівки у нього таки нормальної для добре тренованої людини товщини. Але ж талія, талія! Що на цей раз не так? Та пропадає вона! Точніше, теж виявляється нормальною, а не осиною. 
Можна було б припустити, що стрибки-то загалом невисокі, просто “камера” поставлена знизу та зазумлена на широкий кут, як на вищенаведеному фото. Однак при стрибках-атаках герої ще й волають з усієї сили, і з тривалості їх вокальних вправ зрозуміло, що плигали вони не нижче, ніж до другого поверху. А може і вище.
З іншого боку, коли персонажам це вигідно, сила тяжіння працює, іще й як! Наприклад, що мало б статися із матроською спідничкою школярки, яка плигає вниз? Правильно, вона мала б задертися вгору, так що аж спідня білизна виднілася. А у аніме? Тримається попи, мов приклеєна, і лише трохи тріпотить на вітрі! Тобто чхає і на гравітацію, і на інерцію, і на опір повітря… (слід уточнити: у аніме, чиєю єдиною метою НЕ є показати якомога більше жіночих трусиків на квадратний сантиметр екрану за одиницю часу).
Пробачте, що починаю розмову з анекдоту, проте деякі звички загалом ввічливих анімешних персонажів дійсно анекдотичні.
(У недосвідченого анімешника може виникнути питання: а чому той негідник не перервав словесний потік, що явно призначався не йому? Відповідь – 