На задньому сидінні таксі розмовляють два інтелігента:

- Знаєте, недавно в гостях мені до рибної страви подали ніж.

- Так, бувають ще такі некультурні люди. Мені також якось запропонували коньяк у келиху для шампанського.

Таксист не витримує, обертається і каже:

- Вибачте, а це нічого, що я до вас спиною сиджу?

Пробачте, що починаю розмову з анекдоту, проте деякі звички загалом ввічливих анімешних персонажів дійсно анекдотичні.

Наприклад, звичка розмовляти із заплющеними очима. При цьому я говорю не про персонажів, яким очі взагалі не потрібні, а про тих, хто зазвичай користується ними за призначенням. Але от буває, що находить на цих нормальних людей якась дивина, і починають вони балакати, не дивлячись, куди.

Проте не забуваймо, що очі дані нам не дарма, тож розбалакавшись із заплющеними очима, не дивуйтеся, якщо втрапите у халепу. Наприклад, виявите, що за час вашого недивіння ваш співрозмовник перетворився на кота, що радісно уплітає ваш спільний обід. Або (це стосується дівчат), якщо ви з закритими очима відкриваєте на стук двері, думаючи, що прийшов ваш 好きな人, і починаєте натхненно признаватися у коханні, може виявитися, що ваш розлив почуттів припав зовсім не тому. А саме – злісному ворогу вашого коханого, який саме заявився, щоб узяти вас у заручниці і шантажувати вашу любов. Тож якщо з вами таке трапилось, хай буде вам наука: є очі – КОРИСТУЙТЕСЯ НИМИ!

(У недосвідченого анімешника може виникнути питання: а чому той негідник не перервав словесний потік, що явно призначався не йому? Відповідь – отут).

Інша звичка, що дивує мене безмірно – розмовляти, стоячи спиною один до одного. От чому б не зробити як усі нормальні люди – підійди, подивися їй у обличчя і так і говорити? Та ні, персонажу треба пройти мимо, зупинитися, і уже там починати балакати. Що найцікавіше, співбесідник теж не вважає за потрібне повернутися. Так собі і говорять у різні боку. А здавалося б – не хочете бачити одне одного, то може не треба було б починати розмову узагалі, не?

Однак чужа культура, як і чужа душа – то глупа ніч, і шукати там розумний зміст так само важко, як і ловити чорну кішку в темній кімнаті… Втім, не буду розвивати думку до того, що ніякого смислу у подібних звичках немає.

Скажу інакше: мені він – не зрозумілий.

(1 голосів, 5.00 )

 Loading ...

| 268 переглядів | Прокоментуй!

Автор фото: yoppy

Серед героїв аніме трапляються так звані хлопчики з крилами за спиною, і бувають вони двох типів: ті, у яких крила справді є (наприклад, Бан з Escaflone), і ті, у яких їх немає.

Поговоримо про останніх.

Крила – то добре. Я б не відмовилася політати небом або ж мати надзвичайний талант до чогось (а саме його і називають крилами).

Але у поданні цих "талановитих" крилець у аніме є одна проблема, а саме: їх миттєве детектування оточуючими. Відбувається це двома способами.

Спосіб перший. Уявіть собі, що повний новачок або ж недосвідчений гравець, наприклад, у шахи (навіяно Hikaru no Go) опиняється за однією гральною дошкою з професіоналом, а то й чемпіоном (так, у аніме таке трапляється, і крилатим хлопчикам особливо на це щастить). Само собою, від новачка нічого особливого не очікують.

Гра починається. Професіонал робить свій хід. Новачок теж робить хід…

Бубух! То є звук падаючих від здивування щелеп, а то і тіл. Коли ж оточуючі попіднімають з долівки усе, що у них там попадало, починається захоплене ахання: Яких розчудовий хід! Він ще зовсім хлопчак, а уже!.. Надзвичайно!, та інша лабуда, яка є лабудою з наступних причин:

а) Хід міг бути цілковитою випадковістю, і таке припущення найбільш логічне стосовно новачка.

б) Хід міг бути не випадковим, але і не талановитим: наприклад, якщо гравець побачив його по телевізору у грі професіоналів, і просто запам’ятав, що ось на такий хід треба відповідати таким.

в) Нарешті, хід міг бути обдуманим і таки свідчити про наявність таланту. Проте ступінь талановитості можна визначити лише з наступних ходів та з усієї гри у цілому. У випадку ж із крилатим хлопчиком ні в кого немає сумнівів: так, наче у нього над головою з’являється сяюча корона з надписом: Геній. Ану падайте усі ниць! І оточуючі зразу ж у це вірять та страшенно 楽しむ побачити, що з ним буде далі, або ж самим провести з ним гру.

Підсумок: не можна судити про ступінь крилатості по одному (а тим паче першому!) ходу або руху.

Другий спосіб миттєвого детектування ще гірший, ніж перший, бо там і про талановитий хід мова не йде.

Наприклад, талановитий музикант (навіяно Nodame Cantabile) чує перший звук якоїсь мелодії, і враз ціпеніє та широко розкриває очі. Думаєте, тому, що звук дуже гарний? А от і ні. Коли нам озвучують думки героя, вони виявляються приблизно такими: Грає паскудно… Техніки ніякої… Ноти читати не вміє… ЯКИЙ ЖЕ ВІН ТАЛАНОВИТИЙ!

Бубух! Це вже я гепаюсь зі стільця від такого виверту у героєвих думках. Причому трапляється він періодично у різних героїв по відношенню до різних людей, тобто Грає погано… Талант! чується не один раз. Як таке може бути?

Підсумок: НЕ ВІРЮ, що по одній, тим паче першій і тим більше – поганій ноті можна визначити, наскільки талановитий виконавець.

Підсумовуючи загалом: мені сподобалось і Hikaru no Go, і Nodame Cantabile. Це хороші аніме, які варто подивитися. Але визначення чиєїсь талановитості по одному, тим паче першому, ходу (руху, слову, удару, стрибку, закляттю, жесту) або ж по першій ноті (фразі, тощо) не тільки брехня, але і страшенний, величезний та дуже набридливий штамп. На жаль.

(1 голосів, 5.00 )

 Loading ...

| 292 переглядів | Прокоментуй!

Якщо анімешні герої змінюються на протязі серіалу, то зазвичай це добре, бо означає, що у героя є чому мінятися – він має характер. Проте напрям змін, на жаль, не завжди буває таким, як хотілося б.

Для прикладу візьмемо Eureka 7 (ну ви ж не думали насправді, що я з нею вже покінчила?).

Що ми маємо на початку:

Рентон чманіє від здоровезної махіни, що приземлилася у них на дворі, а ще більше – від гарненької дівчинки, що вилізла з кабіни (ну ви ж помітили, яка у неї спідничка?). Він червоніє, аки красна дівиця, стікає сопляками та заїкається. Загалом нагадує місцями кумедне, проте незграбне і дурне щеня.

Еврика, з іншого боку, не щедра на емоції. Ну хіба що іноді пробивається здивування: що це за дурник біля мене ушивається?

Якщо ж пропустити середину, і подивитися відразу останні серії, то нас чекає сюрприз.

Ні, ми не здивуємось тому, що цуценя, хоч і не виросло у дорослого пса, та все ж перестало гризти тапочки та щасливого скавчати, побачивши улюблену іграшку.

А от із Еврикою справи набагато гірші. Тепер уже вона червоніє, ніяковіє та вигукує замість того, щоб говорити. До того ж постійно плачеться: Ой, я вбивала людей (пізнувато спохватилася. Якби сто жирафів поставити один на одного, то до верхнього доходило б із такою ж швидкістю, як до Еврики); Ой, я не людина, і Рентон мене не любитиме! Потоки сліз, що при цьому проливаються, породжують у підсвідомості думку, що не завадило б десь розжитися надувним човном – ну так, про всяк випадок.

Тобто регрес характеру очевидний.

Проте не слід думати, що збільшення емоційності – то завжди погано. Розглянемо наступний загальний приклад.

Деякий загартований у боях і стриманий у почуттях воїн (або ж войовниця) обзаводиться, буває і проти своєї волі, супутником: чи то ніжною квіточкою, яку або якого треба охороняти, чи надокучливим компаньйоном, якому хочеться зашити рота, чи то ж просто більш емоційно відкритим напарником. У будь-якому випадку, з’ївши з цим своїм камрадом не один пуд солі, герой виявляє, що прив’язався до нього, і у критичній ситуації готовий пожертвувати заради нього грошима, честю або навіть життям.

Подібна ситуація розвивається добре протоптаним шляхом, до якого приклали ноги не лише анімешні герої. Але яким би штампом вона не була, у її основі лежить закон людської природи – ми звикаємо до тих, хто поряд з нами.

Проте. Старый солдат, не знающий слов любви їх так і не вивчить. Тобто які б добрі почуття у нього не виникли до свого супутника, він їх або приховуватиме (про них можна буде здогадатися тільки з його дій), або ж виражатиме у властивій йому грубувато-стриманій манері.

Тому розм’якшення Еврики до стану сльозливо-сопливого желе неприродне і очевидно деградаційне.

І не варто заперечувати, що Еврика нібито не людина, і до неї наші закони не застосовні. Аянамі Рей з Євангеліону теж була створена "замороженою" лялькою, яка виконує накази свого творця. Проте її становлення як людини аж ніяк не перетворило її  у копію верескливої Аски.

Тобто еволюція від повної беземоційності до більшої людяності цілком можлива. Але Евриці (і багатьом іншим героїням) вона, на жаль, не вдалася.

Для повноти картини слід додати, що шлях, який пройшов Рентон, теж може виявитися регресивним. Адже дорослішання включає в себе втрату (до деякої міри) дитячої безпосередності та безтурботності, а також частини мрій та ілюзій. Якщо процес виявиться занадто різким та болючим, то дитина перетвориться на озлобленого маніяка, який мститься всьому світу.

Підсумовуючи: обидва процеси – від більшої емоційності до стриманості (дорослішання) та від беземоційності до почуттів (олюднення, соціалізація) – можуть бути як еволюційними, так і деградаційними. Кінцевий результат залежить від уміння авторів показати зміни, не зруйнувавши при цьому початкового характеру.

Якщо їм це вдається, то ми із задоволенням констатуємо розвиток персонажу (і з цієї точки зору навіть регрес є позитивним процесом). У протилежному випадку, як це трапилось із Eureka 7, у аніме заводиться противнючий, сопливий, деградований мозкошкряб.

(1 голосів, 5.00 )

 Loading ...

| 340 переглядів | Прокоментуй!

Не так давно (хоча ні, уже давно) я проанонсувала десяток одиноких мозкошкрябів. Але поки я займалася іншими дописами (дозволяючи цим одинакам визрівати у підсвідомості) вони взяли і попарувалися – видно, настільки їм було одиноко.

Тому замість двох окремих мозкошкрябів будемо мати одного – про ворогів.

З ворогами у аніме є дві проблеми: їх всюдисущість і невмиручість.

Наприклад, у аніме Нащадки пітьми (闇の末裔, Descendants of Darkness) головний злодій – доктор Муракі – є також і єдиним злодієм у всьому серіалі, бо у тій сюжетній арці, де він не з’являвся, ворогом виступала надприродна сила – Диявол. Там же, де злодіяння були результатом людських дій, без Муракі не обходилося.

І, само собою, його живучість аж зашкалювала. Він навіть помер в одній з історій… тільки щоб благополучно пережити фінал усього аніме.

Втім, тут ви з повним правом можете потиснути плечима і заперечити: яой (а саме до нього належать Нащадки) за визначенням не товаришує з логікою, тож чому б ворогам і не помирати-оживати стільки разів, скільки їм заманеться.

Тож звернімося до ще одного аніме – Білий хрест (Weiss Kreuz). Головні антагоністи – сімейка Такаторі – займаються всім: від торгівлі живим товаром до генетичних експериментів, які перетворюють людей у монстрів. Більше того, один Такаторі пробрався навіть до головних героїв! (А якщо брати усіх позитивних героїв, то навіть і не один).  Тож яку б справу герої не розслідували, відповідь одна: винуватий хтось із цієї тарганоподібної сімейки.

Чи варто додавати, що принаймні один Такаторі пережив усі сезони Білого Хреста (що вдалося не всім головним героям, між іншим)?

Але скептики знову заперечать: ну що можна чекати від аніме з чотирма бішьо:ненами (себто молодими красунчиками) на головних ролях? Звідси ж до яою рукою подати!

Ну добре, тоді як останній аргумент візьмемо цілком хлопчаче аніме (меха, пригоди, наукова фантастика), де логіка має правити бал: Сталева тривога (Full Metal Panic).

Що ж ми тут маємо? Ххха!

Найтерористіший терорист Гаул переслідує сержанта Сагару крізь увесь серіал і навіть (СПОЙЛЕР!) доживає до другого сезону. Там його, правда, Сагара нарешті добиває (хоча сам серіал так і напрошується на продовження), та це остаточно доводить:

ЖИВУЧІСТЮ ТА ВСЮДИСУЩІСТЬЮ ГОЛОВНІ АНТАГОНІСТИ ПОСТУПАЮТЬСЯ ЛИШЕ ГОЛОВНИМ ГЕРОЯМ

… живучість яких настільки велика, що їм і атомна бомба не страшна.

А про їх всюдисущість я напишу трохи згодом. Не пропустіть!

(Оцініть допис)

 Loading ...

| 281 переглядів | 2 коментарі

Японці – люди охайні. У чистому тілі чистий дух – це про них.

Тому те, що автори аніме витворяють з героями (а тим паче з героїнями), частенько дивує.

Наприклад, що відбувається з героїнею, яку покинули душевні та тілесні сили? Правильно, у неї підгинаються ноги, і вона падає на землю.

Теоретично відбуватися це може по-різному. Проте усі анімешні героїні падають однаково: їх коліна сходяться докупи, а ступні роз’їжджаються в  сторони так, що попа приземляється якраз між ними.

І хай би це відбувалося у чистенькому японському місті, де опуститися на асфальт хоч і не добре, та не катастрофічно. Проте автори аніме саджають героїнь де тільки їм заманеться, і навіть не соромляться робити це у дощ. Враховуючи, що спіднички героїнь іноді більше схожі на оборку до кофтини, ніж на повноцінну частину одягу, то (відкинемо зайві сентименти і назвемо речі своїми іменами)Жопою у калюжу – то є найкраще визначення даного процесу. Брррррр!

У хлопців є свій варіант безсилого падіння – це ставання рачки. Теж не надто гігієнічно (і не естетично), та все ж краще, ніж у дівчат.

Тут маю оговоритися: вище я написала, що всі анімешні героїні падають однаково, проте це не зовсім вірно. Справа у тому, що героїні грубо поділяються на три категорії: ніжні школярки або принцеси-чарівниці; войовничі, але все ж таки жіночні бойові подруги; і такі собі Ксени, які хоч і не позбавлені зовсім жіночих почуттів, проте основна функція яких – бій.

Так от, першим двом таки доводиться неохайно бухатися сідницями у що попадеться. А от третім пощастило більше: автори дозволяють їм падати чоловічим способом (мабуть, щоб підкреслити особливість їхнього характеру).

По-моєму, несправедливо по відношенню до принцес.

(Оцініть допис)

 Loading ...

| 340 переглядів | 3 коментарі