Jsome1

«It is a truth universally acknowledged», як писала класик не нашої літератури Джейн Остін, що добро має бути з кулаками. І що позитивний герой у кінці історії має зійтися один-на-один з головним негідником та нам’яти йому боки.

Про це я вже згадувала у дописі про єдиного героя.

Сьогодні ж хочу розглянути ще одну вельми поширену у аніме та манзі ситуацію, коли кулаками вирішують те, що мали б вирішувати іншою частиною тіла (для людей з багатою уявою уточнюю – головою).

Для прикладу візьмемо другорядну героїню Рапіру з «Тих, що полюють на ельфів» (エルフを狩るモノたち).

JD Hancock

Для тих, хто аніме не бачив або не пам’ятає, коротко обрисую ситуацію.

Рапіра – видатний, але безжалісний боєць. Її сенсей намагався вкласти їй в голову, що перемога не головне, і що навіть до поверженого супротивника варто б проявляти повагу.

Проте якось йому це не дуже вдалося. І от перед самою своєю смертю, в останній спробі чогось її навчити, він наклав на неї прокляття: на її тілі з’явився лічильник, який зникне лише коли вона переможе 1000 супротивників.

Tony Fischer Photography

Як і варто було очікувати, у своєму останньому поєдинку вона зіткнулася з головним героєм серіалу, програла йому, і тут її осяяло (і прокляття пройшло заодно. Хеппі енд, пробачте за спойлери).

От саме так: роками, мабуть, з самого малечку, її виховували-виховували, вчили-вчили how to tell right from wrong та іншим правильним речам…

І нічого з того не вийшло.

Бо мізки у неї встали на місце тільки тоді, коли їй (умовно) начистили пику.

Ні, я не заперечую, що у воїна можуть траплятися просвітлення під час деяких боїв.

JD Hancock

І що іноді людину треба фізично зупинити, щоб вона могла спокійно подумати (бо анімешні герої часто бувають упертюхами, які все лізуть та лізуть уперед, попри всі останні китайські попередження, які їм були висловлені чистісінькою японською мовою).

Зло, як завжди, у тому, що ситуація перетворилася у штамп, який кочує із серіалу в серіал.

І от так подивишся одне аніме, друге, третє… і вираз "вбити в голову" починає набувати нового значення: начебто це єдиний спосіб щось до людини донести.

Наприклад, вчи дитину чи не вчи, виховуй чи не виховуй, а результату не буде без фізичного підкріплення.

Адже один добрячий мордобій, як нам показують, переважує всі слова і настанови. Хочеш когось просвітити – дай у щелепу, та й усі діла.

Або попроси когось дати тобі добрячого ляпаса – і лише тоді відкриється тобі істина, яку до тебе не раз намагалися донести словами, але чогось вона в голові твоїй ну зовсім не трималася.

Висновок особисто у мене такий: важко заперечувати, що добре слово та пістолет більш переконливі, ніж добре слово.

Проте хотілося б, щоб те слово хоча б було присутнє, а не замінялося повністю маханням пістолетом.

Бо якось вже занадто явно і настирно пропихується в аніме (і не тільки) думка, що істина живе на кістяшках кулаків, лезах катан та голівках куль.

Але хіба так має бути?

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 6 821 переглядів | Прокоментуй!

Не так давно (за мірками блогу, що виходить двічі на місяць) я писала про звичайних японських школярів, які безупинно рятують світ (бо він, болящий, тільки те й робить, що опиняється у халепі, з якої його треба витягувати).

Сьогодні я хочу продовжити тему і відмітити ще дві особливості рятування світу. Вони, до речі, належать до категорії одиноких мозкошкрябів, які від нестерпної самотності взяли та попарувалися.

Перша — що з усіх жителів тієї місцевості/країни/планети/Галактики або, нарешті, того Всесвіту, що потребує порятунку, знаходиться лише одна людина, яка начебто у змозі вирішити проблему.

Причому дуже часто вона є далеко не найкращим взірцем роду людського.

Адже, я певна, є на світі люди, набагато кращі за звичайного тюхтійського японського школяра або за звичайного забіякуватого спочатку-використовую-свої-скілли-а-потім-думаю японського школяра.

І навіть якщо саме цей типаж (ось із точнісінько таким рівнем тюхтійності або забіякуватості) необхідний для порятунку світу – хіба ж він зустрічається виключно у Японії?

Ні! Він був, є і буде і у інших країнах, на інших планетах і у інших світах. Тобто людей, підходящих для рятування світу, має бути більше одного. І набагато більше.

Тож кожного разу, як бачиш оцього "єдиного і неповторного" японського ЗЯШа, без якого на  наш світ чекає гаплик, із горла рветься досадливий вигук: "Та нас уже ж 7 мільярдів, чорт забирай! Що, більше нікому?!"

Друга особливість – це те, що у фінальне протистояння з головним негідником, який хоче зруйнувати або добряче попсувати світ, герой вступає строго сам*.

Його вірні супутники, з якими він пройшов більшу частину серіалу, десь у передостанньому та останньому епізодах по черзі виконують знамениту партію: "Я задержу их, ничего!" і залишаються позаду. А герой опиняється сам-на-сам з ГНГ.

Що з цим не так? По-перше, звісно, заїждженість. Набридло.

По-друге, надуманість. Нагадаю, що героєм-рятівником дуже часто стає далеко не найкращий, не найрозумніший, не найсильніший і взагалі не най-іший школяр**.

І коли він, щоб дістатися до головного ворога, розгадує складну-прескадну таємницю (над якою століттями ламали голови найвідоміші мудреці), перемагає найсильнішого з ворожих прибічників (який самотужки розправлявся з цілими військами) та зачаровує стервозну-престервозну дівицю, яка заради нього вирішує зрадити головного ворога, якого раніше безтямно кохала…

Коротше кажучи, коли він одним мізинцем здійснює те, що нікому ще не вдавалося, виглядає все це жалюгідно. З сюжетної точки зору.

По-третє, "дуельність" кінцевих розборок підштовхує глядача до двох думок: що перемагає той, хто правий (або ж що той, хто правий, перемагає завжди) та те, що герой тільки тоді доведе свою правоту, якщо переможе негідника у силовому протиборстві.

Погодьтеся, що обидві думки, вони того… неправдиві і недостойні цивілізованої людини.

Нарешті: буває, що головний ворог особисто чимось нашкодить головному герою. Але рідко трапляється, що виключно йому (таке більш характерно для аніме про самураїв, а там поєдинки один-на-один виглядають органічно).

Однак якщо ми говоримо про більш масштабні події – про рятування світу, то злочинність головного гада полягає не у тому, що він наступив на хвоста Мурці головного героя, а у тому, що світ потрапив у халепу (чи збирається потрапити) під його чуйним керівництвом.

Тобто головний гад – це ЗЛОЧИНЕЦЬ світового масштабу.

А що роблять із злочинцями? Їх ЗУПИНЯЮТЬ. По можливості – безкровно (заарештували – засудили – кинули у в’язницю). Або з малою кров’ю: поранили при арешті – вилікували – засудили – у тюрму. В крайньому випадку – вбили при при супротиві при арешті.

Для прикладу уявіть, що у вашій місцині завівся негідник, який увечері нападав на перехожих, бив їх важким по голові та обирав до нитки. І поліція/міліція вистежила його, оточила і наказала підняти руки. Заарештувала або, у випадку озброєного супротиву – застрелила.

А тепер уявімо, що сценарій трохи інший: представники закону оточили злочинця, а потім вибрали одного свого представника і відправили на дуель із негідником. І у залежності від результату, або заарештували того, або відпустили.

Ну як? Я навіть питати не буду, який варіант вам більше подобається.

Тобто злочинців карають за їх попередні злочини і зупиняють здійснення ними інших.

А що з ними не роблять, так це не мстять, не влаштовують дуелей, не грають в ігри "Я набив тобі морду, тому я правий, а ти ні". НЕ РОБЛЯТЬ ЦЬОГО.

Іншими словами, злочинець має бути зупинений незалежно від того, чи зможе позитивний герой його перемоги (хоча ми знаємо, що у аніме він завжди перемагає).

І не обов’язково їм дратися наодинці.

І якщо вже ми припускаємо, що зупиняти негідника мають право не лише представники влади (яка стараннями негідника може бути зруйнована, до речі), то робити це може будь-хто, а не лише один-єдиний "обраний". Бо от що трапиться, якщо злочинець переконає героя, що він не просто руйнує світ, а будує новий? Що, від того він перестане бути злочинцем?

Ні. Злочинець має бути зупинений у будь-якому випадку.

Коротше кажучи, я проти особистих розборок при вирішенні широко-громадських справ. Dixi.

*Я весь час вживаю слова сам, один, проте одиниця квантування може бути і не одна людина.

Наприклад, якщо в якійсь світорятівній організації прийнято працювати в парах, то саме пара людей стане тією самою, єдиною, яка…

Якщо ж два ворогуючих флота (морські, повітряні чи космічні) насуваються один на одного, то навряд чи усе вирішиться кулачною бійкою їх головуючий (хоча у аніме все може бути). Скоріше, команда одного з кораблів здійснить неймовірний подвиг і мало не самотужки погубить усі кораблі противника. І тому подібне.

**Школяр, звісно – назва умовна. Якщо говорити  більш загально, то це підліток чи молода людина з куцим досвідом та (поки що) нерозкритими талантами.

Ну от на цьому уже і все. じゃ、またね。

(Оцініть допис)

Loading...

| 3 753 переглядів | Прокоментуй!

Анімація творить дива: про те, що їй чхати на гравітацію, я вже писала; про класику (наприклад, звуки у космосі) ви й самі знаєте. А сьогодні я розповім про анімаційну дивину, яку я, правда, не знаю, куди і віднести: до біології, геометрії, оптики чи фізики матеріалів.

Для прикладу візьмемо аніме Trigun. Ось зображення його головного героя – Ваша Стампіда. Як бачите, фігура у нього трикутна – широкі плечі та просто осина талія. Тоненькі ручки-ніжки трохи псують враження, але в цілому непогана героїчна статура.

Однак через кілька хвилин трикутник магічним чином перетворюється у щось трапеційне, в порівнянні з чим руки-ноги не виглядають настільки жалюгідно. От тільки що це – оптична ілюзія, геометричне перетворення чи інопланетна фізіологія на марші – залишається невідомим.

Крім того, виникає питання – а як же виглядає Ваш насправді? Бо у аніме також здибується наступний кадр, де герой демонструє могутні м’язи, достойні культуриста-професіонала. Це достатньо узгоджується з трикутною фігурою, але ж рука, рука! (та, що справжня). Складається враження, що після виймання з рукава вона роздулася разів у два!

Ще далі ми маємо нагоду побачити Ваша взагалі без одягу. І хоча подробиць нам зі зрозумілих причин не показують, стає зрозуміло, що кінцівки у нього таки нормальної для добре тренованої людини товщини. Але ж талія, талія! Що на цей раз не так? Та пропадає вона! Точніше, теж виявляється нормальною, а не осиною.

Нарешті, Ваш вдягає чужий одяг, і отут глядача осяює: так от воно що! Без свого звичного outfit’у Ваш виглядає ну зовсім як нормальна людина з пропорційними частинами тіла, а не як гібрид оси з коником-стрибунцем. Тобто винуватий у всьому його дивний одяг, який чи то фізично стискує свого власника, чи то створює відповідну оптичну ілюзію.

Втім, чому дивуватися? Адже нам уже відомо, що одяг у анімешних героїв – вічний, не підлягає псуванню і забрудненню, а дірки та прорізи на ньому заростають мов на живому, причому без латок (чи то шрамів?). Тож і здатність вчиняти метаморфози над героєм, що його носить, хоч і є дивиною, та досить очікуваною.

Наостанок слід відмітити, що така поведінка характерна в основному для чоловічого одягу. Жіночий поводить себе якраз протилежно. А саме: якщо у героїні гарна фігура (читай: величезні буфера), то вбрання не стискуватиме її, а, навпаки, зіщулюватиметься саме так, щоб продемонструвати якомога більше жіночих принад. На відміну від чоловічого одягу, який навіть Шварценегера, схоже, прагне зробити схожим на ботанічного підлітка.

Однак на цьому запас мого здивування закінчується, а разом з ним підходить до кінця і сьогоднішній допис. Тож до наступних зустрічей! А коли ще яка-небудь дивина впаде мені у вічі, я обов’язково про неї напишу.

じゃ、またね！

(Оцініть допис)

Loading...

| 6 484 переглядів | Прокоментуй!

Автор фото: tableatny

Анімешні герої чхають на закони фізики та інших точних наук, як той алергік на полі свіжоскошеної трави: сильно, часто та аж до сліз (щоправда, не своїх, а глядачевих).

Зокрема, гравітація не дозволяє людям плигати настільки високо. Нагадаю, що рекорд Сергія Бубки – трохи за 6 метрів. А він же стрибав із жердиною та зовсім інакше, ніж анімешні персонажі: через спину, а не у позі “стоячи”, без холодної чи вогнепальної зброї і броні (які, на хвилинку, важать не один кілограм) та не прагнучи поцілити у когось конкретного.

Можна було б припустити, що стрибки-то загалом невисокі, просто “камера” поставлена знизу та зазумлена на широкий кут, як на вищенаведеному фото. Однак при стрибках-атаках герої ще й волають з усієї сили, і з тривалості їх вокальних вправ зрозуміло, що плигали вони не нижче, ніж до другого поверху. А може і вище.

Люди також не бігають по уламках скель чи будівель, які уже висять у повітрі після вибуху чи чогось подібного. У реальності, я маю на увазі, бо для анімешних персонажів то не проблема – доказ ось тут, на кадрі із Trigun.

З іншого боку, коли персонажам це вигідно, сила тяжіння працює, іще й як! Наприклад, що мало б статися із матроською спідничкою школярки, яка плигає вниз? Правильно, вона мала б задертися вгору, так що аж спідня білизна виднілася. А у аніме? Тримається попи, мов приклеєна, і лише трохи тріпотить на вітрі! Тобто чхає і на гравітацію, і на інерцію, і на опір повітря… (слід уточнити: у аніме, чиєю єдиною метою НЕ є показати якомога більше жіночих трусиків на квадратний сантиметр екрану за одиницю часу).

Втім, іншим наукам теж дістається: згадаймо лише мутантів, у яких перетворюються персонажі за лічені хвилини; і що герої то виживають після того, як їх мало не на шматочки порубають чи продірявлять, мов решето, то помирають від одного удару чи кулі; і погода у аніме така зручна – бо настає згідно настрою героїв і якраз йому під стать.

Однак то вже теми для окремих дописів. Сьогодні ж я хотіла лише пожалітися на відверте нехтування такою гарною наукою як фізика, що заслуговує більшої до себе поваги. Але, боюся, у аніме вона її не дочекається.

では、またね！

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 4 273 переглядів | 2 коментарі

Пробачте, що починаю розмову з анекдоту, проте деякі звички загалом ввічливих анімешних персонажів дійсно анекдотичні.

Наприклад, звичка розмовляти із заплющеними очима. При цьому я говорю не про персонажів, яким очі взагалі не потрібні, а про тих, хто зазвичай користується ними за призначенням. Але от буває, що находить на цих нормальних людей якась дивина, і починають вони балакати, не дивлячись, куди.

Проте не забуваймо, що очі дані нам не дарма, тож розбалакавшись із заплющеними очима, не дивуйтеся, якщо втрапите у халепу. Наприклад, виявите, що за час вашого недивіння ваш співрозмовник перетворився на кота, що радісно уплітає ваш спільний обід. Або (це стосується дівчат), якщо ви з закритими очима відкриваєте на стук двері, думаючи, що прийшов ваш 好きな人, і починаєте натхненно признаватися у коханні, може виявитися, що ваш розлив почуттів припав зовсім не тому. А саме – злісному ворогу вашого коханого, який саме заявився, щоб узяти вас у заручниці і шантажувати вашу любов. Тож якщо з вами таке трапилось, хай буде вам наука: є очі – КОРИСТУЙТЕСЯ НИМИ!

(У недосвідченого анімешника може виникнути питання: а чому той негідник не перервав словесний потік, що явно призначався не йому? Відповідь – отут).

Інша звичка, що дивує мене безмірно – розмовляти, стоячи спиною один до одного. От чому б не зробити як усі нормальні люди – підійди, подивися їй у обличчя і так і говорити? Та ні, персонажу треба пройти мимо, зупинитися, і уже там починати балакати. Що найцікавіше, співбесідник теж не вважає за потрібне повернутися. Так собі і говорять у різні боку. А здавалося б – не хочете бачити одне одного, то може не треба було б починати розмову узагалі, не?

Однак чужа культура, як і чужа душа – то глупа ніч, і шукати там розумний зміст так само важко, як і ловити чорну кішку в темній кімнаті… Втім, не буду розвивати думку до того, що ніякого смислу у подібних звичках немає.

Скажу інакше: мені він – не зрозумілий.

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 3 003 переглядів | Прокоментуй!