Японія – країна ввічливості: там прийнято вибачатися, навіть якщо тобі наступили на ногу.
Тож не дивно, що навіть японські монстри страждають надмірною ввічливістю.
Уявімо собі: деякий 悪魔, 化け物 чи 妖魔 стикається з героями, що прагнуть його убити. Якщо їм це вдається з першої спроби, то говорити нема про що.
Та якщо атака відбита…
Тут можливі варіанти:
1. Всі герої беруть участь у бою. Тоді після першої поразки вони влаштовують обговорення, що їм робити далі: хто з якого боку підійде та чим ворога штурхоне.
Монстр ввічливо чекає.
2. Один з героїв вступає у двобій, решта спостерігають. При цьому вони просторо описують одне одному, що відбувається перед їхніми очима, детально обговорюють сильні та слабкі сторони противників, а також які стратегії та методи використає герой, щоб завалити ворога.
Монстр ввічливо чекає.
3. Поєдинок один на один. Герой думає. Серйозно думає. І, враховуючи, що у бою вирішальною є кожна секунда, надмірно ДОВГО думає.
А МОНСТР ЧЕКАЄ.
Я дуже хотіла б побачити, як у монстру набридли теревені героїв і він пішов собі у своїх справах. Або як він почув, що вони там балакають, і використав це у бою проти героя. Або злопав героя, що занадто заглибився у свої думки.
Та годі мріяти про завідомо нездійсненне. Монстри страждали, страждують, і, боюся, ще будуть страждати від своєї ввічливості.
Проте будемо справедливі. Якщо монстр наділений інтелектом та вміє говорити, героям також доводиться вислуховувати досить довгенькі розпатякування про те, що героям нізащо його не перемогти, і чому саме. І тут із сумом треба констатувати, що герої поводять себе набагато нечемніше, ніж монстри: замість того, щоб дослухувати чужі слова до кінця, як це роблять їх супротивники, вони перебивають їх усілякими “てめえ” та “貴様” і, часто недослухавши, кидаються на монстра зі зброєю.
Ну хіба це достойно позитивних героїв? По-моєму, ні. Шановні, вчіться у монстрів!
では、またね。
P.S. А найкращий приклад того, як треба поводитись у такій ситуації, дає нам сержант Саґара з Full Metal Panic: поки його супротивник розоряється на тему “Тобі кінець!”, він мовчечки готує зброю… і не гребує перервати чужі патякання просто на середині речення. Кулею в лоба.
Від Орекуші-пан о Кві 15, 2014 | Відповісти
Здивуєтеся, якщо не знали – але “надмірна ввічливість” Японців у бою має цілком реальні прецеденти в історії. До епохи Муромачі бої між самураями – навіть великі – відбувалися так: самураї ворогуючих сторін розбивалися по парах (навіть якщо це були великі війська), обравши собі кожен одного супротивника. Обидва воїни представлялися одне одному (за деякими даними – також обмінюються символічними образами) – і вже аж тоді зтинаються. Інакша поведінка вважалася вкрай неприйнятною і некоректною.
Завдяки цьому навіть велика битва перетворювалася в, по суті, велику кількість ґерців. (Саме через це у самураїв не набули поширення такі поняття, як стрій і розвинене маневрування частинами).
Почитайте “Ґікейкі” (“Сказання про Йошіцуне”) або “Хейке Моноґатарі” (“Повість про дім Тайра”), наприклад. Перед кожним двобоєм там можна почути щонайменше: “Я, Йошііва Морімото, колишній правитель землі Муцу стою тут на варті!” (це, доречі, було звернення якраз до МОНСТРА (стор. 224 видання “Повесть о доме Тайра”, Пер. В. Лєбєдєвої М. Художественная литература, 1982, стор.). Чи “Я мешканець землі Етчю, вісімнадцяти років; а звуся – Сейтаро Юкішіге, із селища Нюдзен!”.
А то й таке:
“Нехай дальші побачать, а ближчі почують! Мене звати Мататаро Тадацуна, і літ мені сімнадцять! Я син Тошіцуґі Ашікаки, нащадок у десятім коліні Тодая Хідесато Тавари, – того, що в давнину славно здолав зрадника і владаревого ослуханця Масакадо! Немає в мене ані звання, ані титулу, … [далі йде пару речень в дусі «Слава Тайра – смерть ворогам!»]. Тут перед вами я – з готовий до ґерцю з будь-яким із вояків Йорімаси! Хто з вас має себе за одважного? Виходь і зітнемося!”
Ось діалог, який дещо пояснює цей звичай:
«Хто такий? Назвися!»
«А ти, хто бажає знати моє ймення – сам-бо що за один?»
«Я – Міцуморі Тедзука, мешканець краю Шінано!»
«Отже, ми гідні зітнутися одне з одним! Не подумай лише, ніби я тебе зневажаю – та є причини, з яких я не можу тобі назвати свого імени! Що ж – підходь, і зітнемося, Тедзуко!»
Саме тому оповідачі (серед них зокрема, напевне, і біва-хоуші) і можуть сказати згодом:
“…То були Гохей Курода, Джюро Хіно і Яшічі Отонабе – усі родом із Ісе”.
Крім того, всякий самурай після бою міг не просто принести – в якості матеріального доказу своєї доблесті в бою – ворожі голови (а хто знає – може, він їх у трупів відрізав?!) – а пред*являв панові ще й усі супровідні дані, – які, зрештою, тільки укріплювали і прославляли його ім*я – а заразом і віддавали шану ворогові (яка, саме завдяки цьому цілком мала шанс стати не останньою – оскільки про полеглого воїна зберігалася пам*ять). Японська воєнна історія – за всієї своєї жорсткості і безкомпромісності – зберегла чимало прикладів взаємного розуміння і шани до супротивника.
Так що, якщо біганину «за дурною головою» (про яку Вами, Олено-さまтут писано) ще можна пояснити подібним чином, то тривалі діалоги перед боєм (і навіть у процесі бою) – ажніяк! ))
То є шляхетний, лицарський і прадавній звичай – котрий не загинув, але навіть розвивається і активно втілюється навіть у сучасній масовій культурі самурайської держави.