Колись давним-давно я писала, що мені, як блогеру, було б достатньо лише одного аніме, щоб познаходити у ньому майже всі анімешні штампи та написати про них купу дописів.

Однак того ж самого одного серіалу могло б вистачити і ще для одного важливого завдання: вивчення японської мови.

Добре відомо, що для того, щоб чомусь навчитися, треба у цьому тренуватися. І щоб розуміти японську на слух, треба її слухати.

Аніме може стати тут у нагоді (якщо ви його любите). Воно ж корисне для оцінки свого прогресу, як я уже зауважувала у дописі «Я розумію!».

Однак чи дійсно для цього достатньо подивитися всього одне аніме?

Давайте розбиратися.

Як на мій погляд, існують два глобальні способи вчити мову: концентрований та накопичувальний (назви вигадані мною).

Концентрований спосіб означає, що людина досконально обробляє будь-яку інформацію, яка до неї потрапляє. Наприклад, зазубрює всі правила в підручнику по черзі, і не йде далі, доки не певна, що не забуде попереднього. Запам’ятовує всі незнайомі слова, які їй зустрічаються. Читаючи книжку іноземною мовою чи дивлячись фільм, розбирає кожну фразу по кісточках, не пропускаючи жодної дрібниці.

Накопичувальний спосіб, з іншого боку, бере не якістю навчання, а кількістю. Тобто замість того, щоб довбати один підручник, чи одну книжку, чи один і той же фільм, людина використовує багато різних джерел, при цьому не стараючись запам’ятати чи зрозуміти усе в них з першого разу. Ідея така, що якщо слово чи правило використовується часто, то воно і так западе у пам’ять, а якщо рідко — то може нафіг воно і треба, можна довчити колись потім.

Який із них кращий? Як на мене, концентрований спосіб ефективніший, тим паче, що його можна поєднувати з накопичувальним: детально розбирати одну книгу/фільм, при цьому дивлячись чи читаючи інші «просто так».

Накопичувальний спосіб здається мені більш часозатратним і менш дієвим.

Проте, чесно, в чистому вигляді концентрований спосіб я не могла застосувати для себе жодного разу: він настільки наводить на мене нудьгу, що я кидаю його на другій сторінці чи серії, і переходжу на накопичувальний.

Однак повернемось до теми.

Отже, чи дійсно для вивчення мови достатньо всього одного серіалу, якщо проробити його від А до Я концентрованим способом?

Для ідеального володіння, звісно, ні. Для хорошого? Хто зна. Наприклад, розбір фентезі навряд чи дозволить вам говорити на робочі теми, тобто дасть тільки обмежений пласт лексики.

Але для непоганого — цілком. Якісно розібравши хоча б одне аніме, безсумнівно можна досягти пристойного рівня повсякденного словарного запасу та побутової граматики, а перекіс лексики в сторону якоїсь теми можна потім виправити іншим серіалом.

Тобто цей метод дає людині фундамент мови, а вже після цього можна переходити до «накопичення», дивлячись/читаючи іноземною мовою для задоволення, заодно і навчаючись.

А який метод переважає у вас?

P.S. Також користуюся нагодою поздоровити читачок зі святом 8 Березня. Щасливої вам весни!

Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).

Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).

Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.

На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.

І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.

На це є кілька причин.

1. Зовнішність

Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.

Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.

Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).

З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.

А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!

Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.

Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.

2. Пози

У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме.

Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?

Отож-бо й воно!

А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!

Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.

Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).

Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.

3. Поведінка

Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.

Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).

І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з  відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.

Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».

З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».

Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.

4. Акторська гра

Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)

Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.

А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.

 

То який же буде висновок? Екранізації — зло?

Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:

а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.

б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).

в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.

Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.

А ви що з цього приводу думаєте?

Колись я вже писала, що смачна їжа є одним із помітних фетишів у аніме. Всі її хочуть, та не всім вдається її здобути.

Нещодавно я наштовхнулася на фільм (причому документальний), який примусив мене знову задуматися про роль їжі у житті японців.

Мова йде про Jiro dreams of sushi.

Стрічка розповідає про Джіро Оно — легендарного 85-річного 寿司職人 (майстра суші).

Що саме у ньому такого примітного, що про нього аж фільми знімають?

Справа в тому, що він — 完璧主義者, себто перфекціоніст. Втім, не думаю, що це така вже рідкість серед професіоналів, у тому числі і кухарів.

Однак цікаво, що довести до ідеалу він намагається дуже просту річ — суші, які складаються фактично всього з двох інгредієнтів: рису (шярі) та начинки (чи як це у нас називають) — нета. І все.

Тобто начебто і не дуже зрозуміло, що ще з тими суші можна зробити і як їх удосконалити (те ж саме, до речі, колись говорив і наставник молодого Джіро — що нічого нового з суші вже не придумаєш).

Тим не менш, Джіро Оно на протязі ось уже 75-ти років (вдумайтесь тільки, це три четверті століття!) робить усе, щоб спростувати це твердження. І не без успіху: за визнанням експертів, йому вдалося піднести майстерство приготування суші на унікально високий рівень.

Проте сам він навіть зараз не вважає, що досягнув вершини.

От такий-то майстер.

Щоправда, його особистість (як людини, батька, сина, чоловіка, тощо) може видатися досить неоднозначною. Підозрюю, що досягнення найвищого ступеню професіоналізму має свою ціну, також немалу.

Втім, я з якогось дива взялася переказувати вам фільм, який треба все-таки дивитися самому, замість того, щоб вислуховувати його короткий синопсис.

На жаль, я не знаю, чи можна його можна придбати (чи скачати) в Україні/Росії. Сама я купила його в електронному вигляді на Амазоні (причому японською мовою з англійськими субтитрами). Але для України-Росії ця опція, підозрюю, недоступна.

Але якщо десь-якось вам ця стрічка попадеться на очі — хапайте її зразу. Бо це — майстерно розказана історія неординарного чоловіка, яка до того ж (якщо знайдете її з  японською звуковою доріжкою) може пригодитися вам у вивченні японської.

Тож приємного вам перегляду!

Якщо ж повернутися до наших… ну, до початку розмови, то думки мої такі: недарма анімешні герої так цінують смачну їжу, що аж душу за неї готові продати. Бо якщо хоча б половина сушія-санів (а також інших майстрів)  хоч уполовину так же старанно ставляться до свого ремесла, як пан Оно, то вона (японська їжа) і в реальності, мабуть, того варта.

Принаймні, для тих людей, хто її взагалі любить

Поняття честі та справедливості відрізняються залежно від місця та часу — це відомо всім. Зараз ми можемо тільки дивуватися, якими неймовірними вони були навіть у нашій країні, але багато років тому, наприклад. А що ж говорити про зовсім чужорідні звичаї та поняття?

Тож не дивно, що у аніме зустрічаються ситуації, які дивують мене саме з цієї точки зору. Звичайно, мої поняття чесності, добра і справедливості не є еталоном, і мої ж співвідчизники та сучасники не побачать у деяких з цих випадків нічого незвичного. Тим не менш, мені б хотілося висловитися.

От згадаймо: подорожують собі наші герої у своїх справах, і раптом трапляється у них неприємність – якийсь негідних цупить у них щось дуже цінне (чи то всі їх гроші, чи то магічний артефакт, за допомогою якого вони збираються перемогти головного негідника або врятувати світ (іноді і те, і інше одночасно)).

Герої женуться за грабіжником або ворюжкою, ловлять його або заганяють у кут, і вже готові забрати те, що їм належить…

І тут цей негідник раптом починає виставляти їм якість умови. Типу «Я вам поверну цю річ, якщо ви зробите ось це і це».

??????????

Ні, я дивуюся не тому, що безчесна людина, яка дозволяє собі красти, має нахабність після цього ще й займатися шантажем.

Що мене дивує, так це те, що ГЕРОЇ ПОГОДЖУЮТЬСЯ!!!

WTF*&@&^%^$&*()@##@!^%ck*&@&^%^$&*()@##()!^%ck??!???!!?!!!!

Нагадаю: у них вкрли ЇХ річ. Тобто чаша справедливості схилилася очевидно не в їхню сторону.

Так от, як на мене, СПРАВЕДЛИВИМ у цьому випадку було б повернути собі своє, а вже потім розмови розмовляти і вирішувати, що робити з ворюгою (бо факт крадіжки не відміняєтсья навіть якщо той добровільно повернуть вкрадене).

При цьому я залишаю в стороні ситуації, коли негідника не вдається піймати або не виходить забрати своє без шкоди для нього, для самих героїв або для сторонніх осіб. Ні, в таких випадках вибору особливого немає і доводиться «робити лимонад з лимону», в тому числі і йти на поступки.

Але ж іноді доходить до абсурду: герої спіймали дітлаха-ворюжку, що витягнув у них гаманець, тримають його за шкирку (буквально), і все, що їм залишається зробити, так це труснути його добряче, щоб гаманець випав, дати підсрачника, щоб мізки вправити, та йти у свої справах (які, нагадаю, часто мають людино- країно- або навіть світорятувальне значення, тож герої не мають такого розкошу як відволікатися на всяких малих поганців).

Таж ні! Вони з якогось дива починають вислуховувати умови цього нахабного шмаркача, який, бачте, ЗРОБИТЬ ЇМ МИЛІСТЬ, повернувши їм ЇХ ЖЕ РЕЧІ, якщо вони потанцюють під його дудку.

Тобто герої начебто погоджуются з тим, що якщо у тебе щось вкрали, то річ ця стала повноправно належати крадію, і щоб її отримати, тобі треба заплатити чи відпрацювати.

Але ж це позиція злодіїв і грабіжників! І мені ну зовсім не зрозуміло, як позитивні герої можуть таке світобачення — злочинне, прямо скажемо, світобачення — розділяти.

Тобто куди ж діваються їх поняття чесніть і справедливість, коли герої погоджуються, що крадій має право вважати вкрадене своїм і не віддавати навіть на пряму вимогу?

Як на мене, то вони, ті поняття, у цей час ідуть кудить погуляти. Під ручку з логікою, не інакше.

Втім, може, це у мене збиті моральні імперативи, це я чогось не розумію, і все тут добре і справедливо?

А ви як вважаєте?

Відразу попереджаю віруючих людей: у цьому дописі я говорю лише про анімешне 信じる. Жодна існуюча релігія зачеплена не буде.

Отже, візьмемося за мою "улюблену" "Еврику 7". Коротко нагадаю сюжет.

Головний герой, Рентон,  випадково опиняється на борту легендарного корабля Гекко-стейт (Місячне сяйво) під командуванням легендарного капітана Холланда. Проте замість очікуваного легендарного сяйва на нього чатували різноманітні розіграші, знущання і навіть побої.

Проте на Гекко живе зазноба Рентона Еврика, тож він усе мужньо витримує. Коли ж і з Еврикою виходять нелади, Рентон втікає з корабля.

Під час своїх блукань він зустрічає сімейну пару Чарльза та Рей Бінзів, які поступово стають йому наче новими батьками (що не дивно, бо від рідних у нього залишилися лише смутні та сумні спогади).

Та в якийсь момент з”ясовується, що Чарльз і Рей – найманці, які отримали завдання захопити Еврику та знищити Гекко-стейт.

Тож Рентон покидає і їх. Після недовгих блукань він вирішує повернутися за Еврикою на Гекко-стейт. Та виявляється, що саме у цей час Еврика надумала сама піти пошукати Рентона, а Бінзи планують напасти на корабель.

І Рентон опиняється перед вибором: Бінзи чи Гекко. Само собою, він вибирає Гекко. Але перед тим, як обсудити цей вибір, давайте ще раз поглянемо на обох учасників.

Гекко:

• Команда організована колишніми військовими, які
• Дезертирували і
• Вкрали військовий корабель.
• Займаються найманою роботою. З відомих завдань: перевезення донорських органів для чорного ринку, затримка терориста для військових.
• Вважаються крутими, бо випускають опозиційний журнал та уміють класно серфити по траппару (чи як його там).

А одного разу, щоб зрізати кут (бо на обхідний шлях у них не вистачало палива), вони пролетіли буквально крізь базу військових.

Армійцям, що не дивно, маневр цей не сподобався, в результаті чого нашим героям довелося певну кількість солдатів убити.

А палива на Гекко не вистачало, бо команді завжди бракує грошей. А грошей їм бракує у тому числі тому, що

а) вони відкидають певні види заробітку: наприклад, виграти у змаганні по ріф-бордингу (а така нагода у них була);

б) Холланд воліє купувати своїй подрузі дорогі прикраси, а те, що це приведе до смерті якихось там вояк… Та кого з легендарних героїв таке цікавить, ну скажіть мені?

Милі, милі люди, чи не правда?

З іншого боку, Бінзи:

• Колишні військові, які
• Легально залишили службу,
• Нічого не кравши.
• Займаються найманою роботою. З відомих завдань: піймати Еврику та знищити Гекко.

Ні, я не хочу сказати, що Бінзи прямо-таки святі (а “за кадром” вони, може, взагалі п”ють кров невинних немовлят).

Але якщо порівняти те, що ми бачимо на екрані (до загибелі Бінзів, щоб було чесно) – що вийде?

А вийде досить негарна картинка – що Рентона (а отже, і нас) примушують вибрати сторону людей, які нічого пристойного на наших очах не зробили і невідомо, чи зроблять (а серіал у цьому плані розкачується ду-у-у-же довго), зате навпаки – скільки завгодно.

Втім, Рентона можна пробачити – врешті решт, він не просто малий та дурний хлопчак, а закоханий до нестями малий та дурний хлопчак. Тому у нього немає іншого вибору, як встати на ту сторону, де Еврика. Нічого не вдієш.

Але ж ЦЕ можуть побачити дорослі! (припускаючи, що людей, які дивляться аніме загалом та “Еврику 7” зокрема, можна вважати дорослими).

І от у… ну, скажімо, у цих НЕ-дітей-або-підлітків виникає закономірне питання: якщо персонаж проголошується героїчно-легендарним борцем з несправедливістю, то чому ж добрих півсеріалу (а "Еврика", нагадаю, має аж 50 серій) він або страждає фігнею, або займається досить-таки брудними справами (в тому числі наймається до режиму, боротьу з яким начебто очолює)?

Чому нас примушують сліпо вірити, що перед нами хороша людина, показуючи при цьому ледаря, дезертира, безсовісного найманця, bully, людину, яка допустить смерть людей зарди своєї примхи?

Або ж, підходячи з іншого боку: чому нас намагаються підвести до думки, що хороша людина залишається хорошою і достойною поваги та довіри, навіть якщо чинить не добро, а зовсім навпаки? А може й до того, що скільки б і якої гидоти позитивний персонаж не вчинив, а все одно він – ХОРОШИЙ, бо автори його таким оголосили.

З цієї точки зору Бінзи виглядають якщо не кращими, то принаймні чеснішими. Бо, займаючись фактично тим самим, що і Холланд, вони не корчать із себе велике, благородне, героїчне цабе, як це робить він.

Зауважте: я не вимагаю, щоб позитивні герої не мали вад і проводили весь екранний час за праведними ділами. Так, я готова простити Холланду знущання над Рентоном без будь-яких питать – бо аж занадто той на них напрошується.

Але все ж хотілося б, щоб автори аніме не вимагали від глядачів сліпої віри і не примушували нас вважати хорошими персонажів, які нічого путнього на екрані не роблять.

Тобто давайте так: або ви оголошуєте героя позитивним, і показуєте нам його хороші діла, або ж показуєте його хороші діла, і ми самі бачимо, що він позитивний.

У будь-якому випадку: дайте нам реальні ВЧИНКИ героя, що відповідають його характеру, а роздуту репутацію та сліпу віру залиште-но деінде.

Будь ласка.