Мушля самітниці » Високе мистецтво та приземлена реальність
Січ
28

Високе мистецтво та приземлена реальність

Zombie Loan 1

Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).

Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).

Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.

На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.

І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.

На це є кілька причин.

Azumi 31. Зовнішність

Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.

Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.

Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).

З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.

А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!

Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.

Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.

2. Пози

У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме. Zombie Loan 3

Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?

Отож-бо й воно!

А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!

Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.

Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).

Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.

3. Поведінка

Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.

Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).

І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з  відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.

Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».

З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».

Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.

4. Акторська гра

Azumi 1Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)

Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.

А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.

 

То який же буде висновок? Екранізації — зло?

Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:

а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.

б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).

в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.

Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.

А ви що з цього приводу думаєте?


Підпишіться на оновлення через RSS або на E-mail
1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок (1 голосів, 5,00 )
Loading...


10 коментарів на “Високе мистецтво та приземлена реальність”

  1. Від мінус-один о Січ 28, 2013 | Відповісти

    для мене екранізації — зло. (і 3д зло взагалі, тобто pixar etc. included) 🙂 але для різноманіття інколи подивитися можна

  2. Від Shiroi Koneko о Січ 29, 2013 | Відповісти

    Радикально щодо екранізацій 🙂 А 3д-мультики чому зло?

  3. Від мінус-один о Січ 29, 2013 | Відповісти

    все 3д зло, тому що ті, хто його роблять, виходять з хибної препозиції, що фантазія потребує 3-вимірної візуалізації. тобто вони думають: диви, воно прикольне, АЛЕ якщо зробити його 3д стане ЩЕ прикольнішим! o__O коротше, це довга розмова, важко пояснити… багато людей серйозно вважають, що “якість” фантазії (“мистецтва” чи як це не назови) залежить від “реалістичності” зображення чи що… і що ця “реалістичність” має бути реалістичністю людських органів почуттів. тобто ідеальним для них було би взагалі повністю “оживити” сюжет, зробити речі голографічно відчутними на дотик.

    а як на мене, це хибна сама концепція — світ фантазії окремий, і не треба переносити його в “реальний” світ. достатньо ілюзії, певного рівня ілюзорності, щоб “чіпляло”, а далі він живе і так, і має окрему цінність. і якщо переносити його в “цей світ”, ця “цінність ілюзорності” пропадає, лишається тільки ширпотреб.

    але я розумію, що для виникнення ілюзії сучасній дитині, вихованій на комп’ютерних іграх (тобто 3д), це 3д необхідне, ок. і якщо воно оригніальний твір, я готовий це зрозуміти. але ж в більшості випадків вони просто беруть готове, і роблять “екранізації”, “3д-візуалізації”… вони не відають, що творять, і просто з самого початку не розуміють приколу 🙂

  4. Від Shiroi Koneko о Січ 31, 2013 | Відповісти

    Якщо так міркувати, то тоді треба не лише екранізації відкинути (в тому числі анімешні/мультиплікаційні), а і мангу. А краще навіть картинок у книжках не малювати. Адже найвища ступіть ілюзорності – це коли людина читає текст чи слухає історію і в її голові народжуєтья окремий фантазійний світ. А все решта – це уреалістичнювання ілюзії (у порядку зростання): ілюстрація в книзі – набір картинок, що формують історію (манга/комікс) – “оживлена” історія (аніме/мульт) – екранізація – 3д.

    Однак мені зовсім не здається, що це якось убиває ілюзорність. По-моєму, вона існуватиме до тих пір, доки людина _знатиме_, що перед нею не реальність. От коли (чи якщо) технології дійдуть до створення віртуальної реальності, коли людина на 100% віритиме, що з нею це все дійсно відбувається, тоді можна буде говорити про смерть уяви та фантазії.

    А до тих пір нічого з ними не вдіється.

    Проблема сучасних медіа, на мій погляд, у тому, що замість творіння автори пережовують уже створене раніше: роблять рімейки (от нафіга треба було перезнімати “Згадати все”?), переводять у колір чи 3д старі популярні фільми, тощо.

    Звісно, нові технології вражають і б”ють на почуття (як колись вражала поява кіно, а потім поява звукового та кольорового кіно, наприклад). І цим, звісно, іноді користуються деякі автори, щоб замаскувати дурну чи нецікаву історію. Проте до технологій швидко звикаєш, і вони перестають затуляти реальну цінність змісту.

    Тобто я з Вами згодна, що фантазія _не потребує_ 3д, але я не згодна у тому, що 3д якось тій фантазії шкодить. Принаймні, не більше, ніж “плоскі” мультики та екранізації.

    Ну, і давайте не забувати, що люди таки _хочуть_ “доторкнутися до казки”, тобто це не тільки від авторів іде (“А давайте зробимо круто!”), але і від глядачів.

  5. Від мінус-один о Січ 31, 2013 | Відповісти

    >Якщо так міркувати, то тоді треба не лише екранізації відкинути…

    ну, не варто утрирувати, lim (1/n) при n->∞ не є невизначенністю, тобто я хочу сказати, що не все те правда, що доводять до абсурду, є певні нюанси :)) фантазія не лищається суто суб’єктивною, як різновид “реальності” вона прагне певної об’єктивації, і завжди є перший рівень такої об’єктивації, який, як на мене, абсолютно легальна річ, дозволяє іншим людям “ввімкнутися” в чиюсь фантазію. я проти похідних від цієї першої об’єктивації. як я казав, якщо воно оригінальний твір, я все готовий зрозуміти. от коли роблять бездарні похідні, щоб подоїти фанство (99% випадків такого вторинного продукту) — от що мені неприємно…

    >От коли (чи якщо) технології дійдуть до створення віртуальної реальності, коли людина на 100% віритиме, що з нею це все дійсно відбувається, тоді можна буде говорити про смерть уяви та фантазії

    так промахом проти “розуміння приколу” є вже сам цей процес — люди серйозно вважають, що створивши “віртуальну реальність” вони зроблять якось “краще”! тобто навіть сам рух в цьому напрямі (який виражають екранізації-3д-візуалізації…) ознака гибоко нерозуміння приколу, от я про що 🙁

    аніме як жанр створило певний рівень об’єктивації фантазії, певний свій “ілюзорний світ” (не дивлячись на те, що більшість його це такий самий комерційний відстій, як і решта, я все розумію…), певну культуру, яку скорочено називають ” 2д”. вона є певна цінність, яка страждає від похідних, рімейків, екранізацій і т.п. і головний найближчий ворог це 3д, так вже склалося (мультяшне і живе). і справа наіть не в естетиці, а в тому, що вся культура 3д виражає певні принципи, які радикально ворожі культурі 2д: грубий наскок, технологічна домінація, дитяча орієнтація, обов’язковий дурнуватий гумор “кожні 6 хв.”, витиснення “негативної” проблематики (смерті, хвороб, війни і т.п.), неприязнь до нюансу, до всього маленького, оригінального, національного, не схожого на інше, оспівування “простих і зрозумілих” загальних цінностей (домінування економіки, демократії)… список можна продовжувати до безкінечності, різниця дійсно корінна…

    соррі за багатослівність, моя ненависть сильна 😐 (її б не пустили в світ 3д-продукту)

  6. Від Shiroi Koneko о Січ 31, 2013 | Відповісти

    > завжди є перший рівень такої об’єктивації, який, як на мене, абсолютно легальна річ, дозволяє іншим людям “ввімкнутися” в чиюсь фантазію. я проти похідних від цієї першої об’єктивації.

    Тобто мангу не перетворювати в аніме, а книжки не екранізувати ніяк. Я не згодна. Мене цілком влаштовують і навіть приваблюють ці похідні (якщо вони не спотворюють оригінал, але це вже інша справа).

    > аніме як жанр створило певний рівень об’єктивації фантазії…

    Тобто проблема Піксара та інших Діснеїв у тому, що вони не знімають аніме? 🙂 Ну, може й так :).

  7. Від мінус-один о Лют 1, 2013 | Відповісти

    > Тобто мангу не перетворювати в аніме, а книжки не екранізувати ніяк…
    та ні, манга-аніме зазвичай задумується як одне ціле, аніме це лише манга з доданим часом (рухом). якщо один автор, то все можна в принципі. коли автори різні — ніколи! а от книжки екранізувати ніяк не виходить, лайно рідкісне. не пам’ятаю хорошої екранізації, руки б повідбивав…

    > Тобто проблема Піксара та інших Діснеїв у тому, що вони не знімають аніме?
    проблема Піксара і Диснеїв в тому, що вони “не розуміють приколу” (комплекс називається “дурні американці” — помітьте, я не кажу, що всі американці дурні, але конкретно ці — так.)

    а взагалі проблему екранізацій/3д-реалізацій легко проілюструвати так:

    це оригінал
    http://goo.gl/T3oGE

    це “реалізація”
    http://goo.gl/J6Fex

    відчуйте різницю… на фото втрачений “прикол” імпресіонізму, колір, мазок, imperfection, купа всього. об’єкт той самий, рез-т інший. уявіть собі: оригінал може нести в собі певну загадку, яку передає стиль, експресія, багато чого… і яку взагалі кажучи, можна “реалізувати” (тобто розгадати, довго і обережно подумавши). натомість фото-реалізація вбиває її, оскільки хапається лише за один бік, реалізм об’єкту. при цьому, оскільки зазвичай той, хто це робить, тупий, і ніякої загадки навіть не бачить, він її руйнує в процесі. лишається захоплюватися лише технікою реалізації — і правда, фото ж зроблено гарно! але самостійної цінності воно вже не несе, тільки поруч з оригіналом.

    так само і всі “екранізації” — в 99% вони навіть не здогадуються про існування якоїсь там загадки в оригіналі; хапають поверхню і гайда бабло заробляти…

  8. Від Shiroi Koneko о Лют 1, 2013 | Відповісти

    >а от книжки екранізувати ніяк не виходить, лайно рідкісне. не пам’ятаю хорошої екранізації, руки б повідбивав…

    Гм, а я люблю екранізовану класику. При тому, що і перечитую її теж. Втім, що стосуєтся екрацізацій манги-аніме у фільми, то тут я скоріше погоджусь, що нічого хорошого з того не виходить…

    >проблема Піксара і Диснеїв в тому, що вони “не розуміють приколу” (комплекс називається “дурні американці”…

    Не хотілося б писати простині у коментарях, тому спробую коротко: мені здається, що про американську мультиплікацію ми судимо по широкоекранних блокбастерах, які, щоб окупитися, мають бути привабливими для широкої аудиторії. Звідси і йдуть дитячість (для самих маленьких) з пригдницькістю (для підлітків) та сімейними цінностями (для дорослих).

    Аніме ж ми судимо по серіалах, де набагато більше свободи (хоча і значно менше, ніж у манзі).

    Якщо ж поставити “на ваги”, наприклад, той же South Park і якийсь, прости, Господи, Appleseed, то не факт, що японська сторона виграє.

    >а взагалі проблему екранізацій/3д-реалізацій легко проілюструвати так:

    А якби ця фотографія нічого не імітувала, а була оригіналом? Що взагалі робити з фотографією, яка за визначенням копіює світ? Чи те, що вона “понижує” реалістичність (переносячи безмежний та рухомий світ у обмежену нерухому рамку) надає їй своєї цінності?

  9. Від мінус-один о Лют 2, 2013 | Відповісти

    > Якщо ж поставити “на ваги”, наприклад, той же South Park і якийсь, прости, ?Господи, Appleseed…

    хороший приклад! — але якраз доводить, що самий вибір авторами естетики 3д зазвичай зараз є ознакою лайнового рез-ту (може, в майбутньому все зміниться, не знаю…)

    > Що взагалі робити з фотографією, яка за визначенням копіює світ?..

    але ж фотографія ніяк не “копіює світ” — хіба що світ фотографа… за фото завжди стоїть фотограф — його не видно на самій фото, але це він вибрав її тему (кадрування, витримку, фокус, глибину різкості, він’єтування… я мовчу про фотошоп), це він хоче вам щось показати, що вважає гідним уваги, і що, можливо, сам не розуміє до кінця. яке там вже “копіювання світу” — хіба що копіювання того, що бачить фотограф. чистий суб’єктивізм, звичайне мистецтво

    ще раз: я не проти “реалізму” як такого, якщо це оригінальний твір, буває гарне і кіно, і навіть 3д-анімація нічого… я проти похідних варіантів — екранізацій, кінонізацій аніме-манги і т.п. (і то, якщо їх робить не-автор оригіналу… хоча інколи і автор все може зіпсувати…) – тому що вони, часто не розуміючи оригінал анітрохи, просто вбивають річ

  10. Від Shiroi Koneko о Лют 2, 2013 | Відповісти

    >хороший приклад! — але якраз доводить, що самий вибір авторами естетики 3д зазвичай зараз є ознакою лайнового рез-ту

    Я просто хотіла сказати, що у “тупих американців” (а не лише у аніме) теж є естетика 2д. Тільки, на жаль, вона у них не на передньому плані, а відтісняється вглиб усякими блокбастерами.

    >за фото завжди стоїть фотограф — його не видно на самій фото, але це він вибрав її тему (кадрування, витримку, фокус, глибину різкості, він’єтування… я мовчу про фотошоп)

    Мабуть, саме це і є причиною, чому я люблю західні екранізації (класики). Бо режисер зазвичай привносить у кіно достатнью кількість “себе”, щоб це було _його_ твором, а не лише копією.

    А от в екранізації аніме і манги я взагалі майже не бачу режисерського стилю. Таке враження, що головне – це вдягти героїв у непрактичний анімешно-манговий одяг, поставити у неприродні пози та примусити імітувати дурнуваті звички… І тоді фани повірять, що оце якраз ті герої, яких вони бачили в манзі-аніме. І все. Брррррр 🙁

    >я проти похідних варіантів — екранізацій, кінонізацій аніме-манги і т.п.

    Я терпиміша, ніж ви (врешті-решт, не подобається, можна не дивитися), але згодна що зазвичай якість у них нижче плінтуса. Якраз через небажання тупо перенести картинки на “живий” екран.

Залиште коментар