Подивилася я на днях The Edge of Tomorrow з Томом Крузом.

“Ах, з Томом Крузом! — можуть мені сказати. — І нащо ж ми говоримо тут, у “Мушлі” про стандартний голлівудський бойовичок з крутим героєм, який в черговий раз рятує світ та зустрічає невідворотній хеппі-енд своєю фірмовою білозубою усмішкою?”

Справа у тому, що основою сценарію до фільму стала книжка японського письменника Хіроші Сакурадзака All You Need Is Kill, яку я прочитала ще до того, як фільм почав зніматися.

Думаю, що нікого не здивую (хоча, може, і розчарую), що від книги там залишилася зовсім крихта. Одна заміна ледь-за-двадцятирічного хлопця на потертого життям майора вже робить немало — щонайменше, зміщує цільову аудиторія на роки вище: від підлітково-юнацького кіно до дорослого бойовика.

Втім, бойовик вийшов непоганий (як для фільму розважального жанру з Крузом), то чому б і не поговорити про оригінал та екранне втілення.

Перш за все, було б дуже, ДУЖЕ цікаво, якби за екранізацію взявся якийсь молодий сміливий режисер, який не боїться експериментувати, або ж немолодий майстер, який уже не має ні під кого підстроюватися і може зняти що хоче і як він хоче.

Справа в тому, що коли читаєш оригінал, перед очима наче постають сцени із аніме або сторінки з манги — настільки очевидно японським є цей твір.

Що характеризує його певним чином, бо, давайте говорити відверто, аніме в масі своїй — штампована почуханка наших підліткових комплексів (які частково залишаються з нами навіть у дорослому віці).

Втім, як і більшість фільмів розважального жанру, так що не будемо грішити виключно на аніме.

Однак аніме та його основа — манга — мають свої “точки почуханки”, відмінні від західно- та східноєвропейських, американських та навіть інших східно-азіатських.

Тому відтворення їх у більш-менш первозданному вигляді, збереження “духу” оригіналу (тобто з сильним мангово-анімешним присмаком) було б, безсумнівно, цікавим експірієнсом і для тих, хто знайомий з японською мас-культурою та цінує її, і для тих, хто не має про неї жодного уявлення.

Щодо перших (до яких належу і я), то тут є де розгулятися інтересу та аналізу: як японський світогляд переломився через чужоземну свідомість режисера та чужорідні кінематографічні традиції; що саме викинули, змінили та вставили (без чого навряд чи вдалося б обійтися); до якого морального вибору/висновку підвели героя.

Нарешті, що, мабуть, найголовніше, — чи наважилися зберегти оригінальний фінал, який, між іншим, належить до типових манго-анімешних кінцівок: однаково далекий як від білоусмішкового хепі-енду, підпертого роялями у кущах, так і від повного гаплика. Обидва ці варіанти розташовуються по краям Гаусіани, себто однаково рідкі.

І саме цей фінал, хоч і є в японській масс-культурі доволі заїждженим, міг би добряче порвати шаблон незнайомому з анімешними штампами глядачу. Деяким — у хорошому сенсі (“О, нарешті щось оригінальне, а не звичайний хепі-енд, який вже підзадовбав”), іншим — у поганому (“Ааааа! Де наш очікуваний поцілунок на фоні руїн під оплески другорядних героїв?!”).

Останні, мабуть, становлять значну частину цільової аудиторії пригодницьких фільмів з Крузом, що, безперечно, вплинуло б на виручку. Саме тому, щоб зняти з вірністю до оригіналу, потрібна або безшабашність молодого режисера та його продюсера, або ж впевненість та здатність вибивати гроші під славетне ім’я видатного майстра.

Але, як неважко здогадатися, удача нам не усміхнулася, і оригінального фіналу ми не отримали.

З іншого боку — чи не ну його к бісу той фінал, якби до нього були б причеплений довгий штампований потяг: зав’язка-штамп, персонаж-штамп, поворот-сюжету-штамп, місце-події-штам та ще ціла процесія штамп-вагончиків?

Хто зна. Може, нічого путнього з того все одно не вийшло.

Але я точно хотіла б, щоб хтось спробував екранізувати саме японську книжку, або мангу, або аніме, без перекладу на американську кінематографічну мову.

Втім, зважаючи на те, що Голівуд навіть європейські фільми перезнімає на свій лад, надії на те мало. Але без надії таки сподіватись ніхто ж не забороняє, чи не так?

P.S. Для тих, хто не розуміє, до чого тут “смертні” у назві: перший варіант сценарію називався We mortals are (Всі ми смертні).

Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).

Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).

Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.

На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.

І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.

На це є кілька причин.

1. Зовнішність

Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.

Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.

Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).

З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.

А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!

Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.

Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.

2. Пози

У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме.

Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?

Отож-бо й воно!

А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!

Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.

Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).

Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.

3. Поведінка

Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.

Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).

І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з  відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.

Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».

З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».

Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.

4. Акторська гра

Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)

Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.

А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.

 

То який же буде висновок? Екранізації — зло?

Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:

а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.

б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).

в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.

Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.

А ви що з цього приводу думаєте?

Колись я вже писала, що смачна їжа є одним із помітних фетишів у аніме. Всі її хочуть, та не всім вдається її здобути.

Нещодавно я наштовхнулася на фільм (причому документальний), який примусив мене знову задуматися про роль їжі у житті японців.

Мова йде про Jiro dreams of sushi.

Стрічка розповідає про Джіро Оно — легендарного 85-річного 寿司職人 (майстра суші).

Що саме у ньому такого примітного, що про нього аж фільми знімають?

Справа в тому, що він — 完璧主義者, себто перфекціоніст. Втім, не думаю, що це така вже рідкість серед професіоналів, у тому числі і кухарів.

Однак цікаво, що довести до ідеалу він намагається дуже просту річ — суші, які складаються фактично всього з двох інгредієнтів: рису (шярі) та начинки (чи як це у нас називають) — нета. І все.

Тобто начебто і не дуже зрозуміло, що ще з тими суші можна зробити і як їх удосконалити (те ж саме, до речі, колись говорив і наставник молодого Джіро — що нічого нового з суші вже не придумаєш).

Тим не менш, Джіро Оно на протязі ось уже 75-ти років (вдумайтесь тільки, це три четверті століття!) робить усе, щоб спростувати це твердження. І не без успіху: за визнанням експертів, йому вдалося піднести майстерство приготування суші на унікально високий рівень.

Проте сам він навіть зараз не вважає, що досягнув вершини.

От такий-то майстер.

Щоправда, його особистість (як людини, батька, сина, чоловіка, тощо) може видатися досить неоднозначною. Підозрюю, що досягнення найвищого ступеню професіоналізму має свою ціну, також немалу.

Втім, я з якогось дива взялася переказувати вам фільм, який треба все-таки дивитися самому, замість того, щоб вислуховувати його короткий синопсис.

На жаль, я не знаю, чи можна його можна придбати (чи скачати) в Україні/Росії. Сама я купила його в електронному вигляді на Амазоні (причому японською мовою з англійськими субтитрами). Але для України-Росії ця опція, підозрюю, недоступна.

Але якщо десь-якось вам ця стрічка попадеться на очі — хапайте її зразу. Бо це — майстерно розказана історія неординарного чоловіка, яка до того ж (якщо знайдете її з  японською звуковою доріжкою) може пригодитися вам у вивченні японської.

Тож приємного вам перегляду!

Якщо ж повернутися до наших… ну, до початку розмови, то думки мої такі: недарма анімешні герої так цінують смачну їжу, що аж душу за неї готові продати. Бо якщо хоча б половина сушія-санів (а також інших майстрів)  хоч уполовину так же старанно ставляться до свого ремесла, як пан Оно, то вона (японська їжа) і в реальності, мабуть, того варта.

Принаймні, для тих людей, хто її взагалі любить