Подивилася я на днях The Edge of Tomorrow з Томом Крузом.
“Ах, з Томом Крузом! — можуть мені сказати. — І нащо ж ми говоримо тут, у “Мушлі” про стандартний голлівудський бойовичок з крутим героєм, який в черговий раз рятує світ та зустрічає невідворотній хеппі-енд своєю фірмовою білозубою усмішкою?”
Справа у тому, що основою сценарію до фільму стала книжка японського письменника Хіроші Сакурадзака All You Need Is Kill, яку я прочитала ще до того, як фільм почав зніматися.
Думаю, що нікого не здивую (хоча, може, і розчарую), що від книги там залишилася зовсім крихта. Одна заміна ледь-за-двадцятирічного хлопця на потертого життям майора вже робить немало — щонайменше, зміщує цільову аудиторія на роки вище: від підлітково-юнацького кіно до дорослого бойовика.
Втім, бойовик вийшов непоганий (як для фільму розважального жанру з Крузом), то чому б і не поговорити про оригінал та екранне втілення.
Перш за все, було б дуже, ДУЖЕ цікаво, якби за екранізацію взявся якийсь молодий сміливий режисер, який не боїться експериментувати, або ж немолодий майстер, який уже не має ні під кого підстроюватися і може зняти що хоче і як він хоче.
Справа в тому, що коли читаєш оригінал, перед очима наче постають сцени із аніме або сторінки з манги — настільки очевидно японським є цей твір.
Що характеризує його певним чином, бо, давайте говорити відверто, аніме в масі своїй — штампована почуханка наших підліткових комплексів (які частково залишаються з нами навіть у дорослому віці).
Втім, як і більшість фільмів розважального жанру, так що не будемо грішити виключно на аніме.
Однак аніме та його основа — манга — мають свої “точки почуханки”, відмінні від західно- та східноєвропейських, американських та навіть інших східно-азіатських.
Тому відтворення їх у більш-менш первозданному вигляді, збереження “духу” оригіналу (тобто з сильним мангово-анімешним присмаком) було б, безсумнівно, цікавим експірієнсом і для тих, хто знайомий з японською мас-культурою та цінує її, і для тих, хто не має про неї жодного уявлення.
Щодо перших (до яких належу і я), то тут є де розгулятися інтересу та аналізу: як японський світогляд переломився через чужоземну свідомість режисера та чужорідні кінематографічні традиції; що саме викинули, змінили та вставили (без чого навряд чи вдалося б обійтися); до якого морального вибору/висновку підвели героя.
Нарешті, що, мабуть, найголовніше, — чи наважилися зберегти оригінальний фінал, який, між іншим, належить до типових манго-анімешних кінцівок: однаково далекий як від білоусмішкового хепі-енду, підпертого роялями у кущах, так і від повного гаплика. Обидва ці варіанти розташовуються по краям Гаусіани, себто однаково рідкі.
І саме цей фінал, хоч і є в японській масс-культурі доволі заїждженим, міг би добряче порвати шаблон незнайомому з анімешними штампами глядачу. Деяким — у хорошому сенсі (“О, нарешті щось оригінальне, а не звичайний хепі-енд, який вже підзадовбав”), іншим — у поганому (“Ааааа! Де наш очікуваний поцілунок на фоні руїн під оплески другорядних героїв?!”).
Останні, мабуть, становлять значну частину цільової аудиторії пригодницьких фільмів з Крузом, що, безперечно, вплинуло б на виручку. Саме тому, щоб зняти з вірністю до оригіналу, потрібна або безшабашність молодого режисера та його продюсера, або ж впевненість та здатність вибивати гроші під славетне ім’я видатного майстра.
Але, як неважко здогадатися, удача нам не усміхнулася, і оригінального фіналу ми не отримали.
З іншого боку — чи не ну його к бісу той фінал, якби до нього були б причеплений довгий штампований потяг: зав’язка-штамп, персонаж-штамп, поворот-сюжету-штамп, місце-події-штам та ще ціла процесія штамп-вагончиків?
Хто зна. Може, нічого путнього з того все одно не вийшло.
Але я точно хотіла б, щоб хтось спробував екранізувати саме японську книжку, або мангу, або аніме, без перекладу на американську кінематографічну мову.
Втім, зважаючи на те, що Голівуд навіть європейські фільми перезнімає на свій лад, надії на те мало. Але без надії таки сподіватись ніхто ж не забороняє, чи не так?
P.S. Для тих, хто не розуміє, до чого тут “смертні” у назві: перший варіант сценарію називався We mortals are (Всі ми смертні).
Від Орекуші о Лис 13, 2014 | Відповісти
Цілковито згодний про перезнімання Американцями чужих сюжетів на власний лад. Часто самі тільки імена від оригінального сюжету й лишаються (та й то не всі).
Що за таких обставин пощастить Японцям – звісно надії також мало.
Головну ролю, ризикну припустити, тут грають не гроші(!).
Гадаю, Американці просто в силу власного менталітету НЕ БАЧАТЬ “щиро японських” морально-емоційних складових кінотвору (коли можна так сказати). (І не тільки японських). Наслідком такого є незмінна примітивізація.
Є небагато фільмів, де їм вдалося від цього “одірватися” (геть цього непомітно, наприклад, в першій частині Володаря Перстнів, по-моєму”).
Від Shiroi Koneko о Лис 15, 2014 | Відповісти
Зате що наробили в третій… (це я про Володаря Перстнів).
До речі, японська екрнізація теж не факт, що була б пристойною – вони іноді полюбляють екранізувати мангу/аніме мало не покадрово, що в фільмах виглядає дуже по-дурному, а також брати на ролі всяких поп-зірочок, які грати не вмію від слова зовсім.
Від Gwean о Лис 17, 2014 | Відповісти
Дивився цей фільм в кінотеатрі. Хоч принципово нічого нового у фільмі не показали, та мені сподобалось. Одна з небагатьох стрічок, яка мені сподобалась за останній час. От японські екранізації не люблю. По манзі чи аніме тим паче. Взагалі їхні фільми більшою мірою не дуже виходять.
Від Орекуші о Лис 19, 2014 | Відповісти
Ну… ))
В будь-якому разі в японському кіно, гадається, є більше над чим подумати.
Ми-бо вже знаємо, що часто за, на перший погляд, безглуздими моделями поведінки в Японії може приховуватися високий сенс. Звісно, що не завжди (особливо, в описуваному Вами випадку)) ), – але позитивні прецеденти кожного разу подають надію.
І навіть коли в якійсь черговій такій дурниці сенсу справді немає ніякого – найкумедніше (увага!) – коли тобі вдається його самому “витягти”…
БЕЗ ВОЛІ АВТОРА! (Інакше кажучи, той хто, наприклад, припустив у кіно якийсь безглуздий момент – може й гадки не мати про те, що глядач може самостійно побачити в ньому якусь мудрість, котра первинно не передбачалася).
Таке хоч і рідко, – але буває, Олено-様! (З власного досвіду!)) ) Хоча направду кажучи, ми, коли б частіше намагалися переосмислювати такі моменти – могли б таким чином “розкушувати” їх значно більше, ніж це здається можливим.
Питання – навіщо це треба? )))
Повертаючись до теми екранізації, щодо “зірочок” – то з цим, звичайно, складніше.))
А ось щодо ПРИНЦИПУ, яким керуються ті, хто знімає покадрово – то тут, чесно кажучи, дуже добре їх розумію: на їхньому місці, напевне, теж робив би так само – хоча, коли щиро, і сам би не ручався, що це завжди найкращий вихід.
Просто екранізатори таким чином намагаються зберегти авторський задум в максимально повному та чистому вигляді. (Це якраз, по-моєму, і є вищезгаданий ПРИНЦИП). Адже в Японії художня ідея надзвичайно чутлива до нюансів. Понад те: вона на них, власне, взагалі засновується! (Принаймні, так мені здається).
Певно, що за таких обставин міняти в художньому творі що б не було – напевне, “гибле (для твору) діло” в розумінні Японців.
Від Shiroi Koneko о Лис 22, 2014 | Відповісти
Японське кіно, якщо говорити про КІНО, я і не зачіпаю: розумію, що там свої підводні течії, у яких я нічого не смислю.
Але якщо говорити про екранізації аніме, особливо “з зірочками” – то то є повне страхіття. Ідея є у манзі-оригіналі. В аніме-екранізації її обкоцують та трамбують у серіальний формат. Що залишається “грати” “зірочкам”, здогадатися неважко.
Тобто якби взялися екранізувати цю книжку нормально, то може вийшло і добре б (не дивлячись на сильну схожість на аніме/мангу). Але з “зірочками”… Була б фігня в японському стилі та й усе.
До речі, цікаво, а як би європейці впоралися?
Від Shiroi Koneko о Лис 25, 2014 | Відповісти
To Gwean:
Сам по собі, як фантастичний бойовик, фільм непоганий. Просто мені, як любителю манги-аніме, хотілося б подивитися на щось ближче до оригіналу, зокрема, з оригінальної кінцівкою.
Що стосується японського “серйозного” кіно (а не екранізацій манги-аніме), то я не можу використати щодо нього слово “не виходить”, хоч сама і не є його прихильником. Я думаю, що воно просто _дуже_ відрізняється своєю основою від західного. Зокрема, мені здається, що по відношенню до акторської гри у них і близько немає того принципу, щодо якого Станіславський волав: “Не вірю!” Хоч, може, я і помиляюсь.