Попалася мені на Амазоні ось така книжка: "Неймовірно цікаві Записи справ давнини" (とんでもなく面白い古事記), і вирішила я почитати поки що її, доки руки не дійдуть до довшого та складнішого оригіналу.
"Коджікі", якщо хто не знає, – це історична хроніка, яка бере початок із міфів про створення японських островів богами та перетікає власне у реальну історію Японії. Крім того, що вона знайомить з міфологією та історією легко та невимушено, ця книжка дає ще дещо, що неможливо знайти у самих міфах: зв’язок із явищами, які прийшли у сучасну культуру із давнини.
Наприклад, автор вказує, що таке явище як 妹萌え – більш ніж родинні почуття між братом і сестрою – у манзі та аніме може бути пов’язаним з історією богів Ідзанак(ґ)і та Ідзінамі – брата і сестри, які одружилися та породили японські острови та масу інших богів. Чи так це чи ні, чи справді міфи глибоко вкоренилися у національній свідомості чи автори самі по собі фантазують як їм заманеться на дивні теми та ще й змішуючи їх (візьміть, наприклад, Angel Sanctuary (天使禁猟区) – що за збірна солянка із янголів та казна чого), але міфологія сама по собі цікава та варта уваги.
Подивилася я на днях The Edge of Tomorrow з Томом Крузом.
“Ах, з Томом Крузом! — можуть мені сказати. — І нащо ж ми говоримо тут, у “Мушлі” про стандартний голлівудський бойовичок з крутим героєм, який в черговий раз рятує світ та зустрічає невідворотній хеппі-енд своєю фірмовою білозубою усмішкою?”
Справа у тому, що основою сценарію до фільму стала книжка японського письменника Хіроші Сакурадзака All You Need Is Kill, яку я прочитала ще до того, як фільм почав зніматися.
Думаю, що нікого не здивую (хоча, може, і розчарую), що від книги там залишилася зовсім крихта. Одна заміна ледь-за-двадцятирічного хлопця на потертого життям майора вже робить немало — щонайменше, зміщує цільову аудиторія на роки вище: від підлітково-юнацького кіно до дорослого бойовика.
Втім, бойовик вийшов непоганий (як для фільму розважального жанру з Крузом), то чому б і не поговорити про оригінал та екранне втілення.
Перш за все, було б дуже, ДУЖЕ цікаво, якби за екранізацію взявся якийсь молодий сміливий режисер, який не боїться експериментувати, або ж немолодий майстер, який уже не має ні під кого підстроюватися і може зняти що хоче і як він хоче.
Справа в тому, що коли читаєш оригінал, перед очима наче постають сцени із аніме або сторінки з манги — настільки очевидно японським є цей твір.
Що характеризує його певним чином, бо, давайте говорити відверто, аніме в масі своїй — штампована почуханка наших підліткових комплексів (які частково залишаються з нами навіть у дорослому віці).
Втім, як і більшість фільмів розважального жанру, так що не будемо грішити виключно на аніме.
Однак аніме та його основа — манга — мають свої “точки почуханки”, відмінні від західно- та східноєвропейських, американських та навіть інших східно-азіатських.
Тому відтворення їх у більш-менш первозданному вигляді, збереження “духу” оригіналу (тобто з сильним мангово-анімешним присмаком) було б, безсумнівно, цікавим експірієнсом і для тих, хто знайомий з японською мас-культурою та цінує її, і для тих, хто не має про неї жодного уявлення.
Щодо перших (до яких належу і я), то тут є де розгулятися інтересу та аналізу: як японський світогляд переломився через чужоземну свідомість режисера та чужорідні кінематографічні традиції; що саме викинули, змінили та вставили (без чого навряд чи вдалося б обійтися); до якого морального вибору/висновку підвели героя.
Нарешті, що, мабуть, найголовніше, — чи наважилися зберегти оригінальний фінал, який, між іншим, належить до типових манго-анімешних кінцівок: однаково далекий як від білоусмішкового хепі-енду, підпертого роялями у кущах, так і від повного гаплика. Обидва ці варіанти розташовуються по краям Гаусіани, себто однаково рідкі.
І саме цей фінал, хоч і є в японській масс-культурі доволі заїждженим, міг би добряче порвати шаблон незнайомому з анімешними штампами глядачу. Деяким — у хорошому сенсі (“О, нарешті щось оригінальне, а не звичайний хепі-енд, який вже підзадовбав”), іншим — у поганому (“Ааааа! Де наш очікуваний поцілунок на фоні руїн під оплески другорядних героїв?!”).
Останні, мабуть, становлять значну частину цільової аудиторії пригодницьких фільмів з Крузом, що, безперечно, вплинуло б на виручку. Саме тому, щоб зняти з вірністю до оригіналу, потрібна або безшабашність молодого режисера та його продюсера, або ж впевненість та здатність вибивати гроші під славетне ім’я видатного майстра.
Але, як неважко здогадатися, удача нам не усміхнулася, і оригінального фіналу ми не отримали.
З іншого боку — чи не ну його к бісу той фінал, якби до нього були б причеплений довгий штампований потяг: зав’язка-штамп, персонаж-штамп, поворот-сюжету-штамп, місце-події-штам та ще ціла процесія штамп-вагончиків?
Хто зна. Може, нічого путнього з того все одно не вийшло.
Але я точно хотіла б, щоб хтось спробував екранізувати саме японську книжку, або мангу, або аніме, без перекладу на американську кінематографічну мову.
Втім, зважаючи на те, що Голівуд навіть європейські фільми перезнімає на свій лад, надії на те мало. Але без надії таки сподіватись ніхто ж не забороняє, чи не так?
P.S. Для тих, хто не розуміє, до чого тут “смертні” у назві: перший варіант сценарію називався We mortals are (Всі ми смертні).
От обіцяла не затягувати з цим дописом, але все одно він якось затягнувся, а потім раз – і у мене накрився відомою мідною посудиною жорсткий диск, а разом з ним – і готовий на 90% текст (мені зручніше працювати офлайн, тільки резервні копії треба зберігати частіше).
Тож замість детальної критики Remembering the Kanji Vol. 1 буде стисла – пробачте, але переписувати все заново у мене не стачить душевних сил.
1. Японці так не вчать
Так, їм у школі (а потім вони самі іншим) рекомендують вчити канджі як картинки – одним цілим.
Відповідь: ми не японці, причому з багатьох точок зору. Ми не живемо з самого народження у япономовному середовищі, ми не починаємо вчити японську з дитинства, у нас немає строго відведеного часу на мову (як у японській школі), тощо.
Тому і вчитися нам слід не обов’язково як японцям. Можна, але їх методи можуть бути для нас не найкращими, і навпаки – якщо метод не використовується японцями, це не говорить про його неякість.
2. Remembering the Kanji присвячений тільки ієрогліфам
А словник – тільки словам, а граматичний довідник – тільки граматиці, проте від такої вузької спеціалізації вони не стають поганими самі по собі. Про якість треба судити по тому, наскільки добре підручник виконує поставлене перед ним завдання, а зі своїм завданням – полегшити вивчення великого об’єму канджі дана – книга справляється дуже добре.
Якщо ж хтось взявся за книжку з назвою Remembering the Kanji, думаючи, що то універсальний самовчитель, то чия то проблема – книжки чи читача?
3. Remembering the Kanji не дає читань
Це було б відносно серйозним недоліком, якби не подавалось у вигляді "А от я на курсах за рік вивчив аж 300 канджі, зате з усіма читаннями".
Знову ж, ми (дорослі іноземці) – не японські дітки, які вчаться поступово: оволоділи абетками – і читають написані ними прості дитячі книжечки. Взялися з ієрогліфи – і от вам дещо складніші за змістом та написанням тексти.
Однак дорослому хочеться читати щось свого рівня, і для цього треба знати багато канджі, причому їх значення, не обов’язково з усіма читаннями. А оскільки читання і написання ієрогліфів між собою зв’язані мало, якщо не сказати – ніяк, то цілком доцільно спробувати спочатку вивчити написання-значення, а потім уже доповнювати його вимовою.
Важливості якої (вимови) ніхто не заперечує. Той же пан Heisig написав і іншу гкнижку – Remembering the Kanji Vol. II A systematic guide to reading Japanese characters, яка присвячена вимові. Просто задача вивчення ієрогліфів розбита на дві частини – спочатку написання-значення, потім – читання. І якраз із ієрогліфами такий підхід себе, на мій погляд, цілком виправдовує.
Бо освоєння канджі дозволяє братися за відносно складні автентичні тексти, а це – стимулює вивчення і канджі, і слів, і граматики, і навіть вимови (коли шукаєш незнайоме слово у словнику, бачиш і його читання).
Тож Remembering the Kanji дає хороший поштовх не тільки для знання канджі, а в цілому для мови.
4. "Я вчу не окремі канджі, а цілі слова"
З однієї сторони це звучить як найсерйозніший аргумент, адже ми справді користуємось у мові саме словами, а не якимись меншими одиницями, з яких ці слова складаються.
Однак при ближчому розгляді я перестаю це розуміти ну абсолютно.
Ні, якщо людина в основному говорить-слухає, а канджі вчить вряди-годи, то їй дійсно потрібно вчити цілі слова, без складових. Наприклад, запам’ятовуючи _на слух_ слова бьо:кі, бьо:ін, бьо:шіцу, бьо:доку, бьо:рекі, бьо:кін, бьо:нін, бьо:ші, тощо, треба, щоб певне сполучення звуків (у певному контексті) викликало у свідомості однозначну картинку-значення, без думки "А як воно пишеться".
Однак як тільки заходить до читання-писання, так зразу виникають заперечення.
По-перше, дуже багато ієрогліфів і є словами – вони використовуються або самі по собі (іменники, займенники, числівники), або з окуріганою та –суру (дієслова), але все одно як окремі одиниці. То як це взагалі можливо – "вчити слова, але не вчити ієрогліфи"?
По-друге, як, наприклад, пропонується вчити слово 発電所? Як один суцільний ієрогліф з 30 штрихів, який не має жодного відношення до 発, 電 та 所? Не знаю, може у тих, хто таке каже, фотографічна пам’ять, але я точно його так не запам’ятаю, а якщо і спроможуся запам’ятати, то напевне час від часу помилятимуся у мілких елементах.
А от якщо я вивчу окремі елементи, то я фактично тренуватимусь писати це слово кожного разу, як пишу складові ієрогліфи. І шанси на помилку стануть значно менші.
А подумаємо, наприклад, про 原子力発電所. Щоб його вивчити як "окреме слово" мені що, треба забути не лише складові ієрогліфи, а і те, що я уже знаю 原子 та 発電所 і вчити як один величезний канджі з… ні, я відмовляюся навіть рахувати, скільки там штрихів.
Коротше кажучи, коли мова йде про письмо, то я взагалі не розумію, що значить "вчити слова", не знаючи окремих канджі. Усна мова – інша справа, але для усної мови Remembering the Kanji і не призначений, чи не так?
Підсумок: якщо ви серйозно зацікавлені в канджі, обов’язково спробуйте цей метод – від дійсно працює.
Ієрогліфи — одна з найбільших перепон до вивчення японської.
Причини: їх багато (тільки «повсякденного вжитку» близько 2 000); вони схожі між собою; їх читання ніяк не випливає з їх написання.
Щоб подолати цей бар’єр, є два шляхи:
1. Вчити написання, пишучи кожен ієрогліф по сто разів, та зазубрювати читання та значення.
2. Використовувати мнемонічні методики.
Якраз про другий варіант я і збираюся розказати.
Мнемонічне запам’ятовування ієрогліфів
Коли я почала вчити канджі, я пробувала розбивати їх на елементи та придумувати з них історію, яка б вказувала на значення ієрогліфа. Іноді це допомагало, але за відсутністю системи весь «алфавіт» я б таким чином не осилила.
На щастя, мені попалася книжка, яка допомагала вчити ієрогліфи системно, причому обіцяла, що вони засядуть у пам’яті назавжди (якщо користуватися методикою правильно). І відводила на всі 2000 повсякденних канджі всього 6 тижнів!
Звучить неймовірно? Як і будь-яка реклама. Тож над двома тисячами канджі доведеться потрудитися, не факт, що вам вистачить півтора місяців, і не розраховуйте, що можете не користуватися ними 10 років, а потім згадаєте їх у одну мить, як тільки знадобиться.
Тому я не бачу для себе смислу описувати методику іще раз.
Замість того, краще напишу, чому рекомендую спробувати даний метод всім, хто серйозно цікавиться ієрогліфами.
Переваги методу
Дає можливість відносно швидко запам’ятати значення великої кількості ієрогліфів (і перейти до читання)
Дозволяє запам’ятати незнайомий ієрогліф відразу (подумавши над ним кілька хвилин), а не після кількох десятків написань
Дає систематичний, упорядкований підхід до канджі, якого бракує у багатьох інших підручниках
Легко підстроюється під себе — власне, ідея і полягає у тому, що читач сам вигадував для кожного ієрогліфа історію, яка дозволить саме йому краще той канджі вивчити
Недоліки
Наразі я бачу лише один серйозний недолік: те, що кожному ієрогліфу приписується тільки одне-єдине унікальне значення.
На жаль, з цього випливає навіть не одна, а ціла низка проблем.
По-перше, деякі ієрогліфи мають кілька значень, причому іноді — досить далеких одне від одного, але однаково важливих. А за методикою вчиться тільки одне.
По-друге, серед ієрогліфі досить багато синонімів, і тому в деяких випадках автору довелося взяти не найбільш вживане значення канджі, а якесь допоміжне.
«Класичний» приклад — зі словом «я». Мабуть, найуживаніший для нього ієрогліф 私 подається автором як private. У 私Є таке значення (тож не можна сказати, що це помилка), але в основному воно використовується у сполученнях.
По-третє, конотації ієрогліфів та перекладу не завжди співпадають.
Наприклад, споживати їжу, жерти, трапезувати — то все варіантами «їсти» з різними смисловими відтінками.
Такі відтінки є і у канджі, і у англійських слів. І коли автор намагався дати одному канджі одне означення, якось так вийшло, що ті відтінки не завжди підходять одне одному.
Умовно кажучи, ієрогліфу, який означає «жерти», може ставитися у відповідність, наприклад, «живитися».
Ці недоліки можуть бути нейтралізовані, якщо перевіряти значення канджі по словнику і створювати мнемонічні історії, які підходять під найбільш загальне значення з урахуванням конотації.
Загальні зауваження
Remembering the Kanji призначене виключно для самостійного освоєння
Remembering the Kanji слабко підходить для підготовки до всяких іспитів типу Но:рьоку Шікен, тому що ієрогліфи вивчаються не у порядку вживаності (за рівнями)
Я не відношу ці зауваження до недоліків, бо багато хто і так вчить японську самостійно, а не на курсах, і далеко не всі любителі японської підуть здавати якийсь іспит. Тож це так — для повноти опису.
Як я вже казала, при всіх перевагах методики, вона не є тим чудом, яке украде вам всі канджі у голову назавжди. Щоб пам’ятати ієрогліфи, вам потрібно ними користуватися. Якщо ж поки що не вистачає граматично-лексичної бази, щоб братися за серйозне читання, ось вам сайт для повторення канджі, створений якраз під Remembering the Kanji:
Наостанок треба було б написати і про «зовнішню» критику, тобто ті зауваження до методу, які я зустрічала у відгуках. Однак за нестачею місця напишу про них у окремому дописі, який постараюся не затримати надовго.
У практичному використанні мови є дві сторони: розуміння, що нею сказано/написано, та вміння самому сказати/написати те, що хочеш.
Буває, що людина користується тільки однією стороною. Наприклад, я майже нічого не пишу японською і зовсім нею не говорю (нема з ким, та й не хочу я), але досить багато читаю і слухаю.
Тож для мене питання «Як це сказати японською?» не дуже актуальне, але для когось із читачів, можливо, воно і є найважливішим у вивченні японської.
Тому сьогодні хочу поговорити про ресурси, які можуть стати таким людям у нагоді.
По-перше, нагадаю, що я вже писала про одну з таких книжок: Japanese Sentence Patterns for Effective Communication. У ній представлений базовий набір мовних шаблонів, за допомогою яких, в принципі, можна на простому рівні виразити більшість своїх думок.
Приблизно таку ж функцію виконує граматичний довідник 200 Essential Japanese Expressions: A Guide to Correct Usage of Key Sentence Patterns. Як очевидно з назви, у ньому представлено близько двох сотень мовних шаблонів, розбитих за тематикою: прохання, намір, вираження послідовності дій у часі, ввічливість, умовні речення, тощо.
У порівнянні з Sentence Patterns, 200 Expressions мають кращі, детальніші пояснення, а також додаткові розділи, де розбираються особливо складні граматичні теми.
Його продовження для вищих рівнів (2級 та 1級 по старому JLPT) — 500 Essential Japanese Expressions. У ньому даються паттерни, необхідні для вираження більш складних нюансів. Що цікаво, на відміну від попередника, 500 Expressions написана майже повністю японською, тобто щоб нею користуватися, треба знати мову уже на доволі пристойному рівні.
У обох книжках в кінці кожної теми є завдання на закріплення (відповіді також даються, так що підручники підходять для самостійного освоєння). Крім того, є ще й третя книжка з цієї ж серії: це збірник вправ для 500 Expressions (для 200-т, здається, аналогу немає).
В цілому, якби мені довелося вибирати один-єдиний підручник з граматики, який обов’язково треба освоїти, мабуть, це були б саме 200/500 Expressions.
Серед російськомовних підручників чогось схожого я не зустрічала (це не означає, що їх немає).
Але я регулярно звертаюся до граматичного довідника «Практическая грамматика японского языка» Б.П. Лаврентева. У нього є свої недоліки, але коли треба освіжити основи (а на мене останнім часом щось частенько нападає склероз), то він цілком стає у нагоді.
Як зрозуміло з назви блогу, він присвячений аніме та манга. Але тут ви не знайдете рецензій на аніме чи мангу, так само, як і анонсів новинок. Я пишу те, що вразило чи зачепило мене, розсмішило чи примусило подумати. Якщо вам це підходить - приєднуйтесь!
Читачеві お客様に
Кажуть, що кожен анімешник хоча раз у житті брався вивчати японську мову. Якщо ви з тих, хто думав або навіть починав, та покинув - можливо, саме тут ви знайдете спосіб зблизитися з 日本語. Уроків граматики не буде - але ви навчитеся трохи більше розуміти те, що чуєте в аніме.
Loading...
У практичному використанні мови є дві сторони: розуміння, що нею сказано/написано, та вміння самому сказати/написати те, що хочеш.