На ідею проспівати цю оду мене наштовхнула книжка A Room of One’s Own by Virginia Woolf.

Звісно, вона не має ніякого відношення до аніме та манги. Але у ній, крім всього іншого, є ще й таке цікаве спостереження.

Довгий час, мало не до самого кінця минулого тисячоліття (а вам відомо, коли саме жінки в західній Європі отримали право голосувати або працювати без дозволу чоловіка?) жінки не могли навіть подумати, щоб увійти у коло можновладців (в залежності від місця та часу до них належали знать, політики, багатії, торговці, воїни, видатні письменники, громадські діячі, тощо). Ці заняття не вважалося достойним, підходящим та природнім заняттям для жінки.

Однак якщо почитати книжки цих періодів, то виявиться, що жінок там — повна чаша, та ще й яких жінок!

Візьміть для приладу Шекспіра: які у нього розумні, бідові, яскраві героїні! Флобер пише про пані Боварі, Ібсен – про Нору, Діккенс — про крихітку Дорріт, Толстой — про Анну Кареніну…

Звісно, не всі з героїнь — розумні, бідові та яскраві. Але справа не тільки у їх якості, каже нам пані Вульф, а й у кількості. У літературі (яка писалася в основному чоловіками) жінок — не перелічити. Історія ж, як вона до нас доходить, на диво бідна жіночими персонажами.

Звичайно, були всілякі там королеви — куди ж від них подітися, якщо у королів народжуються не лише хлопчики. А от якась self-made Жанна Д’Арк — радше виняток.

Японська культура, попри свою самобутність, не обійшлася без “Ієрогліфи занадто складні для жінок, хай он хіраґаною пишуть”.

Втім, нащо згадувати минуле, якщо сучасність дає досить матеріалу для роздумів.

Причому для цього не треба навіть особливо знати японське життя. Просто анімешно-мангові героїні настільки видатні (крім як розумні, бідові та яскраві, вони ще й неперевершені воїни, вчені, магічки, поліцейські, пілоти космічних кораблів), що жодна реальна жінка з ними не зрівняється — за визначенням.

Заради справедливості, чоловіків це теж стосується — куди їм до анімешних всі-як-один-супергероїв — але все ж у них є більше простору для реальних видатних діянь: у політиці, на війні, у науці, творчості, тощо.

Японська ж жінка зовсім донедавна мала після заміжжя звільнитися з роботи та сидіти вдома, господарюючи та виховуючи дітей*. Зараз ситуація дещо змінилася, але все одно — значна частина заміжніх жінок не робить повноцінну кар’єру, а в кращому випадку займається підробітками на アルバイト.

А це означає, що більшість тих прекрасних героїнь, які на раз-два дають фору своїм мангово-анімешним побратимам, створена саме чоловіками — так само, як і героїні інших літератур.

Причому кількість героїнь, якщо так подумати, загалом природна — ну, про що ж іще чоловікам думати, як не про жінок?

Цікаво інше: чому ідеальна мальована жінка настільки відрізняється від ідеальної реальної? Чому у анімешних героїнях ціняться впевненість, сила (в тому числі і фізична), розум, розкутість та інші “бідові” якості, зате реальна жінка має дріботіти позаду, кланятися, завжди бути ввічливою та слухняною, і не лізти у чоловічі справи? Чому гноблячи реальну жінку, підносять вигадану?

У пані Вульф є кілька цікавих думок щодо такого положення справ — раджу їх почитати: як не дивно, далеко не всі з них застаріли за пройдене століття.

У мене теж є ідеї, але виказувати їх я не буду — занадто велика тема, та і не у дусі “Мушлі” (і так я з цим дописом ходжу по краю оффтопу).

Але все ж, цей феномен, на мій погляд, вартий уваги.

А ви що думаєте?

 

*Японський патріархат мав свої особливості, як-то: оскільки господарством повністю займалася жінка, то і заробленими чоловіком грошима розпоряджалася вона — зокрема, тримаючи у себе його зарплатну картку та видаючи чоловікові з неї “кишенькові гроші”. Отакі-то пригнічені японські жінки.

Він не виріс. Чи то молока не любив, як Едуард Елрік із «Fullmetal Alchemist», чи то дитинство було тяжке (півцарства за героя зі щасливим дитинством).

У будь-якому випадку, зростом він — метр з кепкою, зате сили має — завались. При цьому він страшенно злиться, якщо його зріст зачіпають (а Еда частенько обзивають チビ, 豆, 豆粒 та навіть ミジンコ).

Мангаки та анімешники загалом полюбляють сполучати несумісне: то тендітні дівчатка у них стають безжальними знаряддями смерті, то тюхтійські школярі — рятувальниками світу.

А ось у цьому типажі поєднуються величезна магічна сила та фізична вправність з маленьким зростом та юним (принаймні, на вигляд) віком.

До того ж, чогось усі ці коротуни (я маю на увазі Алена Уокера з D.Gray-man, Койнзелла з Übel Blatt та Еда) мають світле волосся (жовте чи сріблясте, але у чорно-білій манзі різниці не видно), причому у двох останніх воно заплетене у коси.

Я, може, і не виділяла б їх у окремий типиж, бо трьох персонажів для цього малувато, але вийшло так, що «Алхіміка» та «Меч» я побачила/почитала приблизно в один час, і схожість (білявий мелюзга-герой з косою) аж занадто кидалась у вічі. А потім згадався і Ален — у них з Койнзеллом іще і мітки через ліве око схожі між собою).

От і задумалась, чому авторам так цікаво робити героя маленьким, а то і тендітним? Видно, жіночої кавайності уже не вистачає — треба її і на чоловічих героїв поширити.

Втім, я не те щоб проти. Чоловічій аудиторії — гарних дівчат, жіночій — симпатичних героїв на будь-який смак (кому м’язистих велетнів, кому — тендітних хлопчаків).

Щоб ніхто не залишився обділеним, чи не так?

Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).

Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).

Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.

На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.

І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.

На це є кілька причин.

1. Зовнішність

Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.

Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.

Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).

З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.

А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!

Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.

Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.

2. Пози

У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме.

Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?

Отож-бо й воно!

А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!

Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.

Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).

Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.

3. Поведінка

Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.

Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).

І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з  відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.

Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».

З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».

Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.

4. Акторська гра

Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)

Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.

А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.

 

То який же буде висновок? Екранізації — зло?

Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:

а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.

б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).

в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.

Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.

А ви що з цього приводу думаєте?

Мистецтву приблизно стільки ж років, як і нам, homo sapiens.

І росло воно і розвивалося разом з нами.

І дійшло воно нарешті до того, що в певний момент (близько тисячі років тому) на території древньої Японії з’явилися перші мальовані історії, які стали предтечею такої знайомої нам сучасної манги.

Цікаво, що героями їх були тварини, які, проте, уособлювали таки людей та розповідали про цілком людські житейські справи.

І тільки пізніше…

Втім, краще один раз прочитати оригінал, ніж сто його переказів (або, що взагалі жахливо — сто разів перечитати один і той же переказ).

Тож якщо вам здибається десь у мережі, магазині чи бібліотеці книжка «One thousand years of manga» by Brigitte Koyama-Richard, не пройдіть мимо — погортайте її сторінки та дізнайтеся більше про історію манги з самого її початку.

Приємного вам читання!

Ні, насправді я не хочу тіяти ні війни, ні сварки, ні суперечки.

Та все ж збираюся поговорити на тему, у певній мірі спірну та холіварну.

А саме: Що краще?

Суть у тому, що конкретні об’єкти порівняння не такі вже й важливі. Просто саме поняття "краще" настільки суб’єктивне, що здатне викликати безкінечні суперечки.

Проте у блозі з підзаголовком "По вуха у аніме та манзі" я, звісно, не ставитиму питання, що краще — яблука чи апельсини? Ні, я звернуся до іншого: "Що краще – літературна основа чи екранізація?" та більш специфічно: "Що краще — аніме чи манга?"

Мушу зізнатися, я значно більше дивлюся аніме, ніж читаю мангу. Причина, зокрема, у тому, що я віддаю перевагу манзі японською мовою (російськомовна манга взагалі викликає у мене трясучку), і читати її мені важкувато.

Тому в той час, коли різні серіали з’являлися на моєму комп’ютері і зникали після перегляду, немаленька завала манги лежала там же мертвим вантажем.

Але якось вирішила я ту купу розгребти і, закотивши рукави, взялася за читання.

І ось тепер, вдосталь спробувавши і аніме, і манги, хочу поділитися своїми СУБ’ЄКТИВНИМИ (підкреслюю це особливо) враженнями.

1. Отже, що стосується сюжету, характерів, мотивів та взагалі того, ЩО і ЧОМУ відбувається в певній історії, то манга безперечно краща за аніме або однакова з ним (якщо воно точно слідує першоджерелу).

   Причина дві:

   • По перше, аніме – це манга, яку пхають у певну кількість серій (або в один, хоч і довгий фільм), і частенько вона туди просто-напросто не влазить. Частиною подробиць доводиться жертвувати, що на якості, самі розумієте, позначається в гіршу сторону.

     Що цікаво, не є виключенням і манга, створена на основі аніме. Точніше, вона не краща за аніме, але, як правило, довша і детальніше. Як приклад — «Євангеліон нового покоління».

   • По-друге, схоже, що аніме адаптують для більш широкої аудиторії (мабуть, щоб можна було показувати у прайм-тайм – це вигідніше), тому будь-які спірні моменти викидають, прилизують та пом’якшують.

     Наприклад, аніме "Тріган" місцями виглядає наївною пацифістською казочкою, а от манга – ніскілечки.  У "Паприці" найвідвертіші сцени – з поцілунками, а деякі "кадри" манги – відверта порнографія. "Пожирач душ", наскільки мені пам’ятається, – асексуальний, мов Новорічне свято у дитячому садочку, а у манзі повно панцу та слизьких жартів.

     Тобто манга загалом – більш реалістична, більш відверта і менш почикрижена цензурою (чи як там воно називається).

2. Естетична сторона. А отут більша свобода манги вилазить їй боком, якщо можна так виразитися.

   Справа у тому, що з точки зору мальовки аніме – товар аж ніяк не штучний. Більшість серіалів знято у одному із усереднено-звичайних стилів. Є стилі-"візитки" певних студій (Ghibli, CLAMP), є експериментальні стилі, однак в цілому мальовка аніме досить стандартизована.

   Зовсім інша справа – манга. Бо навіть якщо автор притримується певного стилю малювання, він все одно додає якусь притаманну йому одному "родзинку".

   Здавалося б, це добре? А от і ні.

   Бо анімешні деперсоніфіковані стилі – це роками чи десятиліттями випробуваний fail-proof choice. Вони непомітні. Вони не дратують. Вони сприймаються як дане і не заважають сюжету.

   А мангака малює як йому душа забажає. І це виливається у кілька проблем:

   • Стиль читачеві не підходить. Я дуже рідко не додивляюся аніме до кінця, але у тих випадках, коли таке траплялося, жодного разу причиною не була мальовка. А от манги такої – повно.

   • Мангу неможливо читати, бо автор очевидно не вміє малювати.

     Ні, я серйозно. Бувало, я починала читати мангу, і мені подобалася історія. Та дістатися до її кінця не ставало сил, бо намальована (та і написана) вона, мов курка лапою. Неохайні лінії, криві "кадри", що налізають один на одного, в якості тексту – незграбні закарлючки, мов перенесені із чернетки не дуже старанного першокласника…

     Так, є настільки гарна манга, що хоч на стіну вішай, причому такої немало. Але дуже багато й іншої – відверто попсованої гидкою мальовкою.

То який же підсумок?

Якщо говорити про якість, то тут я все ж віддаю пальму першості манзі. Сюжетно вона точно виграє, а що стосується мальовки, то деяка кількість нечитабельної манги компенсується наявністю дуже і дуже гарної, яку хочеться переглядати, навіть не перечитуючи.

Однак у аніме є одна безсумнівна (принаймні, для мене) перевага – дивитися його легше, ніж читати мангу. Тож, думаю, конкретно у моїй медіа-бібліотеці екранізації продовжать займати набагато більше місця, ніж оригінали.

А як у вас справи з аніме та мангою?