Правду говорить легко и приятно, а от слухати – коли як. Наприклад, у аніме є дві фрази зі словом 真, які викликають у мене зубовний скрегіт.

Втім, не у всіх випадках, треба признатися. До того ж, не буду розписуватися за всіх глядачів, можливо, комусь вони не здаються занадто пафосними та недоречними. Судіть самі.

Ось ці фрази: 「真の姿を現す」 та 「真に目覚める」.

Вони досить тісно між собою пов’язані: після того, як особа чи об’єкт 真に目覚める, вона чи він може також 真の姿を現す.

Якщо це герой, то скоріше за все у нього відкрилися потаємні чакри і він враз став крутим-прекрутим – ворогам пора тікати; ніжна дівчинка-чарівниця в процесі пробудження починає літати і світитися, а очі в нею стають суцільно зафарбовані ну, знаєте, такі порожні, без жодних слідів розумової діяльності; усілякі ж махіни (типу Нірвашу з Eureka 7) яскраво блимають лицьовими фарами, випромінюють потужні промені світла, а потім починають під переможну музику трощити усе навколо.

Глядачі, що завчасно відступили на безпечну відстань, сприймають 目覚める та あらわす по різному: хто радіє аж до сцяння окропом, хто лякається, хто просто дивується. При цьому у більшості з них трапляється напад телепатії, ясновидіння та говоріння з самим собою (але про це – іншим разом).

Сцена пробудження та демонстрації пронизується таким пафосом та награною урочистістю, що стачило б і на десяток голлівудських блокбастерів. І хоча зазвичай мені у аніме навіть штампи подобаються більше, ніж голлівудські, та у даному випадку я не на стороні аніме.

Чому? Та тому що американський пафос простий і зрозумілий: треба цінувати сімейні цінності (пробачте за каламбур), любити Америку та розносити демократію по всьому світу (або Всесвіту). І якими б наївними не здавалися ці послання, у них криються дійсно важливі речі, достойні урочистості (хіба що Любити Америку треба замінити на Любити Батьківщину).

Інакше у аніме. Слово 真 у наведених фразах вимовляється дуже пафосно і піднесено. Наче те, що ми нарешті побачимо 真の姿, дозволить нам пізнати ВЕЛИКУ ІСТИНУ (або хоча б зрозуміти, що в біса творилося у даному аніме).

Але це – обман. 真の姿 не лише нічого не пояснює, але, буває, й заплутує справу все більше. У глядача виникають нові запитання: що це, навіщо, звідки взялося і чому воно саме таке, або чому у одних героїв воно є і таке, а у інших нема або не таке. Автори ж аніме, замість того, щоб усе розкласти по полицях(припускаючи, що вони самі розбираються у тому, що малюють), вигадують якісь хитрі назви, що звучать дуже розумно або дуже загадково, та примушують героїв промовляти їх таким тоном, ніби від цього все стає ясно від А до Я.

Що це? これは бла-бла-бла だ.

Навіщо? これは бла-бла-бла だ.

Звідки? これは… і так далі. Або просто бла-бла-бла та бла-бла-бла…

А щоб глядачі не прискіпалися, бла-бла-бла-кання відбувається на фоні відчайдушного екшену або сильної сюжетної напруги. Ну справді, кого там цікавить Істина, якщо герой нарешті уколошкав головного негідника або ж сказав героїні 好きだ.

І, зітхнувши з полегшенням, що все добре закінчилось (бо всі ми в душі любимо хеппі-енди, хоча вголос і лаємось на них), ми забуваємо про те, що замість 真 нам підсунули 嘘; замість Істини – дулю без маку.

Підсумовуючи: урочистість, з якою вимовляється слово 真, цілком відповідає його значенню. Проте у наведених анімешних фразах воно повністю дискредитоване – бо за його допомогою нас скоріше дурять, ніж розказують правду.

(Оцініть допис)

 Loading ...

| 607 переглядів | 2 коментарі

Якщо анімешні герої змінюються на протязі серіалу, то зазвичай це добре, бо означає, що у героя є чому мінятися – він має характер. Проте напрям змін, на жаль, не завжди буває таким, як хотілося б.

Для прикладу візьмемо Eureka 7 (ну ви ж не думали насправді, що я з нею вже покінчила?).

Що ми маємо на початку:

Рентон чманіє від здоровезної махіни, що приземлилася у них на дворі, а ще більше – від гарненької дівчинки, що вилізла з кабіни (ну ви ж помітили, яка у неї спідничка?). Він червоніє, аки красна дівиця, стікає сопляками та заїкається. Загалом нагадує місцями кумедне, проте незграбне і дурне щеня.

Еврика, з іншого боку, не щедра на емоції. Ну хіба що іноді пробивається здивування: що це за дурник біля мене ушивається?

Якщо ж пропустити середину, і подивитися відразу останні серії, то нас чекає сюрприз.

Ні, ми не здивуємось тому, що цуценя, хоч і не виросло у дорослого пса, та все ж перестало гризти тапочки та щасливого скавчати, побачивши улюблену іграшку.

А от із Еврикою справи набагато гірші. Тепер уже вона червоніє, ніяковіє та вигукує замість того, щоб говорити. До того ж постійно плачеться: Ой, я вбивала людей (пізнувато спохватилася. Якби сто жирафів поставити один на одного, то до верхнього доходило б із такою ж швидкістю, як до Еврики); Ой, я не людина, і Рентон мене не любитиме! Потоки сліз, що при цьому проливаються, породжують у підсвідомості думку, що не завадило б десь розжитися надувним човном – ну так, про всяк випадок.

Тобто регрес характеру очевидний.

Проте не слід думати, що збільшення емоційності – то завжди погано. Розглянемо наступний загальний приклад.

Деякий загартований у боях і стриманий у почуттях воїн (або ж войовниця) обзаводиться, буває і проти своєї волі, супутником: чи то ніжною квіточкою, яку або якого треба охороняти, чи надокучливим компаньйоном, якому хочеться зашити рота, чи то ж просто більш емоційно відкритим напарником. У будь-якому випадку, з’ївши з цим своїм камрадом не один пуд солі, герой виявляє, що прив’язався до нього, і у критичній ситуації готовий пожертвувати заради нього грошима, честю або навіть життям.

Подібна ситуація розвивається добре протоптаним шляхом, до якого приклали ноги не лише анімешні герої. Але яким би штампом вона не була, у її основі лежить закон людської природи – ми звикаємо до тих, хто поряд з нами.

Проте. Старый солдат, не знающий слов любви їх так і не вивчить. Тобто які б добрі почуття у нього не виникли до свого супутника, він їх або приховуватиме (про них можна буде здогадатися тільки з його дій), або ж виражатиме у властивій йому грубувато-стриманій манері.

Тому розм’якшення Еврики до стану сльозливо-сопливого желе неприродне і очевидно деградаційне.

І не варто заперечувати, що Еврика нібито не людина, і до неї наші закони не застосовні. Аянамі Рей з Євангеліону теж була створена “замороженою” лялькою, яка виконує накази свого творця. Проте її становлення як людини аж ніяк не перетворило її  у копію верескливої Аски.

Тобто еволюція від повної беземоційності до більшої людяності цілком можлива. Але Евриці (і багатьом іншим героїням) вона, на жаль, не вдалася.

Для повноти картини слід додати, що шлях, який пройшов Рентон, теж може виявитися регресивним. Адже дорослішання включає в себе втрату (до деякої міри) дитячої безпосередності та безтурботності, а також частини мрій та ілюзій. Якщо процес виявиться занадто різким та болючим, то дитина перетвориться на озлобленого маніяка, який мститься всьому світу.

Підсумовуючи: обидва процеси – від більшої емоційності до стриманості (дорослішання) та від беземоційності до почуттів (олюднення, соціалізація) – можуть бути як еволюційними, так і деградаційними. Кінцевий результат залежить від уміння авторів показати зміни, не зруйнувавши при цьому початкового характеру.

Якщо їм це вдається, то ми із задоволенням констатуємо розвиток персонажу (і з цієї точки зору навіть регрес є позитивним процесом). У протилежному випадку, як це трапилось із Eureka 7, у аніме заводиться противнючий, сопливий, деградований мозкошкряб.

(1 голосів, 5.00 )

 Loading ...

| 637 переглядів | Прокоментуй!

Поговоримо про жіночі груди. Але не про будь-які, а про ті, розміром зі спілі кавуни, якими люблять нагороджувати анімешних героїнь (і зауважте, я маю на увазі зовсім не хентай).

Що з ними не так? З чоловічої точки зору – все добре, і не дивно, бо малювали їх чоловіки для чоловіків.

А з жіночої? Тут є проблеми, які, втім, мають спільну основу, а саме:

Хлопці, запам’ятайте раз і назавжди: на відміну від вашої… гм… вільнозвисаючої частини тіла, жіночі груди – важкі. І це має наступні наслідки.

1. Розмір. Не скажу, що величезних грудей не буває – силікон робить дива – але вони, по-перше, викликають серйозний біль у спині, а по-друге, утруднюють дихання, якщо лежати на спині. Тобто героїня з такими буферами швиденько скрутилася б у знак питання, хоча і не надовго – груди, що викликали її страждання, убили б її уві сні.
2. Само собою, груди не коливаються так, як їх малюють (і тим паче не з таким звуком) – для цього вони мали б бути резиновими. Але якби вони і мали пружність резини, вони б усе одно так не колихалися.

   Чому? Та тому що жодна жінка їм би цього не дозволила! Ви думаєте, бюстгальтери – це просто так? Зовсім ні, бо:

   
   

   а) Під дією своєї ваги пружні речі схильні робити що? Вірно, розтягуватися і провисати. Тож величезні анімешні бульбахи обвисли б до самого пупа, і закон збереження об’єму не втішив би ні глядачів, ні героїню.

   б) Коли груди ходять ходуном – ЦЕ БОЛЯЧЕ! Якби реальна жінка таки надумала пострибати без підтримуючої частини гардеробу (щоб привести груди у коливальний рух), то вона може і відбулася б лише неприємними відчуттями; буфераста анімешна героїня точно не зробила б такої помилки вдруге – їй вистачило б одного болючого експерименту.

Підсумовуючи: в принципі, я не проти величезних грудей – врешті-решт жінки самі над собою знущаються, щоб сподобатись чоловікам: не лише збільшують груди, але й брови щипають, голодом себе морять, і каблуки такі носять, що як спіткнешся, то шию звернути можна.

Проте не можу промовчати щодо одного: будь ласка, ЗАЛИШТЕ ГРУДИ У СПОКОЇ! Ну хоча б щодо вертикальної площини – ну не резинові вони, не резинові!

(5 голосів, 4.20 )

 Loading ...

| 697 переглядів | 7 коментарів

Як ви ставитесь до Ікарі Шінджі? (Ховаюся, щоб не зачепило пролітаючими гнилими помідорами).

На сайтах, присвячених Neon Genesis Evangelion, Шінджі честять на всі лади: нюня, сопля, плакса, тюхтій, слабак, боягуз, ганчірка, і так далі, далі, аж поки стане лексичного запасу.

Я до Шінджі ставлюся цілком добре. (Свисть. Мимо). Я меланхолік, і мене набагато більше дратують нахабні, егоїстичні, самозакохані та спочатку-роблю-і-навіть-потім-не-утруднюю-себе-думанням герої. Саме тому в найнеулюбленіших персонажах Єви у мене ходить Аска, а не Шінджі. (Свисть, свисть, свисть. Ха, знов промазали!)

Але якби хтось складав список героїв, які не мали б з’являтися на світ, я таки віддала б свій голос за молодшого Ікарі.

Бо через якийсь просторово-часово-ноосферний вивих сталося так, що в 1995 році привид Ікарі Шінджі опинився в нашій реальності і став бродити анімешними студіями, заглядати сценаристам через плече та нашіптувати їм щось про дилему їжаків. Але сценаристи його не бачили і не чули. Їм просто ставало лячно, сумно та холодно, а в голову лізли чудернацькі думки. Пензлі ж їх виводили героїв із тяжким дитинством, мінусовою самооцінкою та надмірною саморефлексією.

До того ж, вони підхоплювали від Шінджі якусь заразу, яка дуже легко передавалася іншим: коли мангаки приносили на студії свої манускрипти, вони, нічого не підозрюючи, заражалися страшним вірусом, перехворівали і розносили його далі… Аж до тих пір, доки страшна пандемія не викосила нормальних, без страху та докору, героїв.

Саме тому герой нашого часу, тобто герой сучасного аніме, найбільше схожий на гордого птаха їжака: доки не пхнеш, не полетить. Його треба пів-аніме тягати за шкірку і втовкмачувати Ти можеш! Він же скиглить: Ні, я – не можу! У когось іншого вийде, а я бідний, слабенький і нічого не вмію. Будь-які прояви своїх здібностей він ігнорує, перемоги доказом не слугують.

Єдине, що на нього впливає, так це те, що хтось жертвує своїм життям, щоб його, горе-героя, урятувати (а оскільки жодне добро не залишається непокараним, то і помирає в основному той, хто тягав і втовкмачував). Отоді у героя в голові щось починає ворушитися, і через деякий час до нього доходить: 俺は俺だ. Взагалі-то нормальні люди усвідомлюють це років у три (саме тоді дитина відокремлює себе як особистість від інших), але для анімешних героїв, як бачите, Шінджі встановив новий стандарт.

На щастя, деякі творці виявилися імунними (так завжди бувало навіть у найстрашнішу чуму). Тож сильні герої пережили розгул шінджідемії – але не без втрат.

Вони залишилися впевненими у собі і деякою мірою безрозсудними. Вони не довго думають перед тим, як кулаками пояснити комусь, что такое хорошо и что такое плохо, і не особливо переймаються докорами совісті опісля.

Однак тепер жоден герой не може прибити ворога без того, щоб не перебрати подумки всі свої душевні рани, залишені тяжким дитинством. А вже яких тільки ран бідним героям не понапридумували – аж страх бере:

Мама померла, коли мені було (дуже мало) років…  (безсмертна класика!);

Тато нас кинув, коли мені було …, а потім померла мама (трохи відстає, але теж популярне);

Братик/сестричка були дуже веселі і щасливі, доки теж не померли (хлюп-хлюп)…

А які вже страждання уготовані улюбленими Мурками та Жучками героїв, не хочу навіть згадувати, бо клавіатура розкисне від сліз.

А ще герої були не такими, як всі, і їх ніхто не любив: діти з ними не гралися, дорослі перешіптувалися поза спиною, родичі перекидали один одному мов гарячу картоплину. І наче усього цього було мало, так іще всілякі 妖怪& та привиди так і пхалися поперед очі та не давали нормально жити.

От скільки лиха наробив один непоганий в принципі хлопець – Ікарі Шінджі. Але прошу – не будьте до нього дуже суворі: він не навмисне. Якби він знав, що він наробив, він би злякався того, що наробив, і не робив би того, що наробив.

Втім, думати про це вже пізно: ріки забруднені, ліси вирублені, аніме заражене вірусом Ікарі Шінджі. Чи зможемо ми його “вилікувати”? Мабуть, не більше, ніж очистити річки або відновити ліси.

Але пора, мабуть, закінчувати допис, бо щось мені холодно, сумно, і дописалась я до чогось дивного.

НЕВЖЕ???…

Примітка редактора: На цьому манускрипт несподівано обривається. Подальша доля автора невідома.

P.S. Попереджуючи питання, відповідаю: я не знаю,  чому до Ікарі я ставлюся добре, а інших героїв, що проявляють ознаки шінджіподібності, не люблю.

Можливо, причина в тому, що у Шінджі вкладені реальні сильні емоції. Не секрет, що Єва є результатом чотирирічної депресії її режисера, Хідеакі Анно. Тобто Шінджі такий як є не тому, що головному герою належить бути нерішучим і рефлексуючим, а просто тому, що його таким побачив собі режисер.

А от у сучасних героїв, на жаль, немає вибору – їхній шаблон уже заданий. Аж поки хтось не придумає щось нове і несподіване – і тоді саме воно стане новим шаблоном для героїв інших часів…

Господи, ну чому я такий песиміст?…

(1 голосів, 5.00 )

 Loading ...

| 666 переглядів | 4 коментарі

Я розумію! – то є найкраща винагорода за труди, вкладені у вивчення іноземної мови.

І якось вже трапилося, що такі винагороди мені дарує аніме Trigun.

Це, звісно, не означає, що в інших аніме я нічого не розумію. Але чомусь саме Trigun став для мене мірилом мого прогресу в японській.

Справа в тому, що я його періодично передивляюся. І от якось, узявшись до нього після довгої перерви, я і мала нагоду вигукнути: Я розумію!

Бо виявилося, що я ловлю не лише окремі слова, як раніше (人, 赤い, ありがとう тощо), а й цілі (хоч і коротенькі) фрази! Від задоволення я стала повторювати їх уголос – повеселила домашніх…

Наступні рази – усе більше і більше. Ось уже стало ясним і 「Vashに関わるってことは死神とワルツを踊るってことと同じだ」, і 「神様はいなくても、奇跡は起こるってことだ」, і багато чого іншого. Враження – пречудові, і я бажаю вам отримувати їх якомога частіше.

Крім того, мені відкрилася одна очевидна річ, яку, як і багато інших очевидних речей, ми повністю усвідомлюємо, тільки коли вона стукне конкретно нам по конкретно нашому лобі. А саме: Те, що ви можете прочитати слово, не означає, що ви його упізнаєте вимовленим.

Або навіть так: Те, що ви можете зрозуміти окремо вимовлене слово, не означає, що ви упізнаєте його у реченні.

Не раз траплялося (і не лише у Trigun), що, прочитавши субтитровий переклад(!) незрозумілого вислову, я дивувалася: чому це я його не розумію, він же начебто такий простий. І дійсно: слухаю вдруге – і мені все ясно! Бо виявляється, що я знаю і слова, і граматику, і зустрівши на письмі, об нього навіть не спіткнулася б. Але ж дивись: з першого разу на слух він мені видався беззмістовним набором звуків.

Усе це наводить на думку, що проміжок між навчанням і практикою все-таки дуже і дуже великий (Тяжело в ученье – легко в бою тут якось не діє, а от Теория без практики мертва – на всю катушку), і що реально оцінити свої знання мови досить важко.

Наприклад, на Smart.fm (я про нього вже писала), коли ви вчите слово, вам дається речення-приклад з ним. Дуже добре для навчання, проте зауважте: ви чекаєте, що дане слово з’явиться у реченні, і тому легко його пізнаєте.

У аніме ж ви не знаєте, що у наступний момент скаже герой (навіть у тому, яке передивляєтесь, адже ви не пам’ятаєте його з точністю до фраз). Тож і сприймати таку мову набагато важче.

Підсумовуючи вищесказане, зроблю висновок: Дивіться аніме! Жартую, звісно, бо ви і так його дивитеся. Тож сформулюю так: Дивіться аніме з користю! Тобто намагайтеся зрозуміти, що говорять герої, бо то є практика ваших теоретичних знань.

Кажете, очевидно? Так. Але у даному випадку повторення очевидного не є марним, тому що, по-перше: я на досвіді знаю, що дуже легко захопитися сюжетом і забути, що крім приємного, з аніме можна отримати і корисне.

По-друге, коли навчальна програма каже вам: Ви відповіли на всі запитання правильно, ви СУПЕРМОЛОДЕЦЬ, уже і думати не хочеться, що отримані знання – цілком теоретичні, і до практичного 百発百中 ще ого-го скільки роботи.

Тож дивіться аніме, не забуваючи навчатися, і навчайтеся, не забуваючи тестувати себе по аніме.

Бажаю успіхів!

(2 голосів, 5.00 )

 Loading ...

| 677 переглядів | 2 коментарі