Jsome1

«It is a truth universally acknowledged», як писала класик не нашої літератури Джейн Остін, що добро має бути з кулаками. І що позитивний герой у кінці історії має зійтися один-на-один з головним негідником та нам’яти йому боки.

Про це я вже згадувала у дописі про єдиного героя.

Сьогодні ж хочу розглянути ще одну вельми поширену у аніме та манзі ситуацію, коли кулаками вирішують те, що мали б вирішувати іншою частиною тіла (для людей з багатою уявою уточнюю – головою).

Для прикладу візьмемо другорядну героїню Рапіру з «Тих, що полюють на ельфів» (エルフを狩るモノたち).

JD Hancock

Для тих, хто аніме не бачив або не пам’ятає, коротко обрисую ситуацію.

Рапіра – видатний, але безжалісний боєць. Її сенсей намагався вкласти їй в голову, що перемога не головне, і що навіть до поверженого супротивника варто б проявляти повагу.

Проте якось йому це не дуже вдалося. І от перед самою своєю смертю, в останній спробі чогось її навчити, він наклав на неї прокляття: на її тілі з’явився лічильник, який зникне лише коли вона переможе 1000 супротивників.

Tony Fischer Photography

Як і варто було очікувати, у своєму останньому поєдинку вона зіткнулася з головним героєм серіалу, програла йому, і тут її осяяло (і прокляття пройшло заодно. Хеппі енд, пробачте за спойлери).

От саме так: роками, мабуть, з самого малечку, її виховували-виховували, вчили-вчили how to tell right from wrong та іншим правильним речам…

І нічого з того не вийшло.

Бо мізки у неї встали на місце тільки тоді, коли їй (умовно) начистили пику.

Ні, я не заперечую, що у воїна можуть траплятися просвітлення під час деяких боїв.

JD Hancock

І що іноді людину треба фізично зупинити, щоб вона могла спокійно подумати (бо анімешні герої часто бувають упертюхами, які все лізуть та лізуть уперед, попри всі останні китайські попередження, які їм були висловлені чистісінькою японською мовою).

Зло, як завжди, у тому, що ситуація перетворилася у штамп, який кочує із серіалу в серіал.

І от так подивишся одне аніме, друге, третє… і вираз "вбити в голову" починає набувати нового значення: начебто це єдиний спосіб щось до людини донести.

Наприклад, вчи дитину чи не вчи, виховуй чи не виховуй, а результату не буде без фізичного підкріплення.

Адже один добрячий мордобій, як нам показують, переважує всі слова і настанови. Хочеш когось просвітити – дай у щелепу, та й усі діла.

Або попроси когось дати тобі добрячого ляпаса – і лише тоді відкриється тобі істина, яку до тебе не раз намагалися донести словами, але чогось вона в голові твоїй ну зовсім не трималася.

Висновок особисто у мене такий: важко заперечувати, що добре слово та пістолет більш переконливі, ніж добре слово.

Проте хотілося б, щоб те слово хоча б було присутнє, а не замінялося повністю маханням пістолетом.

Бо якось вже занадто явно і настирно пропихується в аніме (і не тільки) думка, що істина живе на кістяшках кулаків, лезах катан та голівках куль.

Але хіба так має бути?

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 6 820 переглядів | Прокоментуй!

Не так давно (за мірками блогу, що виходить двічі на місяць) я писала про звичайних японських школярів, які безупинно рятують світ (бо він, болящий, тільки те й робить, що опиняється у халепі, з якої його треба витягувати).

Сьогодні я хочу продовжити тему і відмітити ще дві особливості рятування світу. Вони, до речі, належать до категорії одиноких мозкошкрябів, які від нестерпної самотності взяли та попарувалися.

Перша — що з усіх жителів тієї місцевості/країни/планети/Галактики або, нарешті, того Всесвіту, що потребує порятунку, знаходиться лише одна людина, яка начебто у змозі вирішити проблему.

Причому дуже часто вона є далеко не найкращим взірцем роду людського.

Адже, я певна, є на світі люди, набагато кращі за звичайного тюхтійського японського школяра або за звичайного забіякуватого спочатку-використовую-свої-скілли-а-потім-думаю японського школяра.

І навіть якщо саме цей типаж (ось із точнісінько таким рівнем тюхтійності або забіякуватості) необхідний для порятунку світу – хіба ж він зустрічається виключно у Японії?

Ні! Він був, є і буде і у інших країнах, на інших планетах і у інших світах. Тобто людей, підходящих для рятування світу, має бути більше одного. І набагато більше.

Тож кожного разу, як бачиш оцього "єдиного і неповторного" японського ЗЯШа, без якого на  наш світ чекає гаплик, із горла рветься досадливий вигук: "Та нас уже ж 7 мільярдів, чорт забирай! Що, більше нікому?!"

Друга особливість – це те, що у фінальне протистояння з головним негідником, який хоче зруйнувати або добряче попсувати світ, герой вступає строго сам*.

Його вірні супутники, з якими він пройшов більшу частину серіалу, десь у передостанньому та останньому епізодах по черзі виконують знамениту партію: "Я задержу их, ничего!" і залишаються позаду. А герой опиняється сам-на-сам з ГНГ.

Що з цим не так? По-перше, звісно, заїждженість. Набридло.

По-друге, надуманість. Нагадаю, що героєм-рятівником дуже часто стає далеко не найкращий, не найрозумніший, не найсильніший і взагалі не най-іший школяр**.

І коли він, щоб дістатися до головного ворога, розгадує складну-прескадну таємницю (над якою століттями ламали голови найвідоміші мудреці), перемагає найсильнішого з ворожих прибічників (який самотужки розправлявся з цілими військами) та зачаровує стервозну-престервозну дівицю, яка заради нього вирішує зрадити головного ворога, якого раніше безтямно кохала…

Коротше кажучи, коли він одним мізинцем здійснює те, що нікому ще не вдавалося, виглядає все це жалюгідно. З сюжетної точки зору.

По-третє, "дуельність" кінцевих розборок підштовхує глядача до двох думок: що перемагає той, хто правий (або ж що той, хто правий, перемагає завжди) та те, що герой тільки тоді доведе свою правоту, якщо переможе негідника у силовому протиборстві.

Погодьтеся, що обидві думки, вони того… неправдиві і недостойні цивілізованої людини.

Нарешті: буває, що головний ворог особисто чимось нашкодить головному герою. Але рідко трапляється, що виключно йому (таке більш характерно для аніме про самураїв, а там поєдинки один-на-один виглядають органічно).

Однак якщо ми говоримо про більш масштабні події – про рятування світу, то злочинність головного гада полягає не у тому, що він наступив на хвоста Мурці головного героя, а у тому, що світ потрапив у халепу (чи збирається потрапити) під його чуйним керівництвом.

Тобто головний гад – це ЗЛОЧИНЕЦЬ світового масштабу.

А що роблять із злочинцями? Їх ЗУПИНЯЮТЬ. По можливості – безкровно (заарештували – засудили – кинули у в’язницю). Або з малою кров’ю: поранили при арешті – вилікували – засудили – у тюрму. В крайньому випадку – вбили при при супротиві при арешті.

Для прикладу уявіть, що у вашій місцині завівся негідник, який увечері нападав на перехожих, бив їх важким по голові та обирав до нитки. І поліція/міліція вистежила його, оточила і наказала підняти руки. Заарештувала або, у випадку озброєного супротиву – застрелила.

А тепер уявімо, що сценарій трохи інший: представники закону оточили злочинця, а потім вибрали одного свого представника і відправили на дуель із негідником. І у залежності від результату, або заарештували того, або відпустили.

Ну як? Я навіть питати не буду, який варіант вам більше подобається.

Тобто злочинців карають за їх попередні злочини і зупиняють здійснення ними інших.

А що з ними не роблять, так це не мстять, не влаштовують дуелей, не грають в ігри "Я набив тобі морду, тому я правий, а ти ні". НЕ РОБЛЯТЬ ЦЬОГО.

Іншими словами, злочинець має бути зупинений незалежно від того, чи зможе позитивний герой його перемоги (хоча ми знаємо, що у аніме він завжди перемагає).

І не обов’язково їм дратися наодинці.

І якщо вже ми припускаємо, що зупиняти негідника мають право не лише представники влади (яка стараннями негідника може бути зруйнована, до речі), то робити це може будь-хто, а не лише один-єдиний "обраний". Бо от що трапиться, якщо злочинець переконає героя, що він не просто руйнує світ, а будує новий? Що, від того він перестане бути злочинцем?

Ні. Злочинець має бути зупинений у будь-якому випадку.

Коротше кажучи, я проти особистих розборок при вирішенні широко-громадських справ. Dixi.

*Я весь час вживаю слова сам, один, проте одиниця квантування може бути і не одна людина.

Наприклад, якщо в якійсь світорятівній організації прийнято працювати в парах, то саме пара людей стане тією самою, єдиною, яка…

Якщо ж два ворогуючих флота (морські, повітряні чи космічні) насуваються один на одного, то навряд чи усе вирішиться кулачною бійкою їх головуючий (хоча у аніме все може бути). Скоріше, команда одного з кораблів здійснить неймовірний подвиг і мало не самотужки погубить усі кораблі противника. І тому подібне.

**Школяр, звісно – назва умовна. Якщо говорити  більш загально, то це підліток чи молода людина з куцим досвідом та (поки що) нерозкритими талантами.

Ну от на цьому уже і все. じゃ、またね。

(Оцініть допис)

Loading...

| 3 750 переглядів | Прокоментуй!

Фото: НАСА

За характером я – інтроверт, і не дуже люблю спілкуватися з людьми. А коли мені те спілкування аж нав’язують… "Повбивав би!".

Взагалі неприємно спостерігати будь-яку нав’язливість, навіть якщо самим реципієнтом вона сприймається спокійно.

Тож ви можете уявити, наскільки мене бісять анімешні сюжети, ПОВНІСТЮ побудовані на такій поведінці.

Так, я про ті серіали, в яких головному герою на голову звалюється якась незрозуміла діваха, що відразу заявляє: "Я твоя дружина/наречена/доля…" і з першої ж секунди знайомства(!) починає поводитися, наче вони вже років сто проживають у щасливому, міцному шлюбі з усіма можливими зобов’язаннями.

Тобто від героя вимагається а) миттєво забути попередні та на даний момент існуючі сердечні прихильності б) не менш миттєво закохатися у оце "щастя з небес" в) "посміхатися і махати", тобто бути від такого повороту дій перманентно та надзвичайно щасливим.

Якщо ж герой насмілюється протестувати та оборонятися, у хід пускається "важка артилерія". Наприклад, нітрогліцеринові сльози, які самі знаєте, що роблять.

А ще до того додайте цілий натовп екстравагантної рідні, що пресує героя як тільки може, аби він і кроку не смів ступити від їхньої лялечки.

Уявили себе на місці цього героя? Ото ж бо.

Втім, як-то кажуть: "Аниме всякие нужны, аниме всякие важны". Тобто на кожний жанр знайдеться глядач, а хто не хоче, той не дивиться.

Однак тут є два моменти, які не дозволяють мені ставитися до подібних серіалів з філософським спокоєм.

Перший: вони дуже смішні. Принаймні, більшість із тих, що доходить до нас. Причина, можливо, у тому, що уже саме "звалювання на голову" настільки дурне і неймовірне (при тому, що решта подій відбувається у звичайному антуражі нашого світу), що після нього автори вважають зайвим перейматися логікою, здоровим глуздом, мотивами та характерами. Тобто безмірно абсурдна основа сюжету дозволяє авторам "відриватися" на повну катушку, не ризикуючи, що глядач покине дивитися серіал із думкою: "Що за траву вони курили?"

Фото: puukibeach

Правда, основна лінія залишається простою і банальною: діваха падає на героя і виставляє претензії – герой відчайдушно відбивається від неї та її рідні – уся ця катавасія тягнеться до передостанньої серії – герой наносить дівасі тяжку душевну рану, від чого та впадає у відчай (із загрозою смертельного або іншого дуже тяжкого кінця) – герою вдаряє в голову блискавка, і він раптом усвідомлює, що без дівахи йому життя нема – далі іде щось дуже сльозливе, пафосне та героїчне – Хеппі енд.

Нудно, аж зуби зводить.

А от другорядні герої та лінії… О, то самий смак. Такого буйства фантазії не знайдеш навіть у найфантастичнішій фантастиці. Які характери, які виверти сюжету, які інтриги та страсті! Заберіть оту нуднючу головну лінію, і буде вам справжній шедевр абсурдної комедії. Але, але…

Тобто, з одного боку, такі серіали хочеться дивитися, бо в них є просто розчудові, якщо не геніальні комедійні моменти. А з другого – головна сюжетна лінія у них ЗАВЖДИ неймовірно нудна, передбачувана та противна.

Друге зауваження: ідея, що подається нам у таких аніме, просто-напросто гидка.

Ви тільки вдумайтесь: хтось, нам навіть не знайомий, збирається безцеремонно влізти у наше життя і вирішувати за нас (застосовуючи у разі нашої незгоди силові методи), як себе вести, кого нам любити і що почувати взагалі. І нас іще переконують, що цей хтось нам не злісний ворог, а наша друга половинка, яку ми маємо врешті-решт покохати!

Ну чи не бридота несусвітня? І це при тому, що подається ця думка під невинно-шкільним соусом. А тепер давайте використаємо нашу уяву і спробуємо її трохи "оживити".

Особисто я бачу перед собою таку картину: перед молодою жінкою з’являється невідомий їй чоловік і заявляє: "Тепер ти моя дружина. Ти маєш займатися зі мною сексом, народжувати мені дітей та упадати коло мене як годиться у сім’ї. А якщо не згодишся, то ось моя численна рідня, яка буде за тобою слідкувати (щоб у тебе не з’явилося ніяких інших інтересів, крім тих, що Я дозволив) та примушувати робити те, що МЕНІ забажається".

Уявили? Жахнулися? А нам це подають як щось веселе, радісне та романтично-прекрасне. Тьху!

Я скажу навіть більше. Японці знімають досить багато кривавого, цинічного, апокаліптичного аніме. Проте у 99% випадках воно не залишає після себе враження глобальної несправедливості (не плутати з сумом, жалем та підозрою, що окремі хороші герої авторам чимось дуже і дуже не вгодили).

Це тому, що завжди знайдеться герой, хай і другорядний чи навіть епізодичний, який відстоюватиме (не плутати з "відстоїть") близькі нам ідеали справедливості та честі. У 99% песимістичного аніме є хоча б іскра надії (не плутати з "приємний нам герой доживе до фінальної заставки").

А той 1%, де ні честі, ні справедливості, ні надії немає, зазвичай додивляєшся із думкою: "Туди вам усім і дорога".

А що ми бачимо у вищеописаних аніме? Будь-яка дурепа може тикнути в героя пальцем і заявити: "Ти мій!" – і все, герой пропав. Його силою примушують кохати і бути з кимось – і те, що герой таки піддається, намагаються подати нам, як щасливий кінець!

Але хіба це добре? Хіба це справедливо? Ні!

Щоправда, не буду заперечувати, що на даний жанр можна подивитися і з іншої сторони. А саме – як на потаємну фантазію підлітків, які хочуть щоб на них якась дівчина накинулась з певною метою, дала повикаблучуватися заради підвищення самооцінки, а потім дозволила себе нібито завоювати.

Проте давайте-но подивимося на інший жанр з таким підґрунтям – гаремник. У ньому на героя вішаються дівчата, і у немалій кількості; серед них навіть може виділятися одна, що нібито призначена йому традиціями, долею чи примхою автора; і від окремих дівчат герою може час від часу діставатися на горіхи.

Але хіба герою хтось викручує руки, заявляючи: "Ти мене вперше бачиш, але маєш негайно полюбити, а то гірше буде!"? Ні, такого нема, або ж є у суто гомеопатичних дозах.

Тому гаремники, при тому, що я їх не люблю (і не дивно, бо я аж ніяк не належу до їх цільової аудиторії), викликають у мене скоріше поблажливість. Ну, дійсно, хто ж не хотів би бути популярним серед протилежної статі? То чому б і не помріяти про це хоч у аніме?

А от у серіалах, де "щастя" звалюється з небес на голову, ситуації зовсім інша. Прямо скажімо – гірша, а ще пряміше – бридка. Бо у них якось так непомітно, тихенько і під веселеньким соусом подається ідея, що психологічне насилля над людиною – це нормально і навіть добре, якщо врешті-решт жертву вдається скрутити та "повести під вінець".

"Мила" така установка, чи не так? Настільки "мила", що ніяким сміхом її не приховаєш.

Тому я більше і не дивлюся подібні комедії. Ну їх у біса.

(Оцініть допис)

Loading...

| 4 065 переглядів | Прокоментуй!

У анімешному світі можна виділити кілька речей, що відіграють надзвичайно важливу роль у житті героїв. Давайте сьогодні про них і поговоримо.

Смакота. Іноді у мене складається враження, що найважливіше у анімешному світі (випереджаючи за значимістю навіть урятування цього самого світу) – це смачно попоїсти. 「美味しいもの(を)たくさん/いっぱい食べる」 – то є найзаповітніша, і особливо жадана через свою переважну нездійсненність анімешна мрія (деякі причини хронічного недоїдання героїв читайте у даних дописах). Помахайте у героя перед носом смаженою креветкою, а ще краще – пообіцяйте годувати його нею періодично, а зовсім ідеально – покажіть йому заставлений пресмачними їствами стіл… і справа зроблена – герой ваш. Він терпітиме усі ваші вибрики, робитиме за вас усі інші домашні справи, навіть полізе захищати вас від будь-якої небезпеки (будь то вогнедихаючий дракон чи приставучий шкільний хуліган). Адже їсти смачно – то задоволення, що перекриває усі інші незручності одним махом.

Така пристрасть до смачного (природна не лише у анімешному, але і у нашому світі) підсилюється, мабуть, тим, що смачна їжа – рідкий звір у аніме. Принаймні, до такого висновку приходиш, чуючи, наскільки сильно герої дивуються, отримавши її. Вони нібито очікують, пробуючи результат чийогось куховарства, що наступний шматок доведеться запихати собі у горло силою, при цьому напружуючи усю свою мужність, щоб приховати реальні почуття та проявити ввічливість. Коли ж страва обманює їх найгірші сподівання, герої вражено вигукують: "旨い/美味しい/これは本当に美味しい(です)！"

Інша сторона медалі – погана їжа. До хорошої страви ставляться з пошаною, а над поганою насміхаються. Для прикладу можна подивитися, як Харіма у "Шкільному переполоху" їсть рисові колобки, приготовані Теммою та Савачікою.

Я, далебі, не зовсім розумію, у чому причина такого поклоніння їжі. Так, я люблю японську кухню і рада б нею харчуватися як не щодня, то дуже часто. Однак вважати її тією "морквиною", за якою варто бігти, тягнучи на собі купу зобов’язань… Ні, зовсім воно того не варте.

Краса. "Жінка має бути гарною" – це загальний вердикт усього людського світу (хоча критерії привабливості можуть бути протилежними на протилежних кінцях земної кулі). Настільки цей принцип загальний, що автори аніме та манги навіть не задають собі клопоту спеціально його підкреслювати. Зате іншим типам "гарності" у аніме приділяється дуже багато уваги.

По-перше, це славнозвісний "кавай". Не вдаючись у пояснення, що це таке (хіба існує хоч один анімешник, який цього не знає?), додам лише: "Це саме та сила, яка у анімаційному світі "спускає на воду тисячі кораблів" та "Слава усім японським богам, що реального каваю у природі не існує!"

恰好良い – це чоловічій варіант краси та кавайності. Однак якщо 可愛い (а також 綺麗 та 美しい) стосується лише зовнішності, то каккоій – це набагато ширше поняття. У нього можуть входити сила, розум, елегантність, доброта, крутизна, стильність, надійність та будь-які інші позитивні чоловічі якості, здатні полонити жіноче серце. Власне, це японський варіант нашого "Він класний!", у якому реальні характеристики об’єкту, що викликали наше захоплення, також відрізняються у кожному конкретному випадку. Правда, ці всі якості мають доповнювати приємну зовнішність, а не заміняти її.

Так от, спільним у цих двох понять (かわいい та かっこいい) є те, що вони мають просто-таки магічну владу над людськими душами. Маленькі кавайні дівчатка рідко нею користуються (на відміну від цинічного Кота у Чоботях з мультфільму "Шрек-2"), бо кавайність і ангельська доброта – дуже часті супутники. Однак і без того більшість оточуючих ладні зробити для них що завгодно. かっこいい人 теж не завжди раді своїй надпопулярності (наприклад, герою аніме Yamato Nadeshiko Shichi Henge вона серйозно отруїла життя), однак варто їм надати обличчю задумливо-мрійливого виразу, як усі представниці протилежної статі дружно укладаються навколо них штабелями.

В принципі, любов до кавайності має раціональні підстави, бо каваю притаманні дитячі риси (хоча кавайними можуть бути не лише діти), а любити чи, принаймні, захищати дітей – то є даний нам природою інстинкт.

Що стосується "старшої" краси, то поклонінню їй теж є пояснення. Ми всі тягнемося до прекрасного, намагаємося оточувати себе гарними речами. Красивим людям дається певний "кредит довіри" у багатьох сферах життя, якого посередні та негарні позбавлені. Крім того, приказка "По одежі стрічають, а по розуму випроваджують" справедлива лише у випадку, коли знайомство з людиною триває досить довго, щоб оцінити той розум, а не залишатися із враженням лише від гарної зовнішності.

Тобто природно, що краса викликає певний трепет. Однак, як завжди, у аніме все доведено до крайнощів: як хтось із героїв гарний, то вже настільки гарний, що до нього не просто краще ставляться, а готові на нього молитися, причому цілими школами чи кварталами (добре як не містами).

Багатство. Не те, щоб бідність була приводом до сорому чи гроші позиціонувалися головною метою у житті, однак багатство позитивного героя викликає надзвичайну пошану. І не дивно, адже багатій (чи багатійка), як правило, наділений красою (або кавайністю) та може дозволити собі такі делікатеси, які нам і не снилися. Тобто 金持ち є поєднанням двох вищеописаних мрій у одному, як-то кажуть, флаконі. Можете собі уявити, що це за сяюче створіння!

Ну, як і з їжею та красою, перебільшення – то наше все. Тобто якщо вже герой багатий, то настільки, що може купити увесь світ – а іншу половину йому й так віддадуть за кавайність чи каккоійність.

Отакий приблизно стан у аніме щодо найважливіших речей: базується на реальних людських бажаннях, але гіпертрофований поза всяку міру. Втім, що гріха таїти – якби краса, смачна їжа та багатство діставалися б нам так же легко, як у аніме, то хіба могло б їх бути забагато? Певно, що ні.

では、またね！

(Оцініть допис)

Loading...

| 3 188 переглядів | Прокоментуй!

Жив-був собі звичайний японський школяр… Безліч аніме починається саме так. Як правило, потім виявляється, що зовсім той школяр не звичайний, а має якийсь неймовірний талант чи здібність, які ось прямо тут треба буде застосувати, бо світові загрожує страшенна небезпека.

Або ж особливих здібностей він не має, проте наділений таким янгольски-терплячим, однак не тюхтійським характером, що дозволяє йому або причарувати цілий гарем різноманітних дівчат (самі розумієте, у якому типі аніме), або ж стійко переносити усі вибрики однієї стервозної героїні, а потім і остаточно приборкати її.

Мабуть, поки що я знаю лише одного звичайного школяра, який до самого кінця таким і залишився: це герой аніме "Меланхолія Харухі Судзумії", Кьо (якщо мені не зраджує пам’ять). І то, у чомусь-таки він таки був особливим, чи не так?

У решті ж випадків школяр відразу ж позиціонується як Герой, чимось відмінний (у кращу сторону, саме собою) від інших.

Підсумовуючи: от просто куди не кинь, у якого собі звичайного школяра не ткни пальцем, так він зразу і виявиться незвичайним. Та ще й отим єдиним, який здатен витягти наш світ із халепи. Ну що за оказія?

Втім, можливо, що вам це і не здається дивним. А от я здавна (ще до захоплення аніме, бо явище це притаманне не лише йому) вражалася такій кількості героїв, що непомітно живуть серед нас. З одного боку, це втішно, бо у випадку, якщо звалиться нам на голову якесь інопланетне чи то іновимірне нещастя, можна не сумніватися, рятувальників нам не бракуватиме. А з іншого…

Проте зараз я стараюся дивитися на ситуацію з протилежного боку: це не кожен, на кого подивиться "камера", чисто випадково виявляється героєм, а навпаки – аніме та кіно знімають про тих, хто у скрутну хвилину проявив героїчні якості та по факту героєм став.

Логічно, чи не так? Кажете, очевидно з самого початку?

У деякій мірі так. Однак у аніме (не тільки у ньому, але у ньому найбільше) "звичайність" героїв підкреслюється з якоюсь особливою силою, ніби це суперважливо – щоб героєм виявився звичайний-презвичайний, а то і найзвичайніший із можливих школярів. Отут і виникає, як-то кажуть, когнітивний дисонанс: то він підкреслено звичайнісінький, то вже в наступний момент – єдиний, хто може врятувати… Ну, неважливо, що кого чи що, головне, щоб без цього начебто пересічного школяра усе піде шкереберть.

З огляду на вищесказане, знаєте, якось мене гріє думка про те, що я вже давно не школярка. А то хіба мало що може трапитися з нашим світом? Та все що завгодно! А віддуватися доведеться комусь із звичайнісіньких школярів. Раптом це буду я?! Чур мене від такої честі, не треба! Можете вважати мене слабодухою, але я вважаю: порятунком світу мають займатися спеціально треновані люди, а любителям довіряти цього не варто.

Тож на цій полегшеній ноті я і закінчую сьогоднішній допис. І хоч я певна, що кожен з вас здатен проявити героїзм, якщо потрібно буде, але бажаю, щоб із нашим світом усе було гаразд, і вам нічого такого проявляти не треба було.

Миру вам та спокою (але не нудьги!). じゃ、またね！

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 6 457 переглядів | 4 коментарі