Кві
6

Я не люблю Хаяо Міядзакі

Spirited AwayЗнаю, що у певних колах за таке можна і по шапці отримати, адже пан Міядзакі – то метр, легенда, чиє ім’я належить вимовляти з придихом і обов’язково супроводжувати признанням у палкій любові до його творів.

Але прикидатися я не хочу: пана Міядзакі не люблю.

Для тих, хто не кинувся відразу писати мені гнівні коментарі, з неодмінною погрозою перестати читати мій мерзенний блог, зауважу: я не ставлю під сумнів талант пана Міядзакі, і мені подобаються деякі його мультфільми. Я із задоволенням передивляюся «Віднесені привидами», з теплотою згадую «Принцесу Мононоке», а також неодмінно збираюся подивитися його наступний мультик.

Проти у мене є одна серйозна претензія до пана Хаяо, і пов’язана вона, як не дивно, якраз із його видатними талантами як творця.

Як на мене, занадто несподівано у нього сполучаються серйозність тематик та детальна проробка світів з неймовірною дитячістю деяких поворотів сюжету.

Ring

Adrian Dressler, Flickr (CC)

Наприклад, у «Порко Россо» герой спочатку бореться з огидними та страшними, як нас намагаються переконати, піратами. Проте ближче до кінця ті ж самі пірати, послухавши палку промову головної героїні, раптом усі як один проймаються її словами, стають пухнато-рожевими та кидаються допомагати герою (своєму заклятому ворогу, нагадаю).

У «Лапуті» злобива бабця-піратка(?) разом зі своїми бешкетниками-синами спочатку викрадає героїню, а в кінці з якогось дива їй допомагає.

Дзеніба у «Віднесені привидами» теж виявляється добренькою бабусею, хоча у певний момент, коли Хаку був поранений, вона сказала, що так йому, дурному драконові, і треба — хай собі здихає.

У останньому випадку такий прийом можна у чомусь і виправдати — це додає інтриги та підкреслює різницю між сестрами-відьмами.

Однак у більшості інших мультиках цей раптовий і слабо обґрунтований перехід від чорного до білого виглядає неймовірно штучним та неприроднім.

Тобто коли бачиш таке у Диснеївській «Рапунцель», питань не виникає: ну, що ще чекати від розважальної казочки-мюзикла?

Але ж Міядзакі?!?!?!

Lord of the Rings

John Howe

Коротше кажучи, щось у його творах не складається мені у цільну картинку, якої чекаєш від справжнього майстра (яким пан Хаяо безсумнівно є).

Треба відмітити, що таке ж враження у мене і від «Володаря перснів» пана Толкіна.

Коли читаєш «Братство персня», важко позбутися думки, що автор якимось чином побував у Середзем′ї, і тепер нам його описує. Реальність Ширу та навколишніх земель проступає крізь сторінки книги з неймовірною чіткістю.

Однак пізніше ілюзія руйнується кількома епізодами з «Двох веж» та «Повернення короля», причому руйнується саме казково-пригодницькими елементами: коли на  героїв нападає неймовірне везіння, і вони не гинуть, хоч ти їх впритул стріляй; чи коли в останній-преостанній момент приходить несподівана допомога; коли…

Втім, не хочеться перераховувати всі характерні для пригодницької літератури прийоми, якими треба, з одного боку, втримати саспенс, а з іншого — забезпечити, щоб герої подолали всі непереборні перешкоди, які автор щедро розсипає їм на шляху.

spirited-away-miceЩе один хороший автор, який регулярно мене розчаровує — Стівен Кінг.

От як почне він описувати персонажів та обстановку на початку книжки — зачитаєшся, і відразу ж повіриш, що саме таких людей — справжніх, реальних, живих, зі своїми маленькими радощами і бідами, секретами і недоліками, він і зустрічає у своєму штаті Мен.

Однак ближче до кінця у містичних романах вилазить… власне, містичність і вилазить.

Як-то:

«Вона раптом зрозуміла (без будь-яких передумов), що для перемоги над цією супер-мега-злою кракозяброю, яка руйнує її місто, треба тричі скакнути на лівій нозі, висолопивши язика та роблячи кругові паси правою рукою, а потім 1.5 рази повернутися проти годинникової стрішки та вигукнути "Хоп-йо-бум-тру-ля-ля!»

І саме від цього переліку дій, виконаних точно у такій послідовності, злісна тварюка заб’ється у передсмертних корчах.

А щоб добити її зовсім гарантовано і на віки вічні, треба шпурнути їй у пащу черевика.

І у цьому місці героїня знову казна звідки отримує чергове прозріння:

«Тепер їй стало ясно, що вона недаремно купила, витративши на них свої місячну зарплатню, саме ці черевики: якраз вишневого, а не бурякового кольору; з написом «Колієр» на внутрішній стороні (подвійним шрифтом, який нагадував їй вивіску того готелю, де вона багато років до того втратила цноту зі своїм першим справжнім коханням); і з підборами саме такої висоти (2.37 дюйма), яка також співпадала з товщиною Книги Пророцтв, яку їй залишила у спадок бабуся-віщунка —  не більше і не менше».

Причому ці спогади, деталі життя та почуття героїні можуть бути виписані воістину геніально. Але коли читаєш про "вона _раптом_ _з бухти-барахти_ _невідомо як_ зрозуміла»…

Ring on a book
Darwin Bell, Flickr (CC)

Для порівняння візьмемо якесь графоманство, наприклад «11 хвилин» Пауло Коельйо. Там теж героїня живе собі дурепа-дурепою, а потім враз: «І тут вона зрозуміла, що…», і далі пішла псевдофілософська мутня від імені автора, яка нібито зробили героїню мудрою та розумною.

Проте у Коельйо це не викликає відторгнення (що з того претензійного бездари взяти?).

Але ж Кінг?!?!?! (а попри легковажність (дехто сказав би – низкопробність) жанру, у якому він в основному пише, він усе-таки надзвичайно талановитий письменник).

Чому так відбувається? А хто ж його знає.

Можливо, автори точно знають, що створюють казку/вигадку, і для них введення казкових/містичних/дитячих елементів бачиться природнім і не суперечливим, незважаючи на реалістичне подання деталей, особливо у описі побуту, характерів, звичок персонажів.

А може, вони занадто скромні і недооцінюють, наскільки їх талановитий опис втягує читача у світ твору, примушує повірити у його реальність… і розчаруватися, зіткнувшись із доказом того, що це всього-навського плід фантазії автора, який може бути вивернутий автором як його лівій п’яті заманеться.

Я не знаю причини, але мені здається, що саме такі талановиті автори і могли б сполучати реалістичність своїх світів та персонажів із їх же казковістю набагато вдаліше, якби завдали собі клопоту це зробити.

На те вони і майстри, чи не так?


Підпишіться на оновлення через RSS або на E-mail
1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок (Оцініть допис)
Loading...


11 коментарів на “Я не люблю Хаяо Міядзакі”

  1. Від moofoo о Кві 6, 2014 | Відповісти

    Насправді, сенс у такому несподіваному переході є. Ось, наприклад, якби Фродо зарубали ще у “Двох Вежах” – хіба вийшла б класна історія на три томи? Тут суть в тому, щоб не розчарувати публіку. Публіка – середньостатистичні люди. Їм смерть ГГ на початку/середині історії – не комільфо.

    З іншого боку є не менш вдала реалізація і найбільш брутальної сторони реальності – “Песнь льда и пламени” (або у вигляді серіалу, який, нажаль, я дивився замість книг) – коли всі герої мруть як мухи, у найбільш неочікуваний момент. А їх убивці стають королями.

  2. Від мінус-один о Кві 7, 2014 | Відповісти

    >>цей раптовий і слабо обґрунтований перехід від чорного до білого виглядає неймовірно штучним та неприроднім
    о_О
    ну, значить, ви не врубаєтесь в японську культуру взагалі, і є прибічницею, мабуть, пласких голівудівських приколів. адже це тільки “наш” голівудо (чи мосфільмо-…)-глядач, вихований на незмішуваності чорного і білого (після світових воєн це, без сумніву, Гітлер зло і все, нічого тут і обговорювати, чорний демон пекла), очікує скрізь однозначності добра і зла.

    а японська ментальність, в якій із самим чорним, здавалося б, на початку злом, приходиться як мінімум співіснувати, потім жити, а потім виявляється, що воно не таке вже і “саме чорне”…, така ментальність голівудо-культурному глядачу далека і виглядає… штучною, чи що? (зовсім не велико-філософською, тонкою, вишуканою, якою вона є.)

    щоб врубитися в таку ментальність, згадайте, наприклад, зовсім нещодавню історію Японії: у світовій війні вони воювали на боці німців, росо-американське все їм було чистим ЗЛОМ, все німецьке ДОБРО, аж раптом атомна бомба, крах, кінець всьому, масові самогубства, Імператор каже, що “нам потрібна демократія”. народу прийшлося проковнути цей переворіт цінностей, пережити його, змиритися з ним – і спробувати залишитися при цьому все тим же народом! спробуйте! це хельсинський синдром (знаєте, коли вас беруть в заручники, гвалтують, потім звільняють, і є такий психологічний ефект — подібні заручники, власне, виправдовують своїх гвалтівників) в Японії це був “хельсинський синдром” в масштабі країни! і не дивно, що їхня сучасна культура — культура “симбіоза з ворогом”.

    і якщо ви трохи задумаєтесь, то побачите, що всі історії всіх народів є подібними культурами “симбіоза з ворогом”, кожна нація воювала, і кожна програвала, і кожна вимушена була жити із “загарбниками”, які перетворювалися поступово не в таких “чорних”. (з таких процесів виникають релігії, до речі.)

    нарешті згадайте також постійні землетруси і цунамі, боги, присутність яких регулярна і очевидна для японця, і вироблену народом культуру співіснування з цим (яка є тим самим, що “симбіоз з ворогом”, тільки на глибшому рівні) — тоді, може, вам стане більш зрозумілими “штучні та неприродні” переходи японського оповідання :))

  3. Від Shiroi Koneko о Кві 7, 2014 | Відповісти

    To moofoo:
    Не зовсім зрозуміло, до чого тут несподівані переходи до смерті головного героя.

    Якщо автор хоче, щоб герой вижив, то у нього є для цього купа засобів – від “не ставити героя перед ризиком неминучої смерті” (але то буде нецікаво) та “рятувати героя не у останній момент, а за кілька моментів до того” (і тут уже справа майстра – зробити, щоб читачу все одно було цікаво) до “герой та його товариші напружують усі свої сили, вміння, ресурси та з боєм і адекватними серйозності положення втратами (в тому числі у людях) вихоять із скрутного становища”.

    Повірте мені, я не страждаю кровожерністю. Але після смерті Боромира у першій частині невмиручість решти героїв виглядає так собі, особливо коли подається у вигляді “У останній момент прилетіла раптом добра фея…”.

    Тобто якщо автор сказав “а”, то хай би вже казав і “б”: якщо одні герої помирають, то хай інші хоча б не рятуються Deus ex Machina’ми – виглядає то не дуже гарно.

  4. Від Shiroi Koneko о Кві 8, 2014 | Відповісти

    До мінус-один:

    Схоже, ви зовсім не врубаєтесь у друкований текст, і відповідаєте на якісь свої фантазії.

    Я тільки за те, щоб персонажі не були однозначно чорними чи білими. Проте спочатку показати когось чорним-пречорним, а потім – бац, без усякого переходу – білим, ну чисто янголом – це не неоднозначність персонажів, а проста лажа.

    Якщо у пана Міядзакі вона вилазить від стокгольмського синдрому, то то його особиста проблема, не треба її виписувати як частину культури цілої нації.

    Бо навіть найтупіше аніме, якщо у ньому є перехід персонажа від зла до добра, намагається:

    а) не малювати його спочатку чисто чорним кольором, а показати якісь проблески… ну хоча б сумніву у своїх злих діях

    б) дати хоч якесь більш-менш правдоподібне підгрунття для переходу

    в) не робити його чисто-білим опісля.

    А от у пана Міядзакі саме так: то розбійники, яких треба знищувати зброєю, то всі як один – палкі помічники у біді. То зла відьма, якій не шкода, що людина помре, то така добресенька бабуся, що хоч до рани пригладай.

    Оце і дратує, а не вигадане вами бажання чорно-білості.

  5. Від мінус-один о Кві 8, 2014 | Відповісти

    ох… цей інтернет… люди зовсім не вміють читати, і потім інших же в цьому звинувачують, класика жанра.

    ні в кого не було ніякого “бажання чорно-білості”! (ви його собі вигадали і розмовляєте самі з собою…) я то вас якраз дуже чітко зрозумів. вам неподобається переворіт цінностей. коли чорне різко стає білим. я розумію, що це важко зрозуміти, це нетупо, як звичне їдло, яким вас годують. але я назвав 2 випадки в японській історії, напр., в яких подібне відбувається: землетруси-цунамі і війна (німці/американці). (але це має дійти, це небально)

    і так, це СУТЬ японської культури. сказати, що вам не подобається переворіт чорного/білого в Міядзакі (чи будь-де, в японських творах це головний хід, повторюю), це як сказати, що в суші вам не подобається рис з оцтом. якщо ви такого не appreciate, ви не appreciate самого прекрасного, тонкого, що є в японській культурі, от і все

  6. Від Shiroi Koneko о Кві 9, 2014 | Відповісти

    Ніяка це не суть японської культури, це суть творчості Хаяо Міядзакі: показувати персонажів (не всіх, на щастя) пласкими картами – одна сторона чорна, друга біла, причому у один момен видно тільки якусь одну сторону.

    І це якраз тупо. Не менш тупо, ніж голівудські шаблони, по яким чорни є тільки чорним, і ніколи не може стати білим взагалі.

    В одному ви праві – що у нашій розмові проявилася “класика жанра”: тільки спробуй сказати, що тобі не подобається чийсь улюблений автор, так зразу полетять звинувачення у прихильності до тупого “голівудського їдла”. Хто б сумнівався.

  7. Від мінус-один о Кві 9, 2014 | Відповісти

    ніяка, то ніяка, не врубаєтесь, то не треба

    Міядзакі тут ні до чого — те саме відбувається практично в кожному аніме чи манзі, ви сліпі! візьміть будь-яку меху — у самої чорної злої організації, що загрожує світу на початку, в кінці знаходяться свої резони і тп… (в західних коміксах річ неможлива!) навіть типаж “цундере” відлунок подібних речей (чорний на поверхні, зовсім не такий поганий всередині).

    але що казати, коли когось перемкне, і він не вкурює, то вже марні розмови. промахуєтесь всією вагою повз саму суть )))

  8. Від Shiroi Koneko о Кві 12, 2014 | Відповісти

    > Міядзакі тут ні до чого — те саме відбувається
    >практично в кожному аніме чи манзі

    Та у тому ж і річ, що у “кожному аніме”, навіть найтупішому, автори намагаються дати героям якусь мотивацію, причини поведінки (хоч відразу і неочевидні), резони для того, щоб цю поведінку змінювати (якщо така зміна відбуваєтся).

    А у Міядзакі?

    Які у піратів з “Порко Россо” резони, щоб радісно і гуртом кинутися допомагати… еее… людині, яка їх із кулемета розстрілювала? “Прониклися палкою промовою героїні”? Так це примітивне пояснення на рівні дитячої казочки “Колобок”. Що воно робить у творі, який говорить про війну, життя і смерть, совість, відповідальність, готовність жертвувати собою заради ідеалів?

    І це ще Міядзакі хоч таке сміхотворне, але все-таки привів пояснення для такої метаморфози. Для багатьох інших персонажів він і тим не заморочується: ось вам на початку персонаж готовий рідну бабусю за гроші прирізати, а в кінці – ррраз – і сама доброта, хоч до рани прикладай.

    І ніяких (переконливих) резонів, мотивацій, прихованих причин… А якраз у роботі майстра, на відміну від “кожного аніме”, я чекаю, що персонажі діятимуть не “як у голову стукне”, а матимуть якість підстави для своєї поведінки – як хорошої, так і поганої.

  9. Від мінус-один о Кві 14, 2014 | Відповісти

    >> Які у піратів з “Порко Россо” резони…
    >> а в кінці – ррраз – і сама доброта…
    >> ніяких (переконливих) резонів, мотивацій, прихованих причин…
    >> …діятимуть не “як у голову стукне”, а матимуть якість підстави для своєї поведінки…

    тому я і кажу, що ви не помічаєте — в цій “різкості” і є прикол! які резони і підстави у свавілля? яка м’якість переходу у землетруса?? сьогодні жили собі нормально, насолоджувалися м’якостю переходів в звичних творах – БАЦ! – цунамі, всі родичі мертві, міста зниклі, ВСЬОМУ КІНЕЦЬ. і з цим треба жити, змиритися якось.

    або, повторюю: вчора ви вірили точно, що імператор і Японія чисте добро, Гітлер ліпший друг, ви чітко все розуміли, готові були померти за свою батьківщину — раптом БАЦ! — атомна бомба, радіація, ВСЬОМУ КРАХ. і з цим треба жити і т.д…

    спробуйте зрозуміти, що різкість переходу між добром і злом, чорним/білим тут максимальна! і в тому прикол.

    вам видається, наче ця “різкість”, відстутність “переходу”, “підстав” і тп – це недолік, а тим, хто врубається – це найвища художня цінність. це дослідження масового травматичного переживання, неврозу, хельсинського/стокгольмского синдорому. воно вас шокує в уявному світі міядзакі (видається “неприроднім”), це ваш опір, небажання сприймати сутність зла; уявіть, як вам було б, якби таке з вами сталося насправді.

  10. Від Shiroi Koneko о Кві 24, 2014 | Відповісти

    До мінус-один:

    Для чого ж тоді інші мангаки та автори аніме намагаються придумувати героям мотивацію? Чи у нас тільки Міядзакі “справжній японський творець”, а всі інші так – з неба попадали і не мають до японської культури жодного відношення?

  11. Від мінус-один о Кві 25, 2014 | Відповісти

    які “інші мангаки”?? ця фіча (раптовий переворіт чорного-білого) спільна для усієї цієї культури. це один з головних приколів японської культури. просто ви не помічаєте. витіснення. до чого тут Міядзакі, не зовсім розумію (Міядзакі звісно крутіший за більшість, тому в нього це може помітніше, чи що).

Залиште коментар