мистецтво | Мушля самітниці
Кві
6

Я не люблю Хаяо Міядзакі

Spirited AwayЗнаю, що у певних колах за таке можна і по шапці отримати, адже пан Міядзакі – то метр, легенда, чиє ім’я належить вимовляти з придихом і обов’язково супроводжувати признанням у палкій любові до його творів.

Але прикидатися я не хочу: пана Міядзакі не люблю.

Для тих, хто не кинувся відразу писати мені гнівні коментарі, з неодмінною погрозою перестати читати мій мерзенний блог, зауважу: я не ставлю під сумнів талант пана Міядзакі, і мені подобаються деякі його мультфільми. Я із задоволенням передивляюся «Віднесені привидами», з теплотою згадую «Принцесу Мононоке», а також неодмінно збираюся подивитися його наступний мультик.

Проти у мене є одна серйозна претензія до пана Хаяо, і пов’язана вона, як не дивно, якраз із його видатними талантами як творця.

Як на мене, занадто несподівано у нього сполучаються серйозність тематик та детальна проробка світів з неймовірною дитячістю деяких поворотів сюжету.

Ring

Adrian Dressler, Flickr (CC)

Наприклад, у «Порко Россо» герой спочатку бореться з огидними та страшними, як нас намагаються переконати, піратами. Проте ближче до кінця ті ж самі пірати, послухавши палку промову головної героїні, раптом усі як один проймаються її словами, стають пухнато-рожевими та кидаються допомагати герою (своєму заклятому ворогу, нагадаю).

У «Лапуті» злобива бабця-піратка(?) разом зі своїми бешкетниками-синами спочатку викрадає героїню, а в кінці з якогось дива їй допомагає.

Дзеніба у «Віднесені привидами» теж виявляється добренькою бабусею, хоча у певний момент, коли Хаку був поранений, вона сказала, що так йому, дурному драконові, і треба — хай собі здихає.

У останньому випадку такий прийом можна у чомусь і виправдати — це додає інтриги та підкреслює різницю між сестрами-відьмами.

Однак у більшості інших мультиках цей раптовий і слабо обґрунтований перехід від чорного до білого виглядає неймовірно штучним та неприроднім.

Тобто коли бачиш таке у Диснеївській «Рапунцель», питань не виникає: ну, що ще чекати від розважальної казочки-мюзикла?

Але ж Міядзакі?!?!?!

Lord of the Rings

John Howe

Коротше кажучи, щось у його творах не складається мені у цільну картинку, якої чекаєш від справжнього майстра (яким пан Хаяо безсумнівно є).

Треба відмітити, що таке ж враження у мене і від «Володаря перснів» пана Толкіна.

Коли читаєш «Братство персня», важко позбутися думки, що автор якимось чином побував у Середзем′ї, і тепер нам його описує. Реальність Ширу та навколишніх земель проступає крізь сторінки книги з неймовірною чіткістю.

Однак пізніше ілюзія руйнується кількома епізодами з «Двох веж» та «Повернення короля», причому руйнується саме казково-пригодницькими елементами: коли на  героїв нападає неймовірне везіння, і вони не гинуть, хоч ти їх впритул стріляй; чи коли в останній-преостанній момент приходить несподівана допомога; коли…

Втім, не хочеться перераховувати всі характерні для пригодницької літератури прийоми, якими треба, з одного боку, втримати саспенс, а з іншого — забезпечити, щоб герої подолали всі непереборні перешкоди, які автор щедро розсипає їм на шляху.

spirited-away-miceЩе один хороший автор, який регулярно мене розчаровує — Стівен Кінг.

От як почне він описувати персонажів та обстановку на початку книжки — зачитаєшся, і відразу ж повіриш, що саме таких людей — справжніх, реальних, живих, зі своїми маленькими радощами і бідами, секретами і недоліками, він і зустрічає у своєму штаті Мен.

Однак ближче до кінця у містичних романах вилазить… власне, містичність і вилазить.

Як-то:

«Вона раптом зрозуміла (без будь-яких передумов), що для перемоги над цією супер-мега-злою кракозяброю, яка руйнує її місто, треба тричі скакнути на лівій нозі, висолопивши язика та роблячи кругові паси правою рукою, а потім 1.5 рази повернутися проти годинникової стрішки та вигукнути "Хоп-йо-бум-тру-ля-ля!»

І саме від цього переліку дій, виконаних точно у такій послідовності, злісна тварюка заб’ється у передсмертних корчах.

А щоб добити її зовсім гарантовано і на віки вічні, треба шпурнути їй у пащу черевика.

І у цьому місці героїня знову казна звідки отримує чергове прозріння:

«Тепер їй стало ясно, що вона недаремно купила, витративши на них свої місячну зарплатню, саме ці черевики: якраз вишневого, а не бурякового кольору; з написом «Колієр» на внутрішній стороні (подвійним шрифтом, який нагадував їй вивіску того готелю, де вона багато років до того втратила цноту зі своїм першим справжнім коханням); і з підборами саме такої висоти (2.37 дюйма), яка також співпадала з товщиною Книги Пророцтв, яку їй залишила у спадок бабуся-віщунка —  не більше і не менше».

Причому ці спогади, деталі життя та почуття героїні можуть бути виписані воістину геніально. Але коли читаєш про "вона _раптом_ _з бухти-барахти_ _невідомо як_ зрозуміла»…

Ring on a book
Darwin Bell, Flickr (CC)

Для порівняння візьмемо якесь графоманство, наприклад «11 хвилин» Пауло Коельйо. Там теж героїня живе собі дурепа-дурепою, а потім враз: «І тут вона зрозуміла, що…», і далі пішла псевдофілософська мутня від імені автора, яка нібито зробили героїню мудрою та розумною.

Проте у Коельйо це не викликає відторгнення (що з того претензійного бездари взяти?).

Але ж Кінг?!?!?! (а попри легковажність (дехто сказав би – низкопробність) жанру, у якому він в основному пише, він усе-таки надзвичайно талановитий письменник).

Чому так відбувається? А хто ж його знає.

Можливо, автори точно знають, що створюють казку/вигадку, і для них введення казкових/містичних/дитячих елементів бачиться природнім і не суперечливим, незважаючи на реалістичне подання деталей, особливо у описі побуту, характерів, звичок персонажів.

А може, вони занадто скромні і недооцінюють, наскільки їх талановитий опис втягує читача у світ твору, примушує повірити у його реальність… і розчаруватися, зіткнувшись із доказом того, що це всього-навського плід фантазії автора, який може бути вивернутий автором як його лівій п’яті заманеться.

Я не знаю причини, але мені здається, що саме такі талановиті автори і могли б сполучати реалістичність своїх світів та персонажів із їх же казковістю набагато вдаліше, якби завдали собі клопоту це зробити.

На те вони і майстри, чи не так?

Жов
21

Шматочок японської культури

Shotei Evening Glow at Sakawa BridgeFuji from Lake SaiОт варто тільки було сказати у минулому дописі (про створення аніме), що я рідко даю посилання на сторонні ресурси, як тут же здибалося мені кілька цікавих сторінок, якими захотілося з вами поділитися.

Тож сьогодні знову – набір лінків. Правда, тема їх не зовсім звична для мого блогу. А саме – мистецтво Японії: поезія, древня проза та художнє мистецтво.

Hasui Snow at ItsukushimaВідразу скажу, що це не якісь "найкращі" чи "відбірні" ресурси – бо я аж ніяк не великий знавець і любитель цих сторін японської культури. Проте вони (ресурси) таки наштовхнули мене на думку, що варто подивитися і у той бік – а раптом сподобається? Тим більше, що манга – то прямий нащадок стародавнього живопису (докладніше – у окремому дописі), і про це непогано б знати.

Shoda Koho Shrine Gate at MiyajimaОтже, самі посилання:

Koitsu Sailboats at Maiko Beach1. Сей Шьонагон "Записки коло подушки" – літературна пам’ятка епохи Хейан. Кожен запис оригіналу подано як окремий допис у Живому Журналі. А як бажаєте, то можете почитати оригінал японською мовою з сучасним "перекладом".

2. Мурасакі Шікібу "Повість про Генджі" – ще одна пам’ятка літератури з того ж періоду. Посилання на скачування п’яти томів у бібліотеці Альдебаран, у тому числі і примітки, без яких важко розібратися у реаліях того часу. Ось тут – японський оригінал.

Shodo Koho Moonlit Sea

3. Трохи японської поезії – танка та хайку (хокку).

Hokusai Wave4. Галерея укійо-е – онлайн-галерея живопису у стилі укійо-е. Картин ДУЖЕ багато, і деякі з них надзвичайно гарні.

5. The 1000 Mangas by HOKUSAI, Katsushika – онлайн-"виставка" робіт японського художника Кацушька Хокусая, у тому числі і знаменита хвиля (зліва). А взагалі-то на цьому сайті є багато цікавих галерей. Наприклад, 2217 робіт Вінсента Ван-Гога (тут я тяжко зітхаю, ностальгуючи за Амстердамом).

 

Тож приємного вам читання та перегляду. では、またね。