Правду говорить легко и приятно, а от слухати – коли як. Наприклад, у аніме є дві фрази зі словом 真, які викликають у мене зубовний скрегіт.

Втім, не у всіх випадках, треба признатися. До того ж, не буду розписуватися за всіх глядачів, можливо, комусь вони не здаються занадто пафосними та недоречними. Судіть самі.

Ось ці фрази: 「真の姿を現す」 та 「真に目覚める」.

Вони досить тісно між собою пов’язані: після того, як особа чи об’єкт 真に目覚める, вона чи він може також 真の姿を現す.

Якщо це герой, то скоріше за все у нього відкрилися потаємні чакри і він враз став крутим-прекрутим – ворогам пора тікати; ніжна дівчинка-чарівниця в процесі пробудження починає літати і світитися, а очі в нею стають суцільно зафарбовані ну, знаєте, такі порожні, без жодних слідів розумової діяльності; усілякі ж махіни (типу Нірвашу з Eureka 7) яскраво блимають лицьовими фарами, випромінюють потужні промені світла, а потім починають під переможну музику трощити усе навколо.

Глядачі, що завчасно відступили на безпечну відстань, сприймають 目覚める та あらわす по різному: хто радіє аж до сцяння окропом, хто лякається, хто просто дивується. При цьому у більшості з них трапляється напад телепатії, ясновидіння та говоріння з самим собою (але про це – іншим разом).

Сцена пробудження та демонстрації пронизується таким пафосом та награною урочистістю, що стачило б і на десяток голлівудських блокбастерів. І хоча зазвичай мені у аніме навіть штампи подобаються більше, ніж голлівудські, та у даному випадку я не на стороні аніме.

Чому? Та тому що американський пафос простий і зрозумілий: треба цінувати сімейні цінності (пробачте за каламбур), любити Америку та розносити демократію по всьому світу (або Всесвіту). І якими б наївними не здавалися ці послання, у них криються дійсно важливі речі, достойні урочистості (хіба що Любити Америку треба замінити на Любити Батьківщину).

Інакше у аніме. Слово 真 у наведених фразах вимовляється дуже пафосно і піднесено. Наче те, що ми нарешті побачимо 真の姿, дозволить нам пізнати ВЕЛИКУ ІСТИНУ (або хоча б зрозуміти, що в біса творилося у даному аніме).

Але це – обман. 真の姿 не лише нічого не пояснює, але, буває, й заплутує справу все більше. У глядача виникають нові запитання: що це, навіщо, звідки взялося і чому воно саме таке, або чому у одних героїв воно є і таке, а у інших нема або не таке. Автори ж аніме, замість того, щоб усе розкласти по полицях(припускаючи, що вони самі розбираються у тому, що малюють), вигадують якісь хитрі назви, що звучать дуже розумно або дуже загадково, та примушують героїв промовляти їх таким тоном, ніби від цього все стає ясно від А до Я.

Що це? これは бла-бла-бла だ.

Навіщо? これは бла-бла-бла だ.

Звідки? これは… і так далі. Або просто бла-бла-бла та бла-бла-бла…

А щоб глядачі не прискіпалися, бла-бла-бла-кання відбувається на фоні відчайдушного екшену або сильної сюжетної напруги. Ну справді, кого там цікавить Істина, якщо герой нарешті уколошкав головного негідника або ж сказав героїні 好きだ.

І, зітхнувши з полегшенням, що все добре закінчилось (бо всі ми в душі любимо хеппі-енди, хоча вголос і лаємось на них), ми забуваємо про те, що замість 真 нам підсунули 嘘; замість Істини – дулю без маку.

Підсумовуючи: урочистість, з якою вимовляється слово 真, цілком відповідає його значенню. Проте у наведених анімешних фразах воно повністю дискредитоване – бо за його допомогою нас скоріше дурять, ніж розказують правду.

(Оцініть допис)

Завантаження...

| 5 464 переглядів | 2 коментарі

Якщо анімешні герої змінюються на протязі серіалу, то зазвичай це добре, бо означає, що у героя є чому мінятися – він має характер. Проте напрям змін, на жаль, не завжди буває таким, як хотілося б.

Для прикладу візьмемо Eureka 7 (ну ви ж не думали насправді, що я з нею вже покінчила?).

Що ми маємо на початку:

Рентон чманіє від здоровезної махіни, що приземлилася у них на дворі, а ще більше – від гарненької дівчинки, що вилізла з кабіни (ну ви ж помітили, яка у неї спідничка?). Він червоніє, аки красна дівиця, стікає сопляками та заїкається. Загалом нагадує місцями кумедне, проте незграбне і дурне щеня.

Еврика, з іншого боку, не щедра на емоції. Ну хіба що іноді пробивається здивування: що це за дурник біля мене ушивається?

Якщо ж пропустити середину, і подивитися відразу останні серії, то нас чекає сюрприз.

Ні, ми не здивуємось тому, що цуценя, хоч і не виросло у дорослого пса, та все ж перестало гризти тапочки та щасливого скавчати, побачивши улюблену іграшку.

А от із Еврикою справи набагато гірші. Тепер уже вона червоніє, ніяковіє та вигукує замість того, щоб говорити. До того ж постійно плачеться: Ой, я вбивала людей (пізнувато спохватилася. Якби сто жирафів поставити один на одного, то до верхнього доходило б із такою ж швидкістю, як до Еврики); Ой, я не людина, і Рентон мене не любитиме! Потоки сліз, що при цьому проливаються, породжують у підсвідомості думку, що не завадило б десь розжитися надувним човном – ну так, про всяк випадок.

Тобто регрес характеру очевидний.

Проте не слід думати, що збільшення емоційності – то завжди погано. Розглянемо наступний загальний приклад.

Деякий загартований у боях і стриманий у почуттях воїн (або ж войовниця) обзаводиться, буває і проти своєї волі, супутником: чи то ніжною квіточкою, яку або якого треба охороняти, чи надокучливим компаньйоном, якому хочеться зашити рота, чи то ж просто більш емоційно відкритим напарником. У будь-якому випадку, з’ївши з цим своїм камрадом не один пуд солі, герой виявляє, що прив’язався до нього, і у критичній ситуації готовий пожертвувати заради нього грошима, честю або навіть життям.

Подібна ситуація розвивається добре протоптаним шляхом, до якого приклали ноги не лише анімешні герої. Але яким би штампом вона не була, у її основі лежить закон людської природи – ми звикаємо до тих, хто поряд з нами.

Проте. Старый солдат, не знающий слов любви їх так і не вивчить. Тобто які б добрі почуття у нього не виникли до свого супутника, він їх або приховуватиме (про них можна буде здогадатися тільки з його дій), або ж виражатиме у властивій йому грубувато-стриманій манері.

Тому розм’якшення Еврики до стану сльозливо-сопливого желе неприродне і очевидно деградаційне.

І не варто заперечувати, що Еврика нібито не людина, і до неї наші закони не застосовні. Аянамі Рей з Євангеліону теж була створена “замороженою” лялькою, яка виконує накази свого творця. Проте її становлення як людини аж ніяк не перетворило її  у копію верескливої Аски.

Тобто еволюція від повної беземоційності до більшої людяності цілком можлива. Але Евриці (і багатьом іншим героїням) вона, на жаль, не вдалася.

Для повноти картини слід додати, що шлях, який пройшов Рентон, теж може виявитися регресивним. Адже дорослішання включає в себе втрату (до деякої міри) дитячої безпосередності та безтурботності, а також частини мрій та ілюзій. Якщо процес виявиться занадто різким та болючим, то дитина перетвориться на озлобленого маніяка, який мститься всьому світу.

Підсумовуючи: обидва процеси – від більшої емоційності до стриманості (дорослішання) та від беземоційності до почуттів (олюднення, соціалізація) – можуть бути як еволюційними, так і деградаційними. Кінцевий результат залежить від уміння авторів показати зміни, не зруйнувавши при цьому початкового характеру.

Якщо їм це вдається, то ми із задоволенням констатуємо розвиток персонажу (і з цієї точки зору навіть регрес є позитивним процесом). У протилежному випадку, як це трапилось із Eureka 7, у аніме заводиться противнючий, сопливий, деградований мозкошкряб.

(1 голосів, 5,00 )

Завантаження...

| 5 453 переглядів | Прокоментуй!

Не так давно (хоча ні, уже давно) я проанонсувала десяток одиноких мозкошкрябів. Але поки я займалася іншими дописами (дозволяючи цим одинакам визрівати у підсвідомості) вони взяли і попарувалися – видно, настільки їм було одиноко.

Тому замість двох окремих мозкошкрябів будемо мати одного – про ворогів.

З ворогами у аніме є дві проблеми: їх всюдисущість і невмиручість.

Наприклад, у аніме Нащадки пітьми (闇の末裔, Descendants of Darkness) головний злодій – доктор Муракі – є також і єдиним злодієм у всьому серіалі, бо у тій сюжетній арці, де він не з’являвся, ворогом виступала надприродна сила – Диявол. Там же, де злодіяння були результатом людських дій, без Муракі не обходилося.

І, само собою, його живучість аж зашкалювала. Він навіть помер в одній з історій… тільки щоб благополучно пережити фінал усього аніме.

Втім, тут ви з повним правом можете потиснути плечима і заперечити: яой (а саме до нього належать Нащадки) за визначенням не товаришує з логікою, тож чому б ворогам і не помирати-оживати стільки разів, скільки їм заманеться.

Тож звернімося до ще одного аніме – Білий хрест (Weiss Kreuz). Головні антагоністи – сімейка Такаторі – займаються всім: від торгівлі живим товаром до генетичних експериментів, які перетворюють людей у монстрів. Більше того, один Такаторі пробрався навіть до головних героїв! (А якщо брати усіх позитивних героїв, то навіть і не один).  Тож яку б справу герої не розслідували, відповідь одна: винуватий хтось із цієї тарганоподібної сімейки.

Чи варто додавати, що принаймні один Такаторі пережив усі сезони Білого Хреста (що вдалося не всім головним героям, між іншим)?

Але скептики знову заперечать: ну що можна чекати від аніме з чотирма бішьо:ненами (себто молодими красунчиками) на головних ролях? Звідси ж до яою рукою подати!

Ну добре, тоді як останній аргумент візьмемо цілком хлопчаче аніме (меха, пригоди, наукова фантастика), де логіка має правити бал: Сталева тривога (Full Metal Panic).

Що ж ми тут маємо? Ххха!

Найтерористіший терорист Гаул переслідує сержанта Сагару крізь увесь серіал і навіть (СПОЙЛЕР!) доживає до другого сезону. Там його, правда, Сагара нарешті добиває (хоча сам серіал так і напрошується на продовження), та це остаточно доводить:

ЖИВУЧІСТЮ ТА ВСЮДИСУЩІСТЬЮ ГОЛОВНІ АНТАГОНІСТИ ПОСТУПАЮТЬСЯ ЛИШЕ ГОЛОВНИМ ГЕРОЯМ

… живучість яких настільки велика, що їм і атомна бомба не страшна.

А про їх всюдисущість я напишу трохи згодом. Не пропустіть!

(Оцініть допис)

Завантаження...

| 3 392 переглядів | 2 коментарі

Фото: Seiya235

Японці – люди охайні. У чистому тілі чистий дух – це про них.

Тому те, що автори аніме витворяють з героями (а тим паче з героїнями), частенько дивує.

Наприклад, що відбувається з героїнею, яку покинули душевні та тілесні сили? Правильно, у неї підгинаються ноги, і вона падає на землю.

Теоретично відбуватися це може по-різному. Проте усі анімешні героїні падають однаково: їх коліна сходяться докупи, а ступні роз’їжджаються в  сторони так, що попа приземляється якраз між ними.

І хай би це відбувалося у чистенькому японському місті, де опуститися на асфальт хоч і не добре, та не катастрофічно. Проте автори аніме саджають героїнь де тільки їм заманеться, і навіть не соромляться робити це у дощ. Враховуючи, що спіднички героїнь іноді більше схожі на оборку до кофтини, ніж на повноцінну частину одягу, то (відкинемо зайві сентименти і назвемо речі своїми іменами)Жопою у калюжу – то є найкраще визначення даного процесу. Брррррр!

У хлопців є свій варіант безсилого падіння – це ставання рачки. Теж не надто гігієнічно (і не естетично), та все ж краще, ніж у дівчат.

Тут маю оговоритися: вище я написала, що всі анімешні героїні падають однаково, проте це не зовсім вірно. Справа у тому, що героїні грубо поділяються на три категорії: ніжні школярки або принцеси-чарівниці; войовничі, але все ж таки жіночні бойові подруги; і такі собі Ксени, які хоч і не позбавлені зовсім жіночих почуттів, проте основна функція яких – бій.

Так от, першим двом таки доводиться неохайно бухатися сідницями у що попадеться. А от третім пощастило більше: автори дозволяють їм падати чоловічим способом (мабуть, щоб підкреслити особливість їхнього характеру).

По-моєму, несправедливо по відношенню до принцес.

(Оцініть допис)

Завантаження...

| 4 368 переглядів | 5 коментарів

Я зазвичай не приділяю особливої уваги іменам героїв. Але оскільки всі японські імена мають значення (бо пишуться ієрогліфами), то мабуть, і персонажі названі не зовсім випадково.

Тому мене, в принципі, не дивує і не дратує, коли герой гордо заявляє (наприклад, перед боєм): 「俺は黒崎イチゴです。」

Однак є моменти, пов’язані з іменами, до яких я ставлюся менш терпимо.

1. Коли слідом за ім’ям іде вік, зріст, група крові та інша лабуда.

Ні, назвати ім’я і звання (наприклад, Командир підрозділу Шінсенгумі) перед боєм – то є нормальна вимога бойового етикету, з цим я не сперечаюся.

А от решта звучить приблизно так: Не дивуйтеся, що я такий придуркуватий, бо ж мені всього …надцять рочків, і мої мізки ще не дозріли. Та і як їм дозріти, коли всі вітаміни пішли мені на зріст – дивіться, який я вимахав. Та і група крові мене підвела (японці вірять, що група крові визначає характер, приблизно як знаки Зодіаку).

Нащо воно то все? Ще б розмір трусів називали, чесне слово.

2. Іноземні імена. ОООООООООООООО!!!!!!!

Пробачте, не змогла стриматися. Але будь-яке іноземне ім’я (принаймні анімешне) – то є клінічний випадок за визначенням. Проблеми у нього три: саме ім’я, тон вимови та додатки.

Ім’я. Мені подобається, як звучить японська мова – вона мелодійна (хоча канго-лексика занадто шипить і спотикається, як на мене). Проте іноземні імена дуже часто перетворюються на щось зовсім дике: так, брати Едуард та Альфонс Елрік стають Едоарудо то Аруфонсо Еруріку. ООООО!

І хай би герої називали себе та один одного коротко – як-то Едо та Еру. Та ж ні, авторам необхідно придумати якомога довше ім’я: Адоруфу фон дер Варуцубундерушяфуто-даншяку, а персонажів просто хлібом не годуй, а дай вимовити його повністю – від першого складу до останнього.

Втім, коли це їх власне ім’я, то звучить воно ще у межах терпимого.

А от чуже треба обов’язково вимовити так глибоко-глибоко-глибоко-глибоко…(бух. Вперлися у дно Маріанської западини)-думно, наче у ньому (кожному з них!) містяться відповіді на вічні запитання (тільки не на ті, на які люди вже відповіли: Дурні та Дороги, а справжні, філософські, як-то Що таке дух та матерія? та Нащо люди живуть?).

І того ще мало! Не тільки треба вимовити ім’я дуже глибоко-глибоко-глибоко-глибоко…(щось потеплішало. Наближаємось до ядра Землі?!)-думно, а ще й добавити до нього посаду чи титул, чи звання, чи щось на кшталт такого:

Перший-заступник-другого-помічника-головного-начальника-надсекретного-відділу-в-установі-яка-займається-розслідуванням-усієї-тієї-фігні-що-у-цьому-аніме-відбувається.

Звісно, я перебільшую. Але ненабагато – частина посади до слова яка дійсно може називатися – а від повного абсурду рятує лише те, що у записі ієрогліфами (а значить і у вимові) вона може виглядати не настільки довгою, як у перекладі. Але довгою.

А тепер давайте зберемо все докупи:

Невимовно-кострубате ім’я +

Глибоко-глибоко-глибоко…(та нема вже куди!)-думний тон +

Доооооооооооооооооооооооооооовжелезний додаток.

= ?

Тут я маю вибачитися перед читачами. Бо складати то усе разом у мене немає ні сил, на бажання: досить того, що доводиться чути то все в аніме. Тож результат я не записуватиму (і вам не раджу робити цього навіть подумки).

Краще ідіть та подивіться аніме про героїв-японців, що живуть у Японії та мають японські імена. Повірте, ваші вуха будуть вам вдячні.

(Оцініть допис)

Завантаження...

| 2 742 переглядів | Прокоментуй!