Я зазвичай не приділяю особливої уваги іменам героїв. Але оскільки всі японські імена мають значення (бо пишуться ієрогліфами), то мабуть, і персонажі названі не зовсім випадково.
Тому мене, в принципі, не дивує і не дратує, коли герой гордо заявляє (наприклад, перед боєм): 「俺は黒崎イチゴです。」
Однак є моменти, пов’язані з іменами, до яких я ставлюся менш терпимо.
1. Коли слідом за ім’ям іде вік, зріст, група крові та інша лабуда.
Ні, назвати ім’я і звання (наприклад, Командир підрозділу Шінсенгумі) перед боєм – то є нормальна вимога бойового етикету, з цим я не сперечаюся.
А от решта звучить приблизно так: Не дивуйтеся, що я такий придуркуватий, бо ж мені всього …надцять рочків, і мої мізки ще не дозріли. Та і як їм дозріти, коли всі вітаміни пішли мені на зріст – дивіться, який я вимахав. Та і група крові мене підвела (японці вірять, що група крові визначає характер, приблизно як знаки Зодіаку).
Нащо воно то все? Ще б розмір трусів називали, чесне слово.
2. Іноземні імена. ОООООООООООООО!!!!!!!
Пробачте, не змогла стриматися. Але будь-яке іноземне ім’я (принаймні анімешне) – то є клінічний випадок за визначенням. Проблеми у нього три: саме ім’я, тон вимови та додатки.
Ім’я. Мені подобається, як звучить японська мова – вона мелодійна (хоча канго-лексика занадто шипить і спотикається, як на мене). Проте іноземні імена дуже часто перетворюються на щось зовсім дике: так, брати Едуард та Альфонс Елрік стають Едоарудо то Аруфонсо Еруріку. ООООО!
І хай би герої називали себе та один одного коротко – як-то Едо та Еру. Та ж ні, авторам необхідно придумати якомога довше ім’я: Адоруфу фон дер Варуцубундерушяфуто-даншяку, а персонажів просто хлібом не годуй, а дай вимовити його повністю – від першого складу до останнього.
Втім, коли це їх власне ім’я, то звучить воно ще у межах терпимого.
А от чуже треба обов’язково вимовити так глибоко-глибоко-глибоко-глибоко…(бух. Вперлися у дно Маріанської западини)-думно, наче у ньому (кожному з них!) містяться відповіді на вічні запитання (тільки не на ті, на які люди вже відповіли: Дурні та Дороги, а справжні, філософські, як-то Що таке дух та матерія? та Нащо люди живуть?).
І того ще мало! Не тільки треба вимовити ім’я дуже глибоко-глибоко-глибоко-глибоко…(щось потеплішало. Наближаємось до ядра Землі?!)-думно, а ще й добавити до нього посаду чи титул, чи звання, чи щось на кшталт такого:
Перший-заступник-другого-помічника-головного-начальника-надсекретного-відділу-в-установі-яка-займається-розслідуванням-усієї-тієї-фігні-що-у-цьому-аніме-відбувається.
Звісно, я перебільшую. Але ненабагато – частина посади до слова яка дійсно може називатися – а від повного абсурду рятує лише те, що у записі ієрогліфами (а значить і у вимові) вона може виглядати не настільки довгою, як у перекладі. Але довгою.
А тепер давайте зберемо все докупи:
Невимовно-кострубате ім’я +
Глибоко-глибоко-глибоко…(та нема вже куди!)-думний тон +
Доооооооооооооооооооооооооооовжелезний додаток.
= ?
Тут я маю вибачитися перед читачами. Бо складати то усе разом у мене немає ні сил, на бажання: досить того, що доводиться чути то все в аніме. Тож результат я не записуватиму (і вам не раджу робити цього навіть подумки).
Краще ідіть та подивіться аніме про героїв-японців, що живуть у Японії та мають японські імена. Повірте, ваші вуха будуть вам вдячні.