Кві
24

Remembering the Kanji

Ієрогліфи — одна з найбільших перепон до вивчення японської.

Причини: їх багато (тільки «повсякденного вжитку» близько 2 000); вони схожі між собою; їх читання ніяк не випливає з їх написання.

Щоб подолати цей бар’єр, є два шляхи:

1. Вчити написання, пишучи кожен ієрогліф по сто разів, та зазубрювати читання та значення.

2. Використовувати мнемонічні методики.

Якраз про другий варіант я і збираюся розказати.

Мнемонічне запам’ятовування ієрогліфів

Коли я почала вчити канджі, я пробувала розбивати їх на елементи та придумувати з них історію, яка б вказувала на значення ієрогліфа. Іноді це допомагало, але за відсутністю системи весь «алфавіт» я б таким чином не осилила.

На щастя, мені попалася книжка, яка допомагала вчити ієрогліфи системно, причому обіцяла, що вони засядуть у пам’яті назавжди (якщо користуватися методикою правильно). І відводила на всі 2000 повсякденних канджі всього 6 тижнів!

Звучить неймовірно? Як і будь-яка реклама. Тож над двома тисячами канджі доведеться потрудитися, не факт, що вам вистачить півтора місяців, і не розраховуйте, що можете не користуватися ними 10  років, а потім згадаєте їх у одну мить, як тільки знадобиться.

Однак методика дієва і варта, щоб її спробувати.

Створив її пан James W. Heisig, і виклав її у книжці Remembering the Kanji, Volume 1: A Complete Course on How Not to Forget the Meaning and Writing of Japanese Characters.

Назва говорить сама за себе, а у вступі автор дає всебічний огляд свого методу: опис, мету, обмеження та достоїнства.

Причому першу частину книжки (включаючи вступ та 12 з 56 уроків) можна безкоштовно та легально знайти у вільному доступі, наприклад, тут:

http://nirc.nanzan-u.ac.jp/en/files/2012/12/RK-1-6th-edition-sample.pdf

Тому я не бачу для себе смислу описувати методику іще раз.

Замість того, краще напишу, чому рекомендую спробувати даний метод всім, хто серйозно цікавиться ієрогліфами.

Переваги методу

  1. Дає можливість відносно швидко запам’ятати значення великої кількості ієрогліфів (і перейти до читання)
  2. Дозволяє запам’ятати незнайомий ієрогліф відразу (подумавши над ним кілька хвилин), а не після кількох десятків написань
  3. Дає систематичний, упорядкований підхід до канджі, якого бракує у багатьох інших підручниках
  4. Легко підстроюється під себе — власне, ідея і полягає у тому, що читач сам вигадував для кожного ієрогліфа історію, яка дозволить саме йому краще той канджі вивчити

Недоліки

Наразі я бачу лише один серйозний недолік: те, що кожному ієрогліфу приписується тільки одне-єдине унікальне значення.

На жаль, з цього випливає навіть не одна, а ціла низка проблем.

По-перше, деякі ієрогліфи мають кілька значень, причому іноді — досить далеких одне від одного, але однаково важливих. А за методикою вчиться тільки одне.

По-друге, серед ієрогліфі досить багато синонімів, і тому в деяких випадках автору довелося взяти не найбільш вживане значення канджі, а якесь допоміжне.

«Класичний» приклад — зі словом «я». Мабуть, найуживаніший для нього ієрогліф подається автором як private. У Є таке значення (тож не можна сказати, що це помилка), але в основному воно використовується у сполученнях.

По-третє, конотації ієрогліфів та перекладу не завжди співпадають.

Наприклад, споживати їжу, жерти, трапезувати — то все варіантами «їсти» з різними смисловими відтінками.

Такі відтінки є і у канджі, і у англійських слів. І коли автор намагався дати одному канджі одне означення, якось так вийшло, що ті відтінки не завжди підходять одне одному.

Умовно кажучи, ієрогліфу, який означає «жерти», може ставитися у відповідність, наприклад, «живитися».

Ці недоліки можуть бути нейтралізовані, якщо перевіряти значення канджі по словнику і створювати мнемонічні історії, які підходять під найбільш загальне значення з урахуванням конотації.

Загальні зауваження

  1. Remembering the Kanji призначене виключно для самостійного освоєння
  2. Remembering the Kanji слабко підходить для підготовки до всяких іспитів типу Но:рьоку Шікен, тому що ієрогліфи вивчаються не у порядку вживаності (за рівнями)

Я не відношу ці зауваження до недоліків, бо багато хто і так вчить японську самостійно, а не на курсах, і далеко не всі любителі японської підуть здавати якийсь іспит. Тож це так — для повноти опису.

 

Як я вже казала, при всіх перевагах методики, вона не є тим чудом, яке украде вам всі канджі у голову назавжди. Щоб пам’ятати ієрогліфи, вам потрібно ними користуватися. Якщо ж поки що не вистачає граматично-лексичної бази, щоб братися за серйозне читання, ось вам сайт для повторення канджі, створений якраз під Remembering the Kanji:

http://kanji.koohii.com/ (реєстрація безкоштовна)

Наостанок треба було б написати і про «зовнішню» критику, тобто ті зауваження до методу, які я зустрічала у відгуках. Однак за нестачею місця напишу про них у окремому дописі, який постараюся не затримати надовго.

На сьогодні ж прощаюся. またね!

Кві
8

Як це сказати японською?

Japanese Grammar BookУ практичному використанні мови є дві сторони: розуміння, що нею сказано/написано, та вміння самому сказати/написати те, що хочеш.

Буває, що людина користується тільки однією стороною. Наприклад, я майже нічого не пишу японською і зовсім нею не говорю (нема з ким, та й не хочу я), але досить багато читаю і слухаю.

Тож для мене питання «Як це сказати японською?» не дуже актуальне, але для когось із читачів, можливо, воно і є найважливішим у вивченні японської.

Тому сьогодні хочу поговорити про ресурси, які можуть стати таким людям у нагоді.

По-перше, нагадаю, що я вже писала про одну з таких книжок: Japanese Sentence Patterns for Effective Communication. У ній представлений базовий набір мовних шаблонів, за допомогою яких, в принципі, можна на простому рівні виразити більшість своїх думок.

Приблизно таку ж функцію виконує граматичний довідник 200 Essential Japanese Expressions: A Guide to Correct Usage of Key Sentence Patterns. Як очевидно з назви, у ньому представлено близько двох сотень мовних шаблонів, розбитих за тематикою: прохання, намір, вираження послідовності дій у часі, ввічливість, умовні речення, тощо.

У порівнянні з Sentence Patterns, 200 Expressions мають кращі, детальніші пояснення, а також додаткові розділи, де розбираються особливо складні граматичні теми.

Його продовження для вищих рівнів (2級 та 1級 по старому JLPT) — 500 Essential Japanese Expressions. У ньому даються паттерни, необхідні для вираження більш складних нюансів. Що цікаво, на відміну від попередника, 500 Expressions написана майже повністю японською, тобто щоб нею користуватися, треба знати мову уже на доволі пристойному рівні.

У обох книжках в кінці кожної теми є завдання на закріплення (відповіді також даються, так що підручники підходять для самостійного освоєння). Крім того, є ще й третя книжка з цієї ж серії: це збірник вправ для 500 Expressions (для 200-т, здається, аналогу немає).

В цілому, якби мені довелося вибирати один-єдиний підручник з граматики, який обов’язково треба освоїти, мабуть, це були б саме 200/500 Expressions.

Серед російськомовних підручників чогось схожого я не зустрічала (це не означає, що їх немає).

Але я регулярно звертаюся до граматичного довідника «Практическая грамматика японского языка» Б.П. Лаврентева. У нього є свої недоліки, але коли треба освіжити основи (а на мене останнім часом щось частенько нападає склероз), то він цілком стає у нагоді.

На цьому сьогодні все. またね!

Кві
6

Я не люблю Хаяо Міядзакі

Spirited AwayЗнаю, що у певних колах за таке можна і по шапці отримати, адже пан Міядзакі – то метр, легенда, чиє ім’я належить вимовляти з придихом і обов’язково супроводжувати признанням у палкій любові до його творів.

Але прикидатися я не хочу: пана Міядзакі не люблю.

Для тих, хто не кинувся відразу писати мені гнівні коментарі, з неодмінною погрозою перестати читати мій мерзенний блог, зауважу: я не ставлю під сумнів талант пана Міядзакі, і мені подобаються деякі його мультфільми. Я із задоволенням передивляюся «Віднесені привидами», з теплотою згадую «Принцесу Мононоке», а також неодмінно збираюся подивитися його наступний мультик.

Проти у мене є одна серйозна претензія до пана Хаяо, і пов’язана вона, як не дивно, якраз із його видатними талантами як творця.

Як на мене, занадто несподівано у нього сполучаються серйозність тематик та детальна проробка світів з неймовірною дитячістю деяких поворотів сюжету.

Ring

Adrian Dressler, Flickr (CC)

Наприклад, у «Порко Россо» герой спочатку бореться з огидними та страшними, як нас намагаються переконати, піратами. Проте ближче до кінця ті ж самі пірати, послухавши палку промову головної героїні, раптом усі як один проймаються її словами, стають пухнато-рожевими та кидаються допомагати герою (своєму заклятому ворогу, нагадаю).

У «Лапуті» злобива бабця-піратка(?) разом зі своїми бешкетниками-синами спочатку викрадає героїню, а в кінці з якогось дива їй допомагає.

Дзеніба у «Віднесені привидами» теж виявляється добренькою бабусею, хоча у певний момент, коли Хаку був поранений, вона сказала, що так йому, дурному драконові, і треба — хай собі здихає.

У останньому випадку такий прийом можна у чомусь і виправдати — це додає інтриги та підкреслює різницю між сестрами-відьмами.

Однак у більшості інших мультиках цей раптовий і слабо обґрунтований перехід від чорного до білого виглядає неймовірно штучним та неприроднім.

Тобто коли бачиш таке у Диснеївській «Рапунцель», питань не виникає: ну, що ще чекати від розважальної казочки-мюзикла?

Але ж Міядзакі?!?!?!

Lord of the Rings

John Howe

Коротше кажучи, щось у його творах не складається мені у цільну картинку, якої чекаєш від справжнього майстра (яким пан Хаяо безсумнівно є).

Треба відмітити, що таке ж враження у мене і від «Володаря перснів» пана Толкіна.

Коли читаєш «Братство персня», важко позбутися думки, що автор якимось чином побував у Середзем′ї, і тепер нам його описує. Реальність Ширу та навколишніх земель проступає крізь сторінки книги з неймовірною чіткістю.

Однак пізніше ілюзія руйнується кількома епізодами з «Двох веж» та «Повернення короля», причому руйнується саме казково-пригодницькими елементами: коли на  героїв нападає неймовірне везіння, і вони не гинуть, хоч ти їх впритул стріляй; чи коли в останній-преостанній момент приходить несподівана допомога; коли…

Втім, не хочеться перераховувати всі характерні для пригодницької літератури прийоми, якими треба, з одного боку, втримати саспенс, а з іншого — забезпечити, щоб герої подолали всі непереборні перешкоди, які автор щедро розсипає їм на шляху.

spirited-away-miceЩе один хороший автор, який регулярно мене розчаровує — Стівен Кінг.

От як почне він описувати персонажів та обстановку на початку книжки — зачитаєшся, і відразу ж повіриш, що саме таких людей — справжніх, реальних, живих, зі своїми маленькими радощами і бідами, секретами і недоліками, він і зустрічає у своєму штаті Мен.

Однак ближче до кінця у містичних романах вилазить… власне, містичність і вилазить.

Як-то:

«Вона раптом зрозуміла (без будь-яких передумов), що для перемоги над цією супер-мега-злою кракозяброю, яка руйнує її місто, треба тричі скакнути на лівій нозі, висолопивши язика та роблячи кругові паси правою рукою, а потім 1.5 рази повернутися проти годинникової стрішки та вигукнути "Хоп-йо-бум-тру-ля-ля!»

І саме від цього переліку дій, виконаних точно у такій послідовності, злісна тварюка заб’ється у передсмертних корчах.

А щоб добити її зовсім гарантовано і на віки вічні, треба шпурнути їй у пащу черевика.

І у цьому місці героїня знову казна звідки отримує чергове прозріння:

«Тепер їй стало ясно, що вона недаремно купила, витративши на них свої місячну зарплатню, саме ці черевики: якраз вишневого, а не бурякового кольору; з написом «Колієр» на внутрішній стороні (подвійним шрифтом, який нагадував їй вивіску того готелю, де вона багато років до того втратила цноту зі своїм першим справжнім коханням); і з підборами саме такої висоти (2.37 дюйма), яка також співпадала з товщиною Книги Пророцтв, яку їй залишила у спадок бабуся-віщунка —  не більше і не менше».

Причому ці спогади, деталі життя та почуття героїні можуть бути виписані воістину геніально. Але коли читаєш про "вона _раптом_ _з бухти-барахти_ _невідомо як_ зрозуміла»…

Ring on a book
Darwin Bell, Flickr (CC)

Для порівняння візьмемо якесь графоманство, наприклад «11 хвилин» Пауло Коельйо. Там теж героїня живе собі дурепа-дурепою, а потім враз: «І тут вона зрозуміла, що…», і далі пішла псевдофілософська мутня від імені автора, яка нібито зробили героїню мудрою та розумною.

Проте у Коельйо це не викликає відторгнення (що з того претензійного бездари взяти?).

Але ж Кінг?!?!?! (а попри легковажність (дехто сказав би – низкопробність) жанру, у якому він в основному пише, він усе-таки надзвичайно талановитий письменник).

Чому так відбувається? А хто ж його знає.

Можливо, автори точно знають, що створюють казку/вигадку, і для них введення казкових/містичних/дитячих елементів бачиться природнім і не суперечливим, незважаючи на реалістичне подання деталей, особливо у описі побуту, характерів, звичок персонажів.

А може, вони занадто скромні і недооцінюють, наскільки їх талановитий опис втягує читача у світ твору, примушує повірити у його реальність… і розчаруватися, зіткнувшись із доказом того, що це всього-навського плід фантазії автора, який може бути вивернутий автором як його лівій п’яті заманеться.

Я не знаю причини, але мені здається, що саме такі талановиті автори і могли б сполучати реалістичність своїх світів та персонажів із їх же казковістю набагато вдаліше, якби завдали собі клопоту це зробити.

На те вони і майстри, чи не так?