Колись на радянському телебаченні існувала передача “Катрусин кінозал”. Пам’ятаю, як ми, малеча, з нетерпінням чекали її, щоб подивитися мультики та послухати розмови ведучої тьоті Каті з лялькою Катрусею.
До цього часу згадую “Кінозал” з теплотою, і жалкую, що для сучасних дітей немає чогось подібного – американські мультсеріали я повноцінною заміною не вважаю. А якби ще була подібна передача для підлітків, де показували б аніме…
Та ви спитаєте: чому у заголовку “проти”, якщо я нібито цілком “за”?
Справа в тому, що “Катрусин кінозал” асоціюється у мене не просто з переглядом мультиків, а саме з сумісним переглядом. На час передачі у нас вдома ніби організовувався маленький кінозал, де в екран вдивлялися не лише дітлахи, а, бувало, й дорослі, що за нами наглядали.
А от аніме я категорично не можу дивитися ні з ким.
Причина, думаю, в тому, що воно потребує сильної емоційної віддачі. Оскільки аніме – не мультики для малечі, то і емоції, відповідно, доросліші. Герої відчувають біль (як фізичні, так і душевний), страх, відчай, люблять і ненавидять усією душею.
Більше того, аніме, не обтяжене вимогами реалізму (на відміну від кіно) доводить драми людських почуттів до самої межі: коли герой, намагаючись вирватися з лещат психологічної безвиході, ранить себе та близьких. І у хорошому аніме (а ми ж не настільки отакнуті, щоб дивитися усе підряд, правда?) спостерігати за стражданнями героя, хай тільки емоційними, а не фізичними, буває нестерпно тяжко.
Звісно, я уже не маля і навіть не підліток. Я не настільки поринаю і світ намальованих героїв, як це відбувалося у далекому дитинстві.
Проте сила аніме, на мій погляд, якраз у здатності розповідати історію героїв так щиро та з такою любов’ю до них, що залишитися байдужим неможливо.
Аніме – це не суміш жартів для дорослих з простесенькою повчальною історією для діток (себто коктейль, за який заплатять і ті, й інші), яка за жодних умов не закінчиться погано.
Аніме інше. Сумніше і болючіше. І значно вимогливіше до глядача: той “психологічний розтин”, якому піддаються герої, потребує найтоншого, неймовірно делікатного відношення. Адже почуття героїв, їх історія призначені одній-єдиній людині – глядачу.
Кожному глядачу окремо. Не думайте, що аніме дається “на всіх”. Це смішити краще гуртом – один засміється, інші підхоплять. А от стукати в чиєсь серце – то тільки один-на-один.
Тому для мене дивитися аніме разом з кимось – як слухати щиросерду, з глибини душі сповідь… і знати, що її підслуховують.
Я так не можу. А ви?
では、またね。