Фото: charles chan *

Продовжимо серйозну розмову про японську ввічливість.

Перша частина стосувалася загалом міжособистісного спілкування та його особливостей: рівнів ввічливості, напрямку дій, наявність категорій свій-чужий, нижчий-вищий.

У другій частині були конкретно описані основні стилі міжособистісного спілкування: неформальний, нейтрально-ввічливий та шанобливо-ввічливий.

Сьогодні ж копнемо трошки глибше та розберемося з деякими деталями.

1. Коли у підручниках пишуть про ввічливість, то наводять певні правила: ось у цьому випадку кажуть так, а у іншому – ось так. Проте реальність така, що правилами назвати подібні рекомендації важкувато.

   По-перше, різні вимоги (свій–чужий, старший–молодший, вищий-нижчий,  тощо) часто вступають у протиріччя одна з одною. От як звертатися до чужого, але явно нижчого? До вищого за положенням, але значно молодшого, і навпаки? Таких ситуацій повно, і рішенням часто буває "Говори, як хочеться". Тобто в багатьох ситуаціях ви можете вибирати між двома близькими стилями, і, що б не вибрали, це сприйметься нормально.

   По-друге, якщо звернутися на "ти" до явно вищого та ще й чужого, то це явно неввічливо. А от оберненого правила немає. Коли старенький дідусь звертається до молодесенької продавщиці ("нижчої" за нього аж за трьома критеріями), то нікого не дивує, якщо він їй все-таки не "тикає", а говорить нейтрально-ввічливо. Тобто можна сказати: "Хочете бути ввічливими – будьте", це вам тільки у плюс.

2. Слід розрізняти ввічливість і формальність.

   В друзями розмовляють неформально, і це вказує на близькість стосунків, а не на неповагу чи грубість. Навпаки, якщо ваш близький друг раптом перейде з вами на формально-ввічливий стиль, варто занепокоїтися, чи не втрачаєте ви його хороше ставлення.

3. Розмовна мова зазвичай менш формальна, ніж письмова.

   Взагалі кажучи, стилів мовлення можна виділити значно більше, ніж ті три, які зазвичай описуються у підручниках. Якщо починати "знизу" по шкалі ввічливості/формальності, то там стоятиме грубий-розмовний (лайка), а завершуватиме список шанобливо-ввічливий-письмовий. Між ними – … Втім, ви і самі здатні їх назвати. Просто пам’ятайте, що письмо – ввічливіше і формальніше, ніж розмова.

4. Формальність і неформальність можуть у певних ситуаціях сполучатися.

   Так, у сім’ї до старших прийнято звертатися з повагою (о-ка:-сан, о-то:-сан, і т.д.), але говорити з ними можна і неформально: фраза типу "(О)-ка:-сан, гомеееее!" – нерідка у сімейному колі.

   Проте слід пам’ятати, що батьки (дяді/тьоті/старші брати та сестри) позначаються "вищими" тільки у відсутності сторонніх. Якщо ж хтось іще, не член родини, приймає участь у розмові, то родичі переходять у категорію "своїх" і про них у більшості випадків* говоритимуть з використанням "скромних" форм (дивіться нижче).

   * Зверніть увагу, що Ікарі Шінджі ЗАВЖДИ називає батька "о-то:-сан", очевидно не сприймаючи того "своїм".

5. Головна особливість шанобливої мови – те, що дії першої особи (Я) і дії 2-ї та 3-ї осіб (Ти та Він) позначаються по-різному.

   Для своїх дій той, хто говорить (Я), використовує "скромні форми". Однак ця дія має якось бути пов’язана зі співбесідником (Ти) або тим, про кого йдеться у розмові (Він). Так, якщо хтось каже: "Я прочитав усі ці книжки (що стоять у мене на полиці)", то він використає "йомімашьта", нейтрально-ввічливе. Якщо ж він говорить "о-йомі-шімашьта/іташімашьта", то це вказує на те, що книжки якось пов’язані з Ти/Він (наприклад, Ти/Він їх подарував або ж є їх автором).

   Втім, багато де відмічається, що є тенденція використовувати скромні форми щодо всіх своїх дій, так що вищенаведена різниця, мабуть, зараз не така явна.

6. Ти та Він – можуть бути різним особами і потребувати різних рівнів ввічливості.

   Наприклад, у першій частині цієї серії я наводила діалог двох студентів, які говорять про викладача. Ти для кожного із студентів – рівний йому інший студент, та ще й приятель, тому говорять вони неформально. Проте викладач – вищий за них, тому про його дії говориться шанобливо (а про свої, пов’язані з викладачем – скромно).

   Проте уявімо собі ситуацію, коли і Ти, і Він потребують шанобливого ставлення. Тоді щодо своїх дій по відношенню до Він автор висловлювання використовує скромні форми, а щодо дій згадуваної особи (Він) – шанобливі форми. Що ж залишається для співбесідника (Ти)? Тільки суфікс –мас, тобто нейтрально-ввічливе відношення.

   Погодьтеся, це не дуже ввічливо. Тому у випадку, якщо Він не присутній при розмові, щодо нього можна використовувати нейтральні форми, а не шанобливі.

7. Допоміжні дієслова для вираження напрямку дії (агеру/яру, кудасару/куреру, ітадаку/морау) також вказують на рівень ввічливості.

   Так, у спірних випадках щодо відсутнього "вищого" Він (див. п. 6) замість ітадаку (від вищого до нижчого) можна використовувати морау (як менш шанобливе, щоб не ставити Він вище за співбесідника Ти).

   Крім того, напрямки дії можуть виявитися досить заплутаними, якщо є кілька дій з різними виконавцями та адресатами.

   Наприклад, "шінджіте агете кудасай", "цурете ітте ятте куре" (це реальні фрази, які мені здибалися у аніме та манзі).

   А у одному підручнику зустрічався навіть такий монстр як "Тегамі о кайте моратте ятте кудасай" (Зробіть мені послугу (кудасай), добийтеся для нього (ятте), щоб (хтось) написав листа (морау)).

   Тут, як бачите, є аж 4 дійові особи: Я (прохач), Ти (до якого безпосередньо звернене прохання), Він-1, якому потрібен лист, та Він-2, у якого Ти має попросити написати листа. І це все – з урахуванням їх ієрархії "вищий-нижчий": Він-1 нижчий або рівний від Ти (на це вказує яру замість агеру), а Він-2 – вищий за Ти (бо якби він був нижчий, та з урахуванням, що він при розмові відсутній, можна було б використати спонукальне какасеру).

   Цей приклад в черговий раз доводить, наскільки поняття напрямку дії є важливим для японської мови.

На цьому я буду закруглятися, а то ще бува згадаю якусь страшну граматичну конструкцію та зовсім відіб’ю у вас бажання у всьому цьому розбиратися.

Втім, наостанок кину вам кілька рятувальних кіл у вигляді літератури, присвяченій японській ввічливості.

• В. М. Алпатов – Япония: язык и общество
• Ф. Е. Звягин – Анализ актуального употребления категорий вежливости японского языка

Також раджу почитати книжку Алпатова "Категории вежливости в современном японском языке". Вона хоч і стара, та все одно дуже корисна. Принаймні, серед новіших книжок щось таке фундаментальне мені не зустрічалося (якщо зустрічалось вам, обов’язково напишіть про це у коментарях, будь ласка).

На цьому нарешті все. またね！

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 4 171 переглядів | 3 коментарі

Фото: Fuyoh!

Ні, насправді я не хочу тіяти ні війни, ні сварки, ні суперечки.

Та все ж збираюся поговорити на тему, у певній мірі спірну та холіварну.

А саме: Що краще?

Суть у тому, що конкретні об’єкти порівняння не такі вже й важливі. Просто саме поняття "краще" настільки суб’єктивне, що здатне викликати безкінечні суперечки.

Проте у блозі з підзаголовком "По вуха у аніме та манзі" я, звісно, не ставитиму питання, що краще — яблука чи апельсини? Ні, я звернуся до іншого: "Що краще – літературна основа чи екранізація?" та більш специфічно: "Що краще — аніме чи манга?"

Мушу зізнатися, я значно більше дивлюся аніме, ніж читаю мангу. Причина, зокрема, у тому, що я віддаю перевагу манзі японською мовою (російськомовна манга взагалі викликає у мене трясучку), і читати її мені важкувато.

Тому в той час, коли різні серіали з’являлися на моєму комп’ютері і зникали після перегляду, немаленька завала манги лежала там же мертвим вантажем.

Але якось вирішила я ту купу розгребти і, закотивши рукави, взялася за читання.

І ось тепер, вдосталь спробувавши і аніме, і манги, хочу поділитися своїми СУБ’ЄКТИВНИМИ (підкреслюю це особливо) враженнями.

1. Отже, що стосується сюжету, характерів, мотивів та взагалі того, ЩО і ЧОМУ відбувається в певній історії, то манга безперечно краща за аніме або однакова з ним (якщо воно точно слідує першоджерелу).

   Причина дві:

   • По перше, аніме – це манга, яку пхають у певну кількість серій (або в один, хоч і довгий фільм), і частенько вона туди просто-напросто не влазить. Частиною подробиць доводиться жертвувати, що на якості, самі розумієте, позначається в гіршу сторону.

     Що цікаво, не є виключенням і манга, створена на основі аніме. Точніше, вона не краща за аніме, але, як правило, довша і детальніше. Як приклад — «Євангеліон нового покоління».

   • По-друге, схоже, що аніме адаптують для більш широкої аудиторії (мабуть, щоб можна було показувати у прайм-тайм – це вигідніше), тому будь-які спірні моменти викидають, прилизують та пом’якшують.

     Наприклад, аніме "Тріган" місцями виглядає наївною пацифістською казочкою, а от манга – ніскілечки.  У "Паприці" найвідвертіші сцени – з поцілунками, а деякі "кадри" манги – відверта порнографія. "Пожирач душ", наскільки мені пам’ятається, – асексуальний, мов Новорічне свято у дитячому садочку, а у манзі повно панцу та слизьких жартів.

     Тобто манга загалом – більш реалістична, більш відверта і менш почикрижена цензурою (чи як там воно називається).

2. Естетична сторона. А отут більша свобода манги вилазить їй боком, якщо можна так виразитися.

   Справа у тому, що з точки зору мальовки аніме – товар аж ніяк не штучний. Більшість серіалів знято у одному із усереднено-звичайних стилів. Є стилі-"візитки" певних студій (Ghibli, CLAMP), є експериментальні стилі, однак в цілому мальовка аніме досить стандартизована.

   Зовсім інша справа – манга. Бо навіть якщо автор притримується певного стилю малювання, він все одно додає якусь притаманну йому одному "родзинку".

   Здавалося б, це добре? А от і ні.

   Бо анімешні деперсоніфіковані стилі – це роками чи десятиліттями випробуваний fail-proof choice. Вони непомітні. Вони не дратують. Вони сприймаються як дане і не заважають сюжету.

   А мангака малює як йому душа забажає. І це виливається у кілька проблем:

   • Стиль читачеві не підходить. Я дуже рідко не додивляюся аніме до кінця, але у тих випадках, коли таке траплялося, жодного разу причиною не була мальовка. А от манги такої – повно.

   • Мангу неможливо читати, бо автор очевидно не вміє малювати.

     Ні, я серйозно. Бувало, я починала читати мангу, і мені подобалася історія. Та дістатися до її кінця не ставало сил, бо намальована (та і написана) вона, мов курка лапою. Неохайні лінії, криві "кадри", що налізають один на одного, в якості тексту – незграбні закарлючки, мов перенесені із чернетки не дуже старанного першокласника…

     Так, є настільки гарна манга, що хоч на стіну вішай, причому такої немало. Але дуже багато й іншої – відверто попсованої гидкою мальовкою.

То який же підсумок?

Якщо говорити про якість, то тут я все ж віддаю пальму першості манзі. Сюжетно вона точно виграє, а що стосується мальовки, то деяка кількість нечитабельної манги компенсується наявністю дуже і дуже гарної, яку хочеться переглядати, навіть не перечитуючи.

Однак у аніме є одна безсумнівна (принаймні, для мене) перевага – дивитися його легше, ніж читати мангу. Тож, думаю, конкретно у моїй медіа-бібліотеці екранізації продовжать займати набагато більше місця, ніж оригінали.

А як у вас справи з аніме та мангою?

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 4 219 переглядів | 6 коментарів