Правду говорить легко и приятно, а от слухати – коли як. Наприклад, у аніме є дві фрази зі словом 真, які викликають у мене зубовний скрегіт.

Втім, не у всіх випадках, треба признатися. До того ж, не буду розписуватися за всіх глядачів, можливо, комусь вони не здаються занадто пафосними та недоречними. Судіть самі.

Ось ці фрази: 「真の姿を現す」 та 「真に目覚める」.

Вони досить тісно між собою пов’язані: після того, як особа чи об’єкт 真に目覚める, вона чи він може також 真の姿を現す.

Якщо це герой, то скоріше за все у нього відкрилися потаємні чакри і він враз став крутим-прекрутим – ворогам пора тікати; ніжна дівчинка-чарівниця в процесі пробудження починає літати і світитися, а очі в нею стають суцільно зафарбовані ну, знаєте, такі порожні, без жодних слідів розумової діяльності; усілякі ж махіни (типу Нірвашу з Eureka 7) яскраво блимають лицьовими фарами, випромінюють потужні промені світла, а потім починають під переможну музику трощити усе навколо.

Глядачі, що завчасно відступили на безпечну відстань, сприймають 目覚める та あらわす по різному: хто радіє аж до сцяння окропом, хто лякається, хто просто дивується. При цьому у більшості з них трапляється напад телепатії, ясновидіння та говоріння з самим собою (але про це – іншим разом).

Сцена пробудження та демонстрації пронизується таким пафосом та награною урочистістю, що стачило б і на десяток голлівудських блокбастерів. І хоча зазвичай мені у аніме навіть штампи подобаються більше, ніж голлівудські, та у даному випадку я не на стороні аніме.

Чому? Та тому що американський пафос простий і зрозумілий: треба цінувати сімейні цінності (пробачте за каламбур), любити Америку та розносити демократію по всьому світу (або Всесвіту). І якими б наївними не здавалися ці послання, у них криються дійсно важливі речі, достойні урочистості (хіба що Любити Америку треба замінити на Любити Батьківщину).

Інакше у аніме. Слово 真 у наведених фразах вимовляється дуже пафосно і піднесено. Наче те, що ми нарешті побачимо 真の姿, дозволить нам пізнати ВЕЛИКУ ІСТИНУ (або хоча б зрозуміти, що в біса творилося у даному аніме).

Але це – обман. 真の姿 не лише нічого не пояснює, але, буває, й заплутує справу все більше. У глядача виникають нові запитання: що це, навіщо, звідки взялося і чому воно саме таке, або чому у одних героїв воно є і таке, а у інших нема або не таке. Автори ж аніме, замість того, щоб усе розкласти по полицях(припускаючи, що вони самі розбираються у тому, що малюють), вигадують якісь хитрі назви, що звучать дуже розумно або дуже загадково, та примушують героїв промовляти їх таким тоном, ніби від цього все стає ясно від А до Я.

Що це? これは бла-бла-бла だ.

Навіщо? これは бла-бла-бла だ.

Звідки? これは… і так далі. Або просто бла-бла-бла та бла-бла-бла…

А щоб глядачі не прискіпалися, бла-бла-бла-кання відбувається на фоні відчайдушного екшену або сильної сюжетної напруги. Ну справді, кого там цікавить Істина, якщо герой нарешті уколошкав головного негідника або ж сказав героїні 好きだ.

І, зітхнувши з полегшенням, що все добре закінчилось (бо всі ми в душі любимо хеппі-енди, хоча вголос і лаємось на них), ми забуваємо про те, що замість 真 нам підсунули 嘘; замість Істини – дулю без маку.

Підсумовуючи: урочистість, з якою вимовляється слово 真, цілком відповідає його значенню. Проте у наведених анімешних фразах воно повністю дискредитоване – бо за його допомогою нас скоріше дурять, ніж розказують правду.

(Оцініть допис)

 Loading ...

| 318 переглядів | 2 коментарі

Якщо анімешні герої змінюються на протязі серіалу, то зазвичай це добре, бо означає, що у героя є чому мінятися – він має характер. Проте напрям змін, на жаль, не завжди буває таким, як хотілося б.

Для прикладу візьмемо Eureka 7 (ну ви ж не думали насправді, що я з нею вже покінчила?).

Що ми маємо на початку:

Рентон чманіє від здоровезної махіни, що приземлилася у них на дворі, а ще більше – від гарненької дівчинки, що вилізла з кабіни (ну ви ж помітили, яка у неї спідничка?). Він червоніє, аки красна дівиця, стікає сопляками та заїкається. Загалом нагадує місцями кумедне, проте незграбне і дурне щеня.

Еврика, з іншого боку, не щедра на емоції. Ну хіба що іноді пробивається здивування: що це за дурник біля мене ушивається?

Якщо ж пропустити середину, і подивитися відразу останні серії, то нас чекає сюрприз.

Ні, ми не здивуємось тому, що цуценя, хоч і не виросло у дорослого пса, та все ж перестало гризти тапочки та щасливого скавчати, побачивши улюблену іграшку.

А от із Еврикою справи набагато гірші. Тепер уже вона червоніє, ніяковіє та вигукує замість того, щоб говорити. До того ж постійно плачеться: Ой, я вбивала людей (пізнувато спохватилася. Якби сто жирафів поставити один на одного, то до верхнього доходило б із такою ж швидкістю, як до Еврики); Ой, я не людина, і Рентон мене не любитиме! Потоки сліз, що при цьому проливаються, породжують у підсвідомості думку, що не завадило б десь розжитися надувним човном – ну так, про всяк випадок.

Тобто регрес характеру очевидний.

Проте не слід думати, що збільшення емоційності – то завжди погано. Розглянемо наступний загальний приклад.

Деякий загартований у боях і стриманий у почуттях воїн (або ж войовниця) обзаводиться, буває і проти своєї волі, супутником: чи то ніжною квіточкою, яку або якого треба охороняти, чи надокучливим компаньйоном, якому хочеться зашити рота, чи то ж просто більш емоційно відкритим напарником. У будь-якому випадку, з’ївши з цим своїм камрадом не один пуд солі, герой виявляє, що прив’язався до нього, і у критичній ситуації готовий пожертвувати заради нього грошима, честю або навіть життям.

Подібна ситуація розвивається добре протоптаним шляхом, до якого приклали ноги не лише анімешні герої. Але яким би штампом вона не була, у її основі лежить закон людської природи – ми звикаємо до тих, хто поряд з нами.

Проте. Старый солдат, не знающий слов любви їх так і не вивчить. Тобто які б добрі почуття у нього не виникли до свого супутника, він їх або приховуватиме (про них можна буде здогадатися тільки з його дій), або ж виражатиме у властивій йому грубувато-стриманій манері.

Тому розм’якшення Еврики до стану сльозливо-сопливого желе неприродне і очевидно деградаційне.

І не варто заперечувати, що Еврика нібито не людина, і до неї наші закони не застосовні. Аянамі Рей з Євангеліону теж була створена "замороженою" лялькою, яка виконує накази свого творця. Проте її становлення як людини аж ніяк не перетворило її  у копію верескливої Аски.

Тобто еволюція від повної беземоційності до більшої людяності цілком можлива. Але Евриці (і багатьом іншим героїням) вона, на жаль, не вдалася.

Для повноти картини слід додати, що шлях, який пройшов Рентон, теж може виявитися регресивним. Адже дорослішання включає в себе втрату (до деякої міри) дитячої безпосередності та безтурботності, а також частини мрій та ілюзій. Якщо процес виявиться занадто різким та болючим, то дитина перетвориться на озлобленого маніяка, який мститься всьому світу.

Підсумовуючи: обидва процеси – від більшої емоційності до стриманості (дорослішання) та від беземоційності до почуттів (олюднення, соціалізація) – можуть бути як еволюційними, так і деградаційними. Кінцевий результат залежить від уміння авторів показати зміни, не зруйнувавши при цьому початкового характеру.

Якщо їм це вдається, то ми із задоволенням констатуємо розвиток персонажу (і з цієї точки зору навіть регрес є позитивним процесом). У протилежному випадку, як це трапилось із Eureka 7, у аніме заводиться противнючий, сопливий, деградований мозкошкряб.

(1 голосів, 5.00 )

 Loading ...

| 340 переглядів | Прокоментуй!

Якби вам запропонували з усього аніме вибрати тільки одне, що б ви зробили?

Як глядач, я б засумувала, бо маю звичку переглядати улюблені серіали,  і їх у мене чимало. А от як автор блогу про аніме, я не сумніваючись вибрала б Eureka 7.

Постійні читачі, мабуть, здивуються, бо цей серіал я трохи покусала в "Двох словах". Та причина вибору якраз і полягає у тому, що Eureka – справжній розсадник мозкошкрябчиків, і матеріалу мені б вистачило на… ну, точно не знаю, але після того, як я напишу останній мозкошкряб по Eureka, ради цікавості можемо прорахувати, на скільки дописів вона мене надихнула.

Але сьогодні я хотіла зовсім не полаяти Eureka (хоча може здатися саме так), а поговорити про те, звідки беруться мозкошкряби.

Оригінальність – річ хороша, та на всіх її не стачає. Недарма кажуть про чотири теми в літературі та про те, що все вже написано до нас.

Не дивно, що і творці аніме не обходяться без прийомів, що уже були використані раніше. Що б там не доводили отаку, а повною самобутністю можуть похвалитися одиниці, решта ж аніме – то більш чи менш вправно приготований коктейль із відомих сюжетних ліній та знайомих типажів. Як пощастить, усе це посипано смачними родзинками, які і надають суміші неповторного смаку.

Іншими словами, щоб наловити мозкошкрябів, досить узяти наосліп будь-яке аніме – і повний кошик вам забезпечено. Добре це чи погано? Я людина терпима (ха-ха), тому відповім: ніяк. Що є, то є, або приймайте, або не дивіться (а також не читайте, не слухайте і навіть не озирайтеся навкруги, бо життя теж різноманітністю не радує – народився, народив, помер). Проте, щоб не скотитися до обговорення сенсу життя (а я відчуваю, що мене туди заносить), перейду до висновків.

Отже. У кожному аніме живуть мозкошкряби. У хорошому аніме вони тримають у лапках родзинки. Що з цим робити? Або ігнорувати родзинки і хапати мозкошкрябів (як я роблю це, пишучи у "Мушлю"), або упевнити себе, що мозкошкряби з родзинками не такі вже й бридкі (як я роблю це, дивлячись аніме).

Другий шлях глядачеві приємніший. Але вирішувати, звісно, тільки вам.

P.S. І, усе-таки, а яке одне аніме ви б собі вибрали?

(Оцініть допис)

 Loading ...

| 352 переглядів | 6 коментарів

Справді, нащо, коли анімешні герої чудово обходяться і без них?

Наприклад, Ґін Ічімару більшість часу проводить із заплющеними очима. А він – не остання шишка серед шініґамі (хто не дивився "Bleach", просто повірте – то круті перці!). Що шпигонути супротивника гострим словом, що побитися з ним на банкаях – Ґін майстерно виконує все, не піднімаючи повік, та ще й з незмінною єхидною усмішкою.

А ось цей пан (Хап із аніме "Eureka 7") прокладає маршрути для повітряного корабля. Не знаю, як ви, а я не полетіла б із ним і через найближчу калюжу, не те що за пів-планети, як на те наважуються його колеги.

І було б півбіди, якби герої ніколи не відкривали очі – можна було б припустити, що вони у них настільки вузесенькі, що й не видно. Але ж відкривають – у певних ситуаціях! Виходить, у інших – непотрібно???

То, може, і ми так вміємо? Проводжу експеримент. Заплющую очі…

І друкую ось цей рядок. Відкриваю очі…

Вау! やった、やった!

(Що, я десь проговорилася, що володію сліпим методом? Це тут ні до чого, ЧЕСНЕ СЛОВО!)

"Сказка ложь, да в ней намек"… Я, мабуть, не ходила б із заплющеними очима, навіть якби вміла. Принаймні, вранці я б точно заснула на ходу і кудись врізалася. А от встромити очі у підручник японської, займаючись іншими справами, було б здорово.

Пане Ґін, пане Хап, НАВЧІТЬ МЕНЕ, БУДЬ-ЛАСКА!

(2 голосів, 4.50 )

 Loading ...

| 461 переглядів | 5 коментарів

Захищати близьку тобі людину – це добре? Так. А вірити у коханого? Безсумнівно.

Однак саме слова 守る та 信じる якось зіпсували мені враження від загалом непоганого аніме. Бо, як кажуть наші сусіди, “Co za dużo, to nie zdrowo“, себто, навіть у хорошому треба знати міру.

Мова йде про аніме “交響詩篇: Eureka 7″. Відразу скажу, що дивилася я його давно, і описую тут свої далекі післявраження. Але я вважаю, що те, наскільки сильно і чим аніме запам’ятовується, якраз і є мірилом його якості. Тож поаналізуємо.

Так от, “Eureka” чітко ділиться на дві, приблизно рівні частини.

До першої половини у мене претензій нема: не шедевр, але належно бадьорий пригодницький серіал для хлопчаків. З пілотуванням величезного робота, карколомними пригодами і, звісно ж, першою любов’ю.

Про другу я пам’ятаю лише дві речі. Перша: що з мутного сюжету подекуди стирчать ледь прикриті кущами роялі. Друга: що головні герої поводять себе як першоклашки у школі для розумово відсталих дітей.

А саме: їх відносини на протязі останніх 25 серій (а це розмір повноцінного піврічного серіалу!) проходять по одній і тій же схемі: на пустому місці герої розбігаються по куткам і страждають (“Ах, я не людина, Рентон мене не любитиме” – “Ах, Еврика не людина, до-мене-це-вже-десяток-серій-як-не-може-дійти”); потім абсолютно випадково стикаються в коридорі і…

「レントン」俺はエウレカを守るって決めたんだ！

「エウレカ」私はレントンを信じてる。

「レントン」エウレカ、一緒に行こう。

「エウレカ」うん。

Після цього Рентон та Еврика беруться за руки, сідають на робота і дають прочухрана всім, хто не встиг утекти.

ええ。。。Ну як вам сценарій?

Треба сказати, що я рідко не додивляюсь аніме до кінця, і в даному випадку ця звичка завдала мені чимало клопоту. Бо під кінець слухати усі їх 守る та 信じる вже не стачало сил.

Повторю, що перша частина не справляла такого гнітючого враження, хоча Рентон і там все прагнув Еврику 守る. Але тоді це відбувалося на фоні різноманітних подій, і в тому числі – розвитку їх відносин.

Але варто було героям признатися у своїх почуттях, як любовна лінія перетворилася на нудну заїзжену пластинку: він її 守る, вона у нього 信じる, а потім вони 一緒に行こう.

Висновок: іноді хороших слів буває забагато. А почуття міри ще нікому не шкодило.

Проте будьмо справедливими. 守る та 信じる можуть зіпсувати аніме. Але можуть і стати у пригоді, бо завдяки своїй уживаності вони є хорошим прикладом для граматичного коментаря, який я зроблю у наступному дописі.

А поки що, またね。

(1 голосів, 5.00 )

 Loading ...

| 457 переглядів | 8 коментарів