Фото: -ratamahatta-Кажуть, японці люблять Достоєвського. Навряд чи я читала б переклад (оригінал завжди кращий), але поглянути на знайомі слова у новій інтерпретації було б цікаво.

Достоєвського у мене нема, тому навожу із випадково здибаного.

1. З дитинства

“Жили-були дід та баба…” Знайомо? Виявляється, не лише нам. Звичайний початок японської казки: 「むかし、むかし、あるところにおじいさんとおばあさんがいた。」

А як вам Гена та Чебурашка японською? Дивіться тут і ось тут.

2. З сучасного

Не всякий твір стає класикою, яку розбирають на цитати. Та декому щастить.

В оригіналі: So Long, and Thanks for all the Fish!

У нас: Всего хорошего, и спасибо за рыбу!

Японською: さようなら、いままで魚をありがとう。

3. І нарешті, з вічного

「光よ、輝け」と神様が命じました。すると光がさっと輝いたのです。 Буття, І – 3.

(Оцініть допис)

Loading...

| 2 724 переглядів | Прокоментуй!

Колись на радянському телебаченні існувала передача “Катрусин кінозал”. Пам’ятаю, як ми, малеча, з нетерпінням чекали її, щоб подивитися мультики та послухати розмови ведучої тьоті Каті з лялькою Катрусею.

До цього часу згадую “Кінозал” з теплотою, і жалкую, що для сучасних дітей немає чогось подібного – американські мультсеріали я повноцінною заміною не вважаю. А якби ще була подібна передача для підлітків, де показували б аніме…

Та ви спитаєте: чому у заголовку “проти”, якщо я нібито цілком “за”?

Справа в тому, що “Катрусин кінозал” асоціюється у мене не просто з переглядом мультиків, а саме з сумісним переглядом. На час передачі у нас вдома ніби організовувався маленький кінозал, де в екран вдивлялися не лише дітлахи, а, бувало, й дорослі, що за нами наглядали.

А от аніме я категорично не можу дивитися ні з ким.

Причина, думаю, в тому, що воно потребує сильної емоційної віддачі. Оскільки аніме – не мультики для малечі, то і емоції, відповідно, доросліші. Герої відчувають біль (як фізичні, так і душевний), страх, відчай, люблять і ненавидять усією душею.

Більше того, аніме, не обтяжене вимогами реалізму (на відміну від кіно) доводить драми людських почуттів до самої межі: коли герой, намагаючись вирватися з лещат психологічної безвиході, ранить себе та близьких. І у хорошому аніме (а ми ж не настільки отакнуті, щоб дивитися усе підряд, правда?) спостерігати за стражданнями героя, хай тільки емоційними, а не фізичними, буває нестерпно тяжко.

Звісно, я уже не маля і навіть не підліток. Я не настільки поринаю і світ намальованих героїв, як це відбувалося у далекому дитинстві.

Проте сила аніме, на мій погляд, якраз у здатності розповідати історію героїв так щиро та з такою любов’ю до них, що залишитися байдужим неможливо.

Аніме – це не суміш жартів для дорослих з простесенькою повчальною історією для діток (себто коктейль, за який заплатять і ті, й інші), яка за жодних умов не закінчиться погано.

Аніме інше. Сумніше і болючіше. І значно вимогливіше до глядача: той “психологічний розтин”, якому піддаються герої, потребує найтоншого, неймовірно делікатного відношення. Адже почуття героїв, їх історія призначені одній-єдиній людині – глядачу.

Кожному глядачу окремо.  Не думайте, що аніме дається “на всіх”. Це смішити краще гуртом – один засміється, інші підхоплять. А от стукати в чиєсь серце – то тільки один-на-один.

Тому для мене дивитися аніме разом з кимось – як слухати щиросерду, з глибини душі сповідь… і знати, що її підслуховують.

Я так не можу. А ви?

では、またね。

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 4 770 переглядів | Прокоментуй!

Фото: Keikaneki
Якщо події аніме чи манги відбуваються на Землі, то з 90% імовірністю ви побачите в них котів. У інших світах шанси менші, проте аж ніяк не нульові.

Любите цих хвостатих муркотливих нахаб? Тоді цей пост – для вас.

Пан Чорнокіт

黒猫様 з аніме “Trigun”.

Мешкає на далекій-далекій пустельній планеті. Дивлячись аніме уперше, його можна і не помітити, проте він незмінно з’являється у кожній серії: іноді несподівано і лише на коротку мить, а іншим разом – втручаючись у події.

Безсумнівно наділений інтелектом та почуттям гумору. Звідки він такий узявся, хтозна. Може, був завезений з Землі та мутував у новому середовищі, чи то насправді він – замаскований місцевий житель, що спостерігає, як люди і на чужих просторах вирішують свої вічні людські проблеми. Хто зна.

Кіт-шпигун

喋る猫 на ім’я Мао (“кіт” китайською). Чорний пронира, що може прослизнути у місця, куди не добереться жодна людина. Та попри свою всюдисущість, він частенько потрапляє у халепу. То у клітку посадять, то його гладеньке пузце видасться комусь 美味しそう. Навіть те, що йому доводиться жити у котячій подобі (замість справжньої людської) – хіба то не прикрість? Через це навіть доводиться тримати частину своєї свідомості на супутнику, бо у котячу голову вона не вміщається. А якщо зв’язок зі супутником перерветься? Дивіться у аніме 「黒の契約者」.

Неко-конеко

Кішка та кошеня з “Azumanga Daiou”, на жаль, іграшкові, а не живі. Проте за надзвичайну кавайність включаю їх до переліку.

Зубастий неко

А також вреднючий, кусючий та злючий 猫. У “Azumanga Daiou” він знущається з Сакакі (яка котів страшенно любить) всіма доступними способами: кусає, дряпає, втікає, не даючи себе сфотографувати, та навіть підбурює місцеве котяцтво накинутися на неї гуртом. Дякувати японським богам, її вчасно врятував… інший кіт.

І взагалі, “Azumanga” має чим порадувати котолюбів – котів там силенна купа: справжніх та іграшкових, добрих та злих, і навіть рідкісних.

Проте рекордсменом по кількості котів на хвилину дії, мабуть, є аніме “猫の恩返し“.

Котячий барон

Елегантний 猫の男爵, що мешкає у “Котячій канцелярії”. Має безліч достоїнств, з недоліків хіба що надмірна стриманість при прощанні з героїнею, яка його 好きになった. Проте, якщо подумати логічно, то інакше вчинити було неможливо – це вам не Голівуд – і Барон повів себе дуже тактовно.

До речі, “Котяча вдячність” – не єдине аніме, де він з’являється. Його можна побачити ще й у аніме “Шепіт серця”, хоча там він не головний герой.

Кіт-свин

Товариш Барона по “Котячій канцелярії”. Справжнє ім’я Мута, проте героїня, вперше побачивши його здоровезну білу тушу, називає його Бутанеко (від “бута” – порося). Та він і поводить себе трохи по-свинськи… спочатку. Потім виявляється, що насправді він 内柔外剛.

І наостанок:

Манекі-неко.
Фото: Satoru Kikuchi

• 猫の日 у Японії – 22 лютого.
• Японські коти говорять にゃあにゃあ або にゃお.
• 招き猫 – кіт з піднятою лапою – приносить удачу (зокрема, гроші або відвідувачів) своєму власникові. Тому скульптури манекі-неко ставлять у ресторанах, магазинах тощо.

Кілька японських ідіом про котів можна прочитати тут.

На цьому все. またね。

P.S. А кіт на першій фотографії – теж японський!

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 7 232 переглядів | 4 коментарі

Автор фото: -ramahatta-

У першій частині я почала розмову про аніме-серіали і зупинилася на тому, що аніме може бути знаято як по завершеній манзі, так і по тій, що продовжує друкуватися.

На мій погляд, завершена манга – найкраща основа для аніме. Режисер і сценарист бачать усю історію як на долоні і можуть планувати тривалість серіалу, темпи розвитку подій, як і що акцентувати, а що опустити.

Крім того, їм не доводиться вигадувати так звані "філери", тобто наповнювачі. "Філери" розповідіють про події, яких немає в оригінальній манзі, і які слабко стосуються основного сюжету. Вони необхідні, щоб протягнути до виходу наступного тому манги, і зазвичай сприймаються глядачами досить погано, особливо тими, хто читав мангу. Тож цілком завершена історія – то великий плюс.

Аніме по незавершеній манзі, відповідно, ризикує "зафілеритися" до повної недивибельності, особливо, якщо мангака малює повільно.

Однак. Манга по своїй суті – річ скінченна. Я маю на увазі, що, як би повільно не просувався сюжет, десь там, удалечині, маячить товста жирна крапка. Не всі мангаки до неї доходить – деякі серії обриваються через втрату популярності або інтересу самого творця. Та наявність (хоча б тільки у голові мангаки) завершення розпочатої історії міняє саму концепцію твору, і це відчутно. Манга (і аніме) – це не потенційно безкінечні "Бетмени" та "Людопуки". І в цьому – ще один плюс аніме.

Тут не можна не згадати ситуацію, коли екранізують не всю мангу (навіть якщо вона завершилася), а лише частину. Наприклад, "Berserk", "Loveless". Чесно кажучи, я вважаю це конкретним свинством. Ну уявіть собі, що хтось зняв перший том "Війни та миру", а за рештою послав у бібліотеку. Ні, хто хоче, мангу прочитає. Але аніме – це не манга. Почали знімати – будьте ласкаві, доведіть до кінця.

Особливо мене дратують одиночні OVA типу "Подивіться на улюблених героїв манги у русі". Я цього не розумію, хто може, поясніть. А я ставлю товстий червоний мінус.

Правда, я готова пом"якшити свою оцінку, якщо автори все-таки привели події до якогось логічного напівкінця, а не просто обірвали історію. До якого типу належить аніме, думаю, в багатьох випадках річ суб"єктивна. Тим паче, що поняття "кінець" у аніме, на мій погляд, досить своєрідне, про що я писатиму у окремому циклі про анімешні закінчення.

На сьогодні я з вами прощаюся. До наступних дописів!

じゃ、またね。

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 3 177 переглядів | 2 коментарі

Автор фото: -ratamahatta-Кінцівка для аніме – річ критична. Про це я вже згадувала мимохідь ось у цьому дописі. Багато серіалів починаються як шедеври, деякі навіть продовжуються непогано – але десь так до другої половини останньої серії. А потім що? Потім, як кажуть японці, 竜頭蛇尾に終わる。

Тож про END’и я говоритиму не один раз. А почну з того, що першим привернуло увагу, коли я почала дивитися аніме.

Нагадаю, що коли я проводжу якесь порівняння, то воно може стосуватися не лише мультиплікації, а й ігрових фільмів та серіалів. Про це я вже згадувала ось тут.

Тож про закінчення.

Якщо ви коли-небудь бачили бойовик (особливо фантастичний) або фентезі, то знаєте, що десь хвилин за 20 до кінця починається страшний “БУХ-БАХ!”, коли сили добра і зла (або закону і беззаконня, або світла і темряви, або… ну, коротше кажучи, наших і не-наших) сходяться у вирішальному двобої не на життя, а на смерть. Всюди літають кулі, стріли, списи, магічні вогняні кулі та інший доступний учасникам арсенал. Звісно, літають вони не у порожнечі. Тож усе навкруги горить, вибухає і взагалі руйнується всіма можливими (в рамках виділеного бюджету) способами. І не варто навіть додавати, щоруйнується воно не просто так, а звалюючись на голову воюючим сторонам. Другорядні герої можуть навіть загинути – задля драматизму. А кульмінацією всієї цієї метушті стає величезний “БУМ-БЕМЦЬ-УСІМ-ГАМБЕЦЬ!”, у якому безслідно зникають ворожі війська, замки, магічна зброя і все, що не подобалось нашим. Після чого головні герої палко цілуються (бо ж, звісно, то були Він і Вона), а присутні на радощах аплодують – навіть ті, кому під час бою повідбивало руки-ноги.

Знайомо? Подобається?

А тепер звернімо увагу на малюнок. Це майже самий кінець аніме “Tenkuu no Escaflowne” – те, що відбувається після (!) закінчення боротьби, після перемоги: жителі відбудовують своє зруйноване місто.

І от про що це мені говорить.

• Автори аніме знають, що боротьба вимагає багатьох жертв і зусиль.
• Вони також знають, що в одному перемога нічим не відрізняється від поразки – вона нічого не  повертає. Загиблі не піднімуться після смерті ворога, і стіни не постануть самі з руїн.
• І з цього вони роблять дуже розумний, тверезлий, ЖИТТЄВИЙ висновок: перемога – це не кінець! Головне – яким люди зроблять свій світ після неї.

Саме зрозумівши це, я і стала прихильницею аніме. Мушу признатися, що коли гинуть мої улюблені герої (справді гинуть, а не дивом рятуються, сховавшись під роялем у кущах),  мені хочеться хеппі-ендів. Але це скоро минає, бо ніякий хеппі-енд я не проміняю на оцю глибинну мудрість, яку автори ніби мимохідь передають своїм глядачам.

Хоча цілком можливо, що все вищенаписане – чистісінький виверт моєї підсвідомості, і ніякого глибокого змісту таке закінчення не несе. Але, погодьтеся: якщо воно надихає хоча б одного глядача на серйозні думки, значить, не таке воно вже і пусте, чи не так?

На цьому прощаюся, до наступних дописів!

P.S. А для любителів хеппі-ендів – ось:

І дарма, що без поцілунків.

(Оцініть допис)

Loading...

| 2 992 переглядів | Прокоментуй!