У аніме життя б’є ключем: весь час хтось із кимось здружується або ж, навпаки, дереться. Тож непогано було б знати, хто кому та ким при цих дійствах приходиться, а саме – як називають друзів та ворогів.

Для дружби найчастіше, на мій погляд, використовують 友達, що означає хорошого, задушевного друга у класичному розумінні цього слова. Його більш формальний синонім 友人 використовується рідше.

Серед 友達 можна виділити одного або кількох 親友 – тобто найкращих, вірних друзів, з якими ви не розлий вода.

Дещо інше значення має 仲間 – це не обов’язково друг, а скоріше приятель, товариш по чомусь. Наприклад, якщо група героїв вирушає разом у якусь місію, то для оточуючих вони між собою 仲間 (навіть якщо заперечують це), а от чи є вони 友達, чи в печінках один у одного сидять – то вже їх особисті справи.

Схоже значення і у 味方 – це союзник, тобто той, хто знаходиться на вашій стороні. При цьому, знову ж таки, ви можете цього 味方 як любити всією душею, так і ненавидіти, якщо союз із ним нав’язаний вам силою. Головне, що 味方 у даний момент діє “за наших”.

Зі специфічних слів можна відзначити パートナー – від англійського партнер. Думаю, пояснень особливих не потребує.

З ворогами (супротивниками/суперниками) трохи простіше: в основному використовують слово 敵 та його похідні (наприклад, 敵手) або ж його кун-варіант かたき.

Слово 相手 має дуже широке значення: це той, з ким ви в даний момент маєте справу, будь то поєдинок, співпраця дружба чи кохання. Не сумніваюсь, що ви неодноразово чули фразу 「お前の相手は僕/俺/ここだ！」, тобто Твоїм супротивником буду я!

І, нарешті, 知り合い (の人) – просто знайомий, який пізніше може стати як другом, так і ворогом.

На цьому сьогодні все. Побільше вам друзів, а ворогів – навпаки!

またね！

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 3 087 переглядів | Прокоментуй!

Автор фото: tibchris

…чи ж телепатія і ясновидіння? – нерідко запитую я себе, дивлячись черговий серіал.

Бо герої аніме часто спілкуються між собою на величезних відстанях і здатні (перед)бачити події, що розгортаються на іншому кінці світу. І я говорю зовсім не про героїв, які прямо заявлені у якості телепатів чи ясновидців, бо тобі усе було б зрозуміло і легко пояснювалось би.

Наприклад, припустімо, що трапився у анімешній реальності якийсь здоровезний Бубух! Під здоровезним я маю на увазі будь-який масштаб, аж до загибелі цілого Всесвіту – автори аніме на руйнування не скупляться.

Так от, завжди знайдеться спостерігач, який вигукне: 「これは тут іде гарна, але беззмістовна назва だ？」 А інший, що обов’язково знаходиться від першого на чорт зна якій відстані (але точно на такій, що голос туди не долітає), йому відповідає: 「いいえ/ちがう。。。」 і пояснює, що ж то насправді трапилось. Або ж діалог у них такий 「これは？。。 – Ота сама назва だ。+ пояснення, що під нею розуміється」 (це якщо пощастить. Іноді за увесь серіал автори так і не спроможуться нічого пояснити, сподіваючись, що глядачі проковтнуть красиву назву і не придиратимууться). У будь-якому разі, цей обмін фразами свідчить, що люди, розділені кілометрами, а то й світовими роками, можуть чудово один одного чути без будь-яких пристроїв. Дивина, та й годі.

Інша дивина – це те, що більшість героїв здатна безпомилково визначити момент, коли важливі події はじまった. Ну, знаєте, це та точка у серіалі (десь на відстані 2/3 від початку), з якої починається фінішна пряма: усі персонажі представлені (нових, навіть другорядних, не буде); їх характери (тобто дитячі травми та інші таргани) і відносини (тобто хто кого любить, а хто кого тапками б’є) описані; головний ворог нарешті з’явився або відкрив свою приховану личину.

Автор фото: JapanDave

Так от, варто у цей період чомусь десь стукнути-грюкнути, блиснути або затрястися, як герої тут же заявляють: Ну, почалося!, себто 「はじまった！」 Найбільш розсудливим (слід віддати їм належне) стачає розуму додавати частинку か, тобто сумніватися. Менш розумним не потрібні навіть знаки – вони промовляють はじまった просто так… Єдине, що їх вибачає, так це те, що вони теж використовують か.

А от найбільш самовпевнені без усяких сумнівів заявляють 「すべては始まったよ！」 і, як не дивно, завжди вгадують! Ну як тут не думати про ясновидіння?

Втім, щодо останніх у мене є й інша теорія: що вони несповна розуму і чарівне слово проголошують при будь-якій нагоді. А коли випадково угадують, то починають вважати, що це вони ЗНАЛИ.

На цю думку наводить той факт, що вони не задовольняються лише はじまった, а ще й починають щось там пророкувати загальними фразами, причому говорять самі до себе, благоговійно вдивляючись у далину.

Тобто уявіть собі: герой, що за умовами задачі НЕ наділений даром ясновидіння та передбачення, вірить, що знає про події, які відбуваються поза полем його зору і слуху; пророкує, що трапиться у майбутньому; вголос говорить сам до себе. Висновок: без гамівної сорочки не обійтись.

Втім, навіть якщо списати таку поведінку на божевілля, це все одно не пояснить інші випадки, коли рознесені на величезну відстань герої ведуть діалог без засобів зв’язку та бачать віддалені події без оптичних приладів.

От і думай собі – що то таке?

Ну а якщо говорити серйозніше, то все описане, звісно – то анімешні прийоми, які використовуються з певною метою. Але і у цьому ракурсі вони викликають певне невдоволення.

1. Після Бубух! з першого прикладу різні групи героїв обговорюють подію, і шматочки їх розмов складаються для глядача у загальну картину. Крім того, ми дізнаємося про ставлення героїв до події, її наслідки для них (чи вони отримали якісь пошкодження, травми або ж навпаки, щось здобули чи дізналися) та подальші плани. З цієї точки зору така клаптикова розповідь є непоганим прийомом, і навіть надмірна злагодженість її учасників, якої, звісно, не може бути у дійсності, не надто напружує.

А от діалоги героїв, що знаходяться зовсім у різних місцях, не чуючи, не бачачи, а то і не знаючи про існування один одного, виглядають як повнісінька ДУРНЯ.

2. Принаймні у половині випадків я не розумію, нащо нам показали персонажа, що промовляє はじまった. Ні, якщо це герой, що відіграє певну роль у розв’язці, то деякий сенс є: він припустив, що події почалися, і рушив до їх центру. Саме тому він вчасно опинився на полі бою і в останню мить урятував головного героя від неминучої смерті (наприклад). Логіка, погодьтеся, присутня.

Але дуже часто はじまった говорить герой, ніяким боком до вирішальних подій не причетний. Іноді після はじまった він пропадає аж до фінальних титрів, де нам показують, що з ним усе добре. То навіщо його взагалі було вводити? Щоб пояснити глядачу, що ось воно, наближаємось до кінця? Та невже ми настільки дурні, що самі цього не побачимо???

3. Що стосується пророцтв та говоріння до себе, то тут є аж три проблеми:

По-перше, виголошуються вони дуже пафосно та пишномовно, а цього добра у аніме і так забагато. От не можуть герої просто сказати: Зараз той-то поб’ється з тим-то, і в залежності від того, хто переможе, нас чекає або мир во всем мире, або ж повний капець. Ні, ні, ні! Віщати треба обов’язково у дусі: Квітка світу розкриє свої пелюстки і подарує своє серце душі космосу… Пробачте, моя блякла фантазія не може передати усього абсурду та ідіотизму тих пророцтв.

По-друге, нащо вони взагалі? Глядачу цікаво, що конкретно станеться з героями, а до всяких душ світу та інших абстракцій, зрозумілих (якщо зрозумілих) виключно їх авторам, йому діла мало. У аніме і так занадто часто говорять, не пояснюючи, тож не варто додавати сюди ще й пишномовні нісенітниці – достатньо одного はじまった (якщо без нього ніяк) або ж не менш набридлих, але лаконічних これからだ та 動き出した.

По-третє, говоріння вголос до самого себе є ознакою певного душевного розладу. А от заради цікавості зверніть увагу, як часто герої це роблять протягом аніме? Ви здивуєтесь, бо навіть наймовчазнішим із них не завадило б відвідати психіатра. А якщо герой проголошує до себе пафосні, пишномовні та нікому не потрібні нісенітниці? Та однозначно йому дорога у кімнату з м’якими стінами.

А нас примушують це дивитися й слухати! Недовго і самим з розуму зійти.

На щастя, пора, коли кажуть はじまった, триває в аніме недовго, не більше однієї серії, так що перетерпіти її можна. Та й що нам залишається робити? Не кидати ж із-за цього дивитися аніме! І радіти за героїв, які поголовно наділені такими корисними здібностями, як читати думки та передбачати події.

На цій оптимістичній ноті закінчую сьогоднішні роздуми. Усього вам найкращого!

До побачення!

(2 голосів, 4,00 )

Loading...

| 4 291 переглядів | 2 коментарі

Автор фото: miyukiutada

Категорії ввічливості у японській мові – то широка та досить складна тема. Я довго не наважувалася приступити до неї, проте і відкладати її назовсім неможливо. Тож закотимо рукава і приступимо.

Я вже трохи писала про секрети японської ввічливості, але то були тільки часткові випадки. Сьогодні ж поговоримо про ввічливість більш серйозно, і перш за все розглянемо стилі японської мови.

Глобально їх можна поділити на два класи: інформаційний стиль та стилі, що використовуються при міжособистісному спілкуванні.

До інформаційного стилю відносяться наукова література, преса, офіційні документи, тощо.

До другого класу – бесіди, листи, публічні виступи тощо.

Інакше можна сказати, що один клас не потребує адресату (інформаційний стиль), а другий  – потребує (міжособистісне спілкування).

Неважко зрозуміти, що поняття ввічливості може існувати лише там, де адресат є. Тож спочатку давайте розглянемо особливості, притаманні міжособистісному спілкуванню узагалі, а потім перейдемо конкретно до вираження ввічливості.

Перш за все, спілкування означає, що в ньому беруть участь щонайменше дві особи:

Я – автор вислову (той, хто говорить).

Ти – адресат (той, до кого говорять).

Крім того, може ще бути Він – особа, яка не приймає безпосередньої участі у спілкуванні, але є його темою (той, про кого говорять).

Так от, у японській мові існує поняття направленості дії, яка виражається спеціальними граматичними формами. Так, у японських висловах Я подарував Тобі (направленість від першої особи до другої) і Ти подарував Мені (направленість від другої особи до першої) подарував трохи відрізняється між собою – до слова дарувати додається відповідне допоміжне дієслово.

Думаю, сама ідея направленості не така і складна. Однак у японській мові направленість використовується дуже часто, що для нас дещо незвично. Ще одна особливість – це те, що майже завжди направленість виражає сприятливість дії, тобто адресат має з тої дії якусь вигоду. Виняток – груба погроза зі словом яру. Наприклад, Корошьте куре означає Зроби мені послугу, убий (мене) (як би дивно це не звучало), а Буккорошьте яру зо! – Та я тебе/його/їх уб’ю!

При цьому треба враховувати ще два поняття, а саме:

1. Свій – чужий.

2. Нижчий, рівний, вищий.

Свій – чужий

Коли ви говорите про свої дії, то визначити, що є своє-чуже легко. Однак у інших випадках не все так просто. Наприклад, ви промовляєте фразу: Бабуся дала дитині цукерку. Яка буде направленість?

Якщо це ваша бабуся дає цукерку чужій дитині (або ж ви якимось чином пов’язуєте себе зі стороною, що дає), то направленість буде від Я до Він. Якщо ж це ваша дитина отримує цукерку від чужої бабусі, то направленість – від Він до Я. А що, коли мова йде про бабусю і дитину, що яких ви не маєте ніякого відношення? У такому випадку направленість не використовується взагалі.

Розмежування на свій-чужий не обов’язково пов’язане з родинними зв’язками. Найбільш загально можна сказати так: Я – це коло осіб, до яких ви себе в даному випадку відносите. У сім’ї це може бути просто я; у розмові з сусідами – я і члени моєї родини; у школі та університеті – мій клас чи група; у бізнесі – моя фірма, на противагу їхній.

Тобто Я змінюється в залежності від того, з ким і про кого ви говорите.

Нижчий, рівний, вищий

Нехай ви уже розібралися, хто у вашій розмові Я, Ти та Він. Тепер пора визначити взаємну ієрархію. Для цього треба врахувати вік, соціальне та службове положення учасників бесіди. Діти нижчі по відношенню до дорослих, однокласники – рівні між собою та нижчі за вчителя, начальник вищий за підлеглого, тощо.

Такий поділ впливає на дві речі:

По-перше, кожний напрямок (наприклад, від Я до Він), має два варіанти в залежності від того, чи є Він вище чи нижче за Я (див. рисунок).

По-друге, це визначає ступінь ввічливості: з приятелем ви говорите неформально, з начальником – ввічливо або дуже ввічливо. Однак докладніше про ступені ввічливості поговоримо пізніше, а зараз трохи підсумуємо те, що було сказано.

Підсумок

Щоб краще зрозуміти усе вищесказане, давайте розглянемо приклад: ви студент, і у розмові зі своїм приятелем кажете фразу: Вчора викладач дав мені таку корисну книжку!

Розбираємо по-порядку:

1. Дія направлена від Він (викладач) до Я (я).

2. Згори (викладач) донизу (студент).

3. Стиль неформальний, бо розмова з рівним (приятель).

Врахувавши ці три пункти, можна визначити, який ступінь ввічливості та які граматичні форми направленості слід використовувати. Але докладніше – у інших випусках.

А на сьогодні завершимо, щоб відпочити та обдумати отриману інформацію. がんばってね！

До наступних випусків!

(2 голосів, 5,00 )

Loading...

| 10 100 переглядів | 3 коментарі