Почала я дивитися аніме Soul Eater, і стало мені якось сумно.
Взагалі кажучи, я вперше почула про цей серіал ще тоді, коли він тільки почав виходити. Відгуки в цілому були вкрай позитивні, проте, знаючи дивну звичку деяких глядачів заявляти Це шедевр! (або навіть ШЕДЕВР!!!) відразу після перегляду першої серії (а то і трейлера!), я вирішила почекати, доки серіал закінчиться, а страсті уляжуться, як то кажуть.
На сьогодні рейтинг у серіалу залишається височеньким, тож я взялася до перегляду.
Ну що сказати. З одного боку, я розумію, чому перші глядачі були у захваті. Готично-божевільний антураж (жирне сонце та нахабного місяця цілком можна віднести до повноправних героїв серіалу), добра прорисовка, приємний саундтрек та бадьорий розвиток подій. Але…
Але… Але…
Але чому ж мене не покидає відчуття дежавю? Ну скільки разів ми вже бачили цих тонконогих (і пласкогрудих заодно) дівчаток, які вправно розмахують здоровезною зброєю і плигають вище дахів? А нарутоподібних (а може клонованих з нього?) коротунів, его яких аж на клавіатуру з екрану вилазить? А тендітних, акуратних, на вигляд дуже стриманих та холоднокровних хлопчиків, всередині у яких урагани рівня Катаріни ганяють тарганів розміром з корову?
Не вражає оригінальністю і татусь однієї з героїнь, який хоч і займає видне положення в організації шінігамі, та повністю дуріє, коли мова заходить про його любу донечку (а якщо на її горизонті з’являється представник протилежної статі, то мізки татуся взагалі виходять погуляти). Зовсім не дивно, так-так, абсолютно передбачувано, що дочка не у захваті від такого ставлення, і періодично посилає татуся подалі.
І звісно, ну хто б ще сумнівався, що ці талановиті, сміливі, круті герої провалюють свої місії або ж своїми діями приносять більше шкоди, ніж користі.
Інакше кажучи, стає трохи сумно, коли досить розхвалений серіал починається настільки знайомо. Що, вам так не здається? Тоді вас можна або поздоровити, бо ви новачок, і у вас попереду багато хорошого, або ж вам можна поспівчувати, бо у вас амнезія, що активується появою на екрані слів 完, おわり або Fin.
Втім, чому дивуватися? Як я вже говорила, ничто не ново под Луной, і все вже написане до нас.
Що найцікавіше, навіть мій плач за оригінальністю не вражає своєю новизною. Ось переді мною Скучная история, написана Антоном Павловичем Чеховим аж у 1889 році. У ній змальовані дві смердючі жаби, які жаліються на занепад науки, стверджують, що її час пройшов і що за останні десять років у ній (та й не тільки у ній) не з’явилося жодної видатної людини.
Хіба не так само бурчу я про те, що куди не ткни – скрізь мозкошкряби та Ба! Знакомые все лица…
Втім, тут же, на сусідніх сторінках, є і відповідь на подібні плачі та скарги. І полягає вона у тому, що, звісно, усе міняється, цього не можна заперечувати. Але зміни ті поверхові та скороминущі, а суть залишається одна і та ж.
Чи справедливо це по відношенню до аніме? Абсолютно! Бо якщо я припиню бурчати і суворо спитаю себе: Ану признавайся як на духу: якби ти вперше побачила аніме-серіал (ну хоч би той же Soul Eater) зараз, чи стала б ти таким же фанатом?, то відповідь, безперечно, буде Так.
Бо аніме як стояло окремо від іншої кінематографічної продукції, так і стоїть. Пам’ятаю, років з двадцять тому я побачила серіал Кенді-Кенді. Тоді я ще не знала нічого ні про аніме, ні про Японію, але добре пам’ятаю своє враження, що той мультик відрізняється від усіх бачених мною, як від радянських, так і від усіляких мішок Гаммі та Чіпів з Дейлами. Інакше, не таке – ось що можна було сказати про аніме як двадцять років тому, так і сьогодні. І ця різниця (для мене – в кращу сторону) нікуди не ділася і, сподіваюсь, не дінеться ще досить довго.
То що ж, даремно я сумую, коли бачу уже сто разів бачене? Та не зовсім. Бо, хоча аніме і не міняється (по суті), але ж міняюся я, щонайменше – як глядач. Ніколи вже мені не дивитися аніме очима початківця-отаку, для якого все нове, незвичне та гарне. А все більше бачиться мені старого та знайомого… Просто варто усвідомлювати і нагадувати собі, що “винувате” у цьому, звісно, не аніме.
Тож таки додивлюся я Soul Eater, і постараюся бути об’єктивною та цінувати те хороше, що у ньому все-таки є.
Тим паче, що у тій же Скучной истории висловлена мудра думка, яку можна перефразувати так, щоб вона відносилася до бажання глядачів отримувати лише оригінальні аніме-шедеври: Таить в себе злое чувство против обыкновеных серіалів за то, что они не ШЕДЕВРИ, может только стара, нудна та зажерлива жаба (можете потикати у мене пальцем, якщо хочете).
Тобто нових та оригінальних шедеврів, звісно, хочеться (кому ж ні?), але хіба не шедевральний, проте чимось цікавий серіал – це так вже погано? Думаю, ні.
(Пошепки. А все одно бажаю вам якомога більше шедеврів!)
(Оцініть допис)
Loading...
У одній з попередніх Низок слів ми розібралися з 
Відволічемося натрохи від японської культури, і повернемося до нашої. А сьогодні у нас – свято Воскресіння Ісуса Христа, воно ж Пасха або Великдень.