Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).
Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).
Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.
На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.
І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.
На це є кілька причин.
1. Зовнішність
Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.
Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.
Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).
З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.
А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!
Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.
Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.
2. Пози
У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме. 
Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?
Отож-бо й воно!
А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!
Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.
Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).
Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.
3. Поведінка
Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.
Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).
І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.
Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».
З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».
Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.
4. Акторська гра
Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)
Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.
А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.
То який же буде висновок? Екранізації — зло?
Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:
а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.
б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).
в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.
Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.
А ви що з цього приводу думаєте?
(1 голосів, 5,00 )
Loading...
