Зазвичай позитивного героя створюють таким, щоб глядачі чи читачі ототожнювали себе з ним, і тому співпереживали йому. Проте іноді герої поводяться так, що викликають не співчуття, а, принаймні, роздратування.

Я не говорю про гальмування або ж, навпаки, про надмірну активність героїв, яка призводить до потрібного повороту сюжету (як-то викрадання маленької дівчинки, що є головним елементом для початку Армагедону, наприклад). З такими вивихами у діях героїв треба змиритися, бо ж як інакше трапиться, що вправні, розумні, сильні та наділенні всілякими достоїнствами герої будуть програвати своїм ворогам аж до самого фінального мочилова?

Сьогодні я говорю про дещо інший героїчний дебілізм, а саме: кидання на ворога, палаючи праведним гнівом та бажанням помсти, не думаючи при цьому, чи є тобі з чим на нього кидатися.

Звісно, гнів – емоція, а емоції не завжди піддаються контролю. Але справа в тому, що від події, за яку хочеться помститися, у серіалі зазвичай проходить певний час. І за цей час герой міг би придумати і іншу тактику та стратегію помсти, ніж тупо кидатися на оточеного охороною ворога з воланням “Я тебе вб’ю!” Ну, там у пастку якусь загнати, відрізати від охоронців, команду собі назбирати, яка допоможе у пошуках та битвах, тощо.

Герої ж якось на диво часто забивають на будь-яку стратегічно-тактичну діяльність по впровадженню свої мстивих планів у життя (а іноді видається, що забивають на будь-яку розумову діяльність взагалі). Стараннями сценаристів, правда, до фінального протиборства він зазвичай приходить із командою друзів, але то зовсім не їх, героїв, заслуга, скажімо прямо.

Для прикладу візьмемо Вана із Gun X Sword. Він добру половину серіалу шляється по світу без визначеної мети (крім як поливати і посипати собі їжу всіма доступними приправами), не розроблюючи план, не шукаючи союзників, не роблячи в цілому нічого, щоб привело його до мети. Тільки нібито шукаючи, і то – без плану, ідучи, куди доля заведе.

Коли ж він нарешті здибує свого ворога, то що він робить? Думає, як йому краще прикінчити негідника, чи без тями кидається на того, волаючи: “Я тебе уб’ю?” Ну, здогадайтесь з одного разу.

Він навіть не слухає, що його говорить супротивник. Не те, щоб у даному конкретному випадку той говорив щось путнє, але чисто теоретично він може сказати: “Та це не я вбив твою кохану, мене підставили! Ось тобі докази”. Тож герой, відмовляючись слухати, втрачає шанс дізнатися про справжній об’єкт своєї помсти.

Звісно, сценаристи з усіх сил підігрують героям і дозволяють їм вигравати без усякого плану і всупереч всім раціональним обставинам.

Але це не відміняє факту, що такі герої виглядають не як герої, з якими хочеться себе ототожнювати, а як дебіли, не здатні спланувати свої дії на два кроки уперед. І на один крок теж.

Щоб остаточно закрити питання прикметників, то треба згадати ще два їх види (в добавок до вже описаних предикативних на い та відіменникових на –な/の): віддієслівні та незмінні.

Віддієслівні

Як очевидно з назви, походять від дієслів, іноді і таких, що вже вийшли з ужитку. По суті представляють собою в основному дієслова на –た (минулий час) або, рідше, на –ている (подовжений час), у словарній формі та деяких інших формах. Наприклад, 変わった, 変わっている — незвичний, дивний, чудний, 見上げた — чудовий, неймовірний, 異なった — різний, відмінний, 閉じられた — закритий (наприклад, закрите акціонерне товариство), 治る (治る病気 — виліковна хвороба, 治らない病気 — невиліковна хвороба.

Сюди ж відносяться і деякі прикметники на –した, наприклад, 安定した — стабільний, надійний; 自立した — незалежний.

На відміну від минулої форми дієслів, віддієслівні прикметники на –た не вказують час дії, на наявність діяча, на цілеспрямованість дії, тощо. Єдина їх функція — означення, вони відповідають на питання: “Який?”

Наприклад, 最近変わった法則 — правило, що недавно змінилося, але 変わった人 — дивак, дивна людина (вказує позачасову властивість, не має виконувача).

Незмінні

До незмінних відносять певну групу слів, які можуть виражати тільки означення, і ніяких більше форм і значень у них немає. Наприклад: ある日 — деякий день, 去る四月 — минулий квітень, あらゆる国 — всі країни, いわゆる病気 — так звана хвороба, а також この, その, あの і どの — цей, той, отой, який/котрий.

На цьому, мабуть, і закінчимо про прикметники.

またね。

Продовжимо розмову про прийменники, яка почалася у минулому дописі.

1. Предикативні прикметники (на –い) можна поділити на два види: об’єктивні та суб’єктивні (чуттєві).

Перші описують реальні властивості предметів: форму (丸い), колір (青い), розмір (狭い), просторові відносини (近い), тощо.

Другі можуть описувати як об’єктивні властивості, так і суб’єктивні відчуття (寒い, 痛い) та почуття (嬉しい, 悲しい, 怖い).

З першими начебто і так все ясно, а до других приглянемося пильніше.

Для прикладу:

夏は暑い — Літо жарке (це об’єктивна характеристика літа, яка вимірюється температурою)

私は暑い — Мені жарко (це моє суб’єктивне враження, моє сприйняття, яке може не відповідати дійсності)

Тобто для цих прийменників існує не лише предмет, який вони описують, але і сприймач, оцінювач його якостей.

この映画は悲しい — Цей фільм сумний (映画 — описуваний предмет. Можливо, це трагедія, в якій хтось помирає, тобто “сумний” — об’єктивна характеристика)

私は悲しい — Мені сумно (я — сприймач, і це моє суб’єктивне почуття)

При цьому слід звернути увагу на наступні речі:

а. З точки зору структури ці речення однакові: іменник + は/が + предикативний прикметник другого типу (+ です, якщо треба ввічливість). Дивитися треба на контекст.

б. Такі прийменники можуть мати при собі об’єкт:

私は彼の死が悲しかった — Мене засмутила його смерть

(僕は) 彼女に会ったのが嬉しい — Я радий, що зустрівся з нею

в. Якщо такий прикметник стоїть у кінці речення (є кінцевим присудком) у словарній формі, то він може стосуватися лише першої особи, у противному випадку — треба сприймати його як об’єктивну характеристику або як об’єкт при прикметнику (див. вище):

私は怖い — Я боюсь

私は雷が怖い — Я боюсь грому

雷は/が怖い — Грім страшний або Я боюсь грому (припускаючи, що 私は опущене)

怖い — Я боюсь (і ніяк інакше)

彼は/が怖い — Я його боюсь, можна уявити ситуацію, коли Він страшний, але ні в якому разі не Він боїться!

Щоб сказати Він боїться, треба до 彼は怖い додати в кінці щось, що вказує, що йдеться про третю особу: додати そう (だ/です), らしい, と思う, と言った, ん/の だ/です або замінити прикметник на дієслово: 悲しむ, 悲しがる.

До речі, про це я вже згадувала у дописі про бажання. І не дивно, адже 欲しい та слова на –たい за граматичними властивостями — справжнісінькі предикативні прикметники.

2. Непредикативні прикметники теж не без сюрпризів.

Зокрема, деякі з них можуть мати при собі прямі додатки. Наприклад, добре всім відоме слово 好き:

私はコーヒーが好きです — Я люблю каву

Тут 私 — підмет, コーヒー — прямий додаток, 好きです — кінцевий присудок.

私は (як і у багатьох інших випадках) можна опустити, тоді отримаємо:

コーヒーが好きです — (Я) люблю каву

Тобто значення те ж саме.

Однак якщо сказати 私が好き, то тут починаються цікавості, бо в загальному випадку воно може означати як “я люблю”, так і “(хтось) мене любить”*.

*私が好きだ як окреме речення може означати тільки “я люблю”, бо для третьої особи, знову ж таки, треба додавати відповідні кінцівки: らしい, と思う, тощо.

Подивимося на приклади:

私が好きな料理は卵焼きです。— Їжа, яку я люблю — це яєчня

卵焼きが好きな私は上手です。— Я, яка любить яєчню — вправна (у її готуванні)

На вигляд структура у речень однакова (X が好きな Y は Z です), але у першому випадку X означає підмет (X любить), а у другому — прямий додаток (хтось любить X).

У цьому випадку, на щастя, контекст говорить сам до себе: зрозуміло, що в обох випадках я люблю яєчню, а не яєчня мене.

Однак 私が好きな人はだれ？ викликає цікаві питання про те, хто на кому стояв хто кого любив. Проблему можна обійти (і її найчастіше і обходять), сказавши 私のことが好きな, але граматична пастка, сподіваюсь, зрозуміла.

 

На цьому хотілося б уже закінчити з прийменниками, але для повноти картини треба б ще хоч два слова сказати про віддієслівні та незмінні. Але це вже пізніше.

またね。