Автор фото: yoppy

Серед героїв аніме трапляються так звані хлопчики з крилами за спиною, і бувають вони двох типів: ті, у яких крила справді є (наприклад, Бан з Escaflone), і ті, у яких їх немає.

Поговоримо про останніх.

Крила – то добре. Я б не відмовилася політати небом або ж мати надзвичайний талант до чогось (а саме його і називають крилами).

Але у поданні цих “талановитих” крилець у аніме є одна проблема, а саме: їх миттєве детектування оточуючими. Відбувається це двома способами.

Спосіб перший. Уявіть собі, що повний новачок або ж недосвідчений гравець, наприклад, у шахи (навіяно Hikaru no Go) опиняється за однією гральною дошкою з професіоналом, а то й чемпіоном (так, у аніме таке трапляється, і крилатим хлопчикам особливо на це щастить). Само собою, від новачка нічого особливого не очікують.

Гра починається. Професіонал робить свій хід. Новачок теж робить хід…

Бубух! То є звук падаючих від здивування щелеп, а то і тіл. Коли ж оточуючі попіднімають з долівки усе, що у них там попадало, починається захоплене ахання: Яких розчудовий хід! Він ще зовсім хлопчак, а уже!.. Надзвичайно!, та інша лабуда, яка є лабудою з наступних причин:

а) Хід міг бути цілковитою випадковістю, і таке припущення найбільш логічне стосовно новачка.

б) Хід міг бути не випадковим, але і не талановитим: наприклад, якщо гравець побачив його по телевізору у грі професіоналів, і просто запам’ятав, що ось на такий хід треба відповідати таким.

в) Нарешті, хід міг бути обдуманим і таки свідчити про наявність таланту. Проте ступінь талановитості можна визначити лише з наступних ходів та з усієї гри у цілому. У випадку ж із крилатим хлопчиком ні в кого немає сумнівів: так, наче у нього над головою з’являється сяюча корона з надписом: Геній. Ану падайте усі ниць! І оточуючі зразу ж у це вірять та страшенно 楽しむ побачити, що з ним буде далі, або ж самим провести з ним гру.

Підсумок: не можна судити про ступінь крилатості по одному (а тим паче першому!) ходу або руху.

Другий спосіб миттєвого детектування ще гірший, ніж перший, бо там і про талановитий хід мова не йде.

Наприклад, талановитий музикант (навіяно Nodame Cantabile) чує перший звук якоїсь мелодії, і враз ціпеніє та широко розкриває очі. Думаєте, тому, що звук дуже гарний? А от і ні. Коли нам озвучують думки героя, вони виявляються приблизно такими: Грає паскудно… Техніки ніякої… Ноти читати не вміє… ЯКИЙ ЖЕ ВІН ТАЛАНОВИТИЙ!

Бубух! Це вже я гепаюсь зі стільця від такого виверту у героєвих думках. Причому трапляється він періодично у різних героїв по відношенню до різних людей, тобто Грає погано… Талант! чується не один раз. Як таке може бути?

Підсумок: НЕ ВІРЮ, що по одній, тим паче першій і тим більше – поганій ноті можна визначити, наскільки талановитий виконавець.

Підсумовуючи загалом: мені сподобалось і Hikaru no Go, і Nodame Cantabile. Це хороші аніме, які варто подивитися. Але визначення чиєїсь талановитості по одному, тим паче першому, ходу (руху, слову, удару, стрибку, закляттю, жесту) або ж по першій ноті (фразі, тощо) не тільки брехня, але і страшенний, величезний та дуже набридливий штамп. На жаль.

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 2 568 переглядів | Прокоментуй!

Не все аніме хороше, і не кожна серія у хорошому аніме – хороша. І навпаки – посереднє аніме іноді дарує епізод чи два, які ви полюбите назавжди.

Отже, сьогодні – про окремі улюблені серії.

Тільки не сприймайте мої слова так, ніби наведені нижче серіали погані чи то зовсім мені не подобаються. Принаймні, Noir та Kare Kano стоять вище середнього рівня аніме. Але усе-таки я люблю в них лише по одній серії.

• Noir, серія 1
  Якщо режисер хоче присадити глядачів на своє аніме, то ось йому взірець: початок Noir. Серіал цей із розряду бігалок та стрілялок (і непоганих стрілялок), проте перший епізод радує також постановкою: тут вам і цікаві ракурси, і майстерна робота з деталями, і чудова музика. Власне, саундтрек Noir – це те, за що можна подивитися серіал і до кінця… або до того моменту, як набриднуть основні мелодії.
• Kare Kano, серія 10
  Сама точно не знаю, за що люблю цей епізод. Припускаю, за те, що він є деякої квінтесенцією серіалу: він вміщає сюжет, гумор, розвиток відносин між героями та дещицю психології. Такий собі збірничок усього, що ви зустрінете у цьому аніме, і за що його, можливо, полюбите.
• AD Police, серія 8

  
  

  Серія типу Зробимо перерву: це коли герої забувають на деякий час про свої повсякденні справи (якими б вони не були – чи то шкільні веселощі, чи полювання на монстрів) та займаються чимось зовсім іншим (і, як правило, безтурботним). Перервою часто буває поїздка до 温泉, іноді гра (у футбол, бейсбол, тощо), а у AD Police – це сидіння у барі. Не певна, чим мені таке проведення часу приглянулось, але тим не менш – серію передивляюсь із задоволенням.

А які у вас улюблені серії?

(2 голосів, 3,00 )

Loading...

| 2 839 переглядів | Прокоментуй!

Правду говорить легко и приятно, а от слухати – коли як. Наприклад, у аніме є дві фрази зі словом 真, які викликають у мене зубовний скрегіт.

Втім, не у всіх випадках, треба признатися. До того ж, не буду розписуватися за всіх глядачів, можливо, комусь вони не здаються занадто пафосними та недоречними. Судіть самі.

Ось ці фрази: 「真の姿を現す」 та 「真に目覚める」.

Вони досить тісно між собою пов’язані: після того, як особа чи об’єкт 真に目覚める, вона чи він може також 真の姿を現す.

Якщо це герой, то скоріше за все у нього відкрилися потаємні чакри і він враз став крутим-прекрутим – ворогам пора тікати; ніжна дівчинка-чарівниця в процесі пробудження починає літати і світитися, а очі в нею стають суцільно зафарбовані ну, знаєте, такі порожні, без жодних слідів розумової діяльності; усілякі ж махіни (типу Нірвашу з Eureka 7) яскраво блимають лицьовими фарами, випромінюють потужні промені світла, а потім починають під переможну музику трощити усе навколо.

Глядачі, що завчасно відступили на безпечну відстань, сприймають 目覚める та あらわす по різному: хто радіє аж до сцяння окропом, хто лякається, хто просто дивується. При цьому у більшості з них трапляється напад телепатії, ясновидіння та говоріння з самим собою (але про це – іншим разом).

Сцена пробудження та демонстрації пронизується таким пафосом та награною урочистістю, що стачило б і на десяток голлівудських блокбастерів. І хоча зазвичай мені у аніме навіть штампи подобаються більше, ніж голлівудські, та у даному випадку я не на стороні аніме.

Чому? Та тому що американський пафос простий і зрозумілий: треба цінувати сімейні цінності (пробачте за каламбур), любити Америку та розносити демократію по всьому світу (або Всесвіту). І якими б наївними не здавалися ці послання, у них криються дійсно важливі речі, достойні урочистості (хіба що Любити Америку треба замінити на Любити Батьківщину).

Інакше у аніме. Слово 真 у наведених фразах вимовляється дуже пафосно і піднесено. Наче те, що ми нарешті побачимо 真の姿, дозволить нам пізнати ВЕЛИКУ ІСТИНУ (або хоча б зрозуміти, що в біса творилося у даному аніме).

Але це – обман. 真の姿 не лише нічого не пояснює, але, буває, й заплутує справу все більше. У глядача виникають нові запитання: що це, навіщо, звідки взялося і чому воно саме таке, або чому у одних героїв воно є і таке, а у інших нема або не таке. Автори ж аніме, замість того, щоб усе розкласти по полицях(припускаючи, що вони самі розбираються у тому, що малюють), вигадують якісь хитрі назви, що звучать дуже розумно або дуже загадково, та примушують героїв промовляти їх таким тоном, ніби від цього все стає ясно від А до Я.

Що це? これは бла-бла-бла だ.

Навіщо? これは бла-бла-бла だ.

Звідки? これは… і так далі. Або просто бла-бла-бла та бла-бла-бла…

А щоб глядачі не прискіпалися, бла-бла-бла-кання відбувається на фоні відчайдушного екшену або сильної сюжетної напруги. Ну справді, кого там цікавить Істина, якщо герой нарешті уколошкав головного негідника або ж сказав героїні 好きだ.

І, зітхнувши з полегшенням, що все добре закінчилось (бо всі ми в душі любимо хеппі-енди, хоча вголос і лаємось на них), ми забуваємо про те, що замість 真 нам підсунули 嘘; замість Істини – дулю без маку.

Підсумовуючи: урочистість, з якою вимовляється слово 真, цілком відповідає його значенню. Проте у наведених анімешних фразах воно повністю дискредитоване – бо за його допомогою нас скоріше дурять, ніж розказують правду.

(Оцініть допис)

Loading...

| 5 109 переглядів | 2 коментарі

Якщо анімешні герої змінюються на протязі серіалу, то зазвичай це добре, бо означає, що у героя є чому мінятися – він має характер. Проте напрям змін, на жаль, не завжди буває таким, як хотілося б.

Для прикладу візьмемо Eureka 7 (ну ви ж не думали насправді, що я з нею вже покінчила?).

Що ми маємо на початку:

Рентон чманіє від здоровезної махіни, що приземлилася у них на дворі, а ще більше – від гарненької дівчинки, що вилізла з кабіни (ну ви ж помітили, яка у неї спідничка?). Він червоніє, аки красна дівиця, стікає сопляками та заїкається. Загалом нагадує місцями кумедне, проте незграбне і дурне щеня.

Еврика, з іншого боку, не щедра на емоції. Ну хіба що іноді пробивається здивування: що це за дурник біля мене ушивається?

Якщо ж пропустити середину, і подивитися відразу останні серії, то нас чекає сюрприз.

Ні, ми не здивуємось тому, що цуценя, хоч і не виросло у дорослого пса, та все ж перестало гризти тапочки та щасливого скавчати, побачивши улюблену іграшку.

А от із Еврикою справи набагато гірші. Тепер уже вона червоніє, ніяковіє та вигукує замість того, щоб говорити. До того ж постійно плачеться: Ой, я вбивала людей (пізнувато спохватилася. Якби сто жирафів поставити один на одного, то до верхнього доходило б із такою ж швидкістю, як до Еврики); Ой, я не людина, і Рентон мене не любитиме! Потоки сліз, що при цьому проливаються, породжують у підсвідомості думку, що не завадило б десь розжитися надувним човном – ну так, про всяк випадок.

Тобто регрес характеру очевидний.

Проте не слід думати, що збільшення емоційності – то завжди погано. Розглянемо наступний загальний приклад.

Деякий загартований у боях і стриманий у почуттях воїн (або ж войовниця) обзаводиться, буває і проти своєї волі, супутником: чи то ніжною квіточкою, яку або якого треба охороняти, чи надокучливим компаньйоном, якому хочеться зашити рота, чи то ж просто більш емоційно відкритим напарником. У будь-якому випадку, з’ївши з цим своїм камрадом не один пуд солі, герой виявляє, що прив’язався до нього, і у критичній ситуації готовий пожертвувати заради нього грошима, честю або навіть життям.

Подібна ситуація розвивається добре протоптаним шляхом, до якого приклали ноги не лише анімешні герої. Але яким би штампом вона не була, у її основі лежить закон людської природи – ми звикаємо до тих, хто поряд з нами.

Проте. Старый солдат, не знающий слов любви їх так і не вивчить. Тобто які б добрі почуття у нього не виникли до свого супутника, він їх або приховуватиме (про них можна буде здогадатися тільки з його дій), або ж виражатиме у властивій йому грубувато-стриманій манері.

Тому розм’якшення Еврики до стану сльозливо-сопливого желе неприродне і очевидно деградаційне.

І не варто заперечувати, що Еврика нібито не людина, і до неї наші закони не застосовні. Аянамі Рей з Євангеліону теж була створена “замороженою” лялькою, яка виконує накази свого творця. Проте її становлення як людини аж ніяк не перетворило її  у копію верескливої Аски.

Тобто еволюція від повної беземоційності до більшої людяності цілком можлива. Але Евриці (і багатьом іншим героїням) вона, на жаль, не вдалася.

Для повноти картини слід додати, що шлях, який пройшов Рентон, теж може виявитися регресивним. Адже дорослішання включає в себе втрату (до деякої міри) дитячої безпосередності та безтурботності, а також частини мрій та ілюзій. Якщо процес виявиться занадто різким та болючим, то дитина перетвориться на озлобленого маніяка, який мститься всьому світу.

Підсумовуючи: обидва процеси – від більшої емоційності до стриманості (дорослішання) та від беземоційності до почуттів (олюднення, соціалізація) – можуть бути як еволюційними, так і деградаційними. Кінцевий результат залежить від уміння авторів показати зміни, не зруйнувавши при цьому початкового характеру.

Якщо їм це вдається, то ми із задоволенням констатуємо розвиток персонажу (і з цієї точки зору навіть регрес є позитивним процесом). У протилежному випадку, як це трапилось із Eureka 7, у аніме заводиться противнючий, сопливий, деградований мозкошкряб.

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 5 154 переглядів | Прокоментуй!

Не так давно (хоча ні, уже давно) я проанонсувала десяток одиноких мозкошкрябів. Але поки я займалася іншими дописами (дозволяючи цим одинакам визрівати у підсвідомості) вони взяли і попарувалися – видно, настільки їм було одиноко.

Тому замість двох окремих мозкошкрябів будемо мати одного – про ворогів.

З ворогами у аніме є дві проблеми: їх всюдисущість і невмиручість.

Наприклад, у аніме Нащадки пітьми (闇の末裔, Descendants of Darkness) головний злодій – доктор Муракі – є також і єдиним злодієм у всьому серіалі, бо у тій сюжетній арці, де він не з’являвся, ворогом виступала надприродна сила – Диявол. Там же, де злодіяння були результатом людських дій, без Муракі не обходилося.

І, само собою, його живучість аж зашкалювала. Він навіть помер в одній з історій… тільки щоб благополучно пережити фінал усього аніме.

Втім, тут ви з повним правом можете потиснути плечима і заперечити: яой (а саме до нього належать Нащадки) за визначенням не товаришує з логікою, тож чому б ворогам і не помирати-оживати стільки разів, скільки їм заманеться.

Тож звернімося до ще одного аніме – Білий хрест (Weiss Kreuz). Головні антагоністи – сімейка Такаторі – займаються всім: від торгівлі живим товаром до генетичних експериментів, які перетворюють людей у монстрів. Більше того, один Такаторі пробрався навіть до головних героїв! (А якщо брати усіх позитивних героїв, то навіть і не один).  Тож яку б справу герої не розслідували, відповідь одна: винуватий хтось із цієї тарганоподібної сімейки.

Чи варто додавати, що принаймні один Такаторі пережив усі сезони Білого Хреста (що вдалося не всім головним героям, між іншим)?

Але скептики знову заперечать: ну що можна чекати від аніме з чотирма бішьо:ненами (себто молодими красунчиками) на головних ролях? Звідси ж до яою рукою подати!

Ну добре, тоді як останній аргумент візьмемо цілком хлопчаче аніме (меха, пригоди, наукова фантастика), де логіка має правити бал: Сталева тривога (Full Metal Panic).

Що ж ми тут маємо? Ххха!

Найтерористіший терорист Гаул переслідує сержанта Сагару крізь увесь серіал і навіть (СПОЙЛЕР!) доживає до другого сезону. Там його, правда, Сагара нарешті добиває (хоча сам серіал так і напрошується на продовження), та це остаточно доводить:

ЖИВУЧІСТЮ ТА ВСЮДИСУЩІСТЬЮ ГОЛОВНІ АНТАГОНІСТИ ПОСТУПАЮТЬСЯ ЛИШЕ ГОЛОВНИМ ГЕРОЯМ

… живучість яких настільки велика, що їм і атомна бомба не страшна.

А про їх всюдисущість я напишу трохи згодом. Не пропустіть!

(Оцініть допис)

Loading...

| 3 090 переглядів | 2 коментарі