У аніме часто трапляються всілякі незвичайні речі (принаймні, у тому аніме, яке я дивлюся). Тож герої нерідко дивуються, вражаються та лякаються. Чи не пора нам дізнатися, як вони це роблять?

Найпопулярнішими словами для вираження даних емоцій є おどろく та びっくりする.

Обоє вони означають дивуватися, вражатися та лякатися. Проте є між ними і деяка відмінність.

От уявіть собі якийсь фільм (чи аніме) жахів. Герой (уже знаючи, що навколо діється якась чортівня) з якогось дива (себто за примхою сценаристів) заходить у чорний-пречорний дім з чорними-пречорними стінами, чорною-пречорною стелею та чорною-пречорною підлогою. І навколо усе таке чорне-пречорне. І тиша… І раптом йому на плече лягає чорна-пречорна біла-пребіла рука… яка виявляється усього-на-всього рукою його товариша чи знайомого. Зовсім не чорного-пречорного.

Уявили? Так от, коли герой нарешті відновлює свою здатність говорити (після підскакування до стелі та та волання на всю горлянку), він якраз і каже, все ще тримаючись за серце: 「あぁぁ！吃驚した！」 або ж 「吃驚させないでくれ/ください！」

Тобто перший ієрогліф у 吃驚 недарма переводиться як заїкання – адже 吃驚 дуже часто (однак не завжди, а передусім в аніме) означає такий переляк, що від нього і заїкою можна стати!

驚く (до речі, ви помітили, що воно є другою складовою у 吃驚?) справляє дещо "м’якше" враження: це більшою мірою дивуватися, бути враженим. Проте навіть коли воно означає переляк, то не такий, що здатен довести до серцевого нападу (на відміну від 吃驚). Аналоги попередньо наведених фраз для 驚く: 「驚いた（よ）」 та 「驚かさないでくれ/ください！」

Також ви, певне, не раз чули （そんなに）脅かさないでくれ/ください!. Однак 脅かす, на відміну від 驚く та 吃驚, відноситься тільки до страху, переляку, а не до здивування.

На цьому сьогодні усе. じゃ、またね！

(Оцініть допис)

Loading...

| 6 812 переглядів | 4 коментарі

Жив-був собі звичайний японський школяр… Безліч аніме починається саме так. Як правило, потім виявляється, що зовсім той школяр не звичайний, а має якийсь неймовірний талант чи здібність, які ось прямо тут треба буде застосувати, бо світові загрожує страшенна небезпека.

Або ж особливих здібностей він не має, проте наділений таким янгольски-терплячим, однак не тюхтійським характером, що дозволяє йому або причарувати цілий гарем різноманітних дівчат (самі розумієте, у якому типі аніме), або ж стійко переносити усі вибрики однієї стервозної героїні, а потім і остаточно приборкати її.

Мабуть, поки що я знаю лише одного звичайного школяра, який до самого кінця таким і залишився: це герой аніме "Меланхолія Харухі Судзумії", Кьо (якщо мені не зраджує пам’ять). І то, у чомусь-таки він таки був особливим, чи не так?

У решті ж випадків школяр відразу ж позиціонується як Герой, чимось відмінний (у кращу сторону, саме собою) від інших.

Підсумовуючи: от просто куди не кинь, у якого собі звичайного школяра не ткни пальцем, так він зразу і виявиться незвичайним. Та ще й отим єдиним, який здатен витягти наш світ із халепи. Ну що за оказія?

Втім, можливо, що вам це і не здається дивним. А от я здавна (ще до захоплення аніме, бо явище це притаманне не лише йому) вражалася такій кількості героїв, що непомітно живуть серед нас. З одного боку, це втішно, бо у випадку, якщо звалиться нам на голову якесь інопланетне чи то іновимірне нещастя, можна не сумніватися, рятувальників нам не бракуватиме. А з іншого…

Проте зараз я стараюся дивитися на ситуацію з протилежного боку: це не кожен, на кого подивиться "камера", чисто випадково виявляється героєм, а навпаки – аніме та кіно знімають про тих, хто у скрутну хвилину проявив героїчні якості та по факту героєм став.

Логічно, чи не так? Кажете, очевидно з самого початку?

У деякій мірі так. Однак у аніме (не тільки у ньому, але у ньому найбільше) "звичайність" героїв підкреслюється з якоюсь особливою силою, ніби це суперважливо – щоб героєм виявився звичайний-презвичайний, а то і найзвичайніший із можливих школярів. Отут і виникає, як-то кажуть, когнітивний дисонанс: то він підкреслено звичайнісінький, то вже в наступний момент – єдиний, хто може врятувати… Ну, неважливо, що кого чи що, головне, щоб без цього начебто пересічного школяра усе піде шкереберть.

З огляду на вищесказане, знаєте, якось мене гріє думка про те, що я вже давно не школярка. А то хіба мало що може трапитися з нашим світом? Та все що завгодно! А віддуватися доведеться комусь із звичайнісіньких школярів. Раптом це буду я?! Чур мене від такої честі, не треба! Можете вважати мене слабодухою, але я вважаю: порятунком світу мають займатися спеціально треновані люди, а любителям довіряти цього не варто.

Тож на цій полегшеній ноті я і закінчую сьогоднішній допис. І хоч я певна, що кожен з вас здатен проявити героїзм, якщо потрібно буде, але бажаю, щоб із нашим світом усе було гаразд, і вам нічого такого проявляти не треба було.

Миру вам та спокою (але не нудьги!). じゃ、またね！

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 6 461 переглядів | 4 коментарі

Японці – інопланетяни, що якимось дивом потрапили на Землю та забули про своє неземне походження. Підозрюю, що подібна думка виникала у кожного, хто хоч раз бачив аніме.

І вони дійсно не одного з нами роду! Адже відрізняються від нас навіть анатомічно, причому досить сильно. Якщо ви самі не звернули увагу, то підказую: У ЯПОНЦІВ – ПО ДВА ШЛУНКА!

Не вірите? Кажете, що офіційній медицині даний факт невідомий? Але хіба то складно для надрозвинених інопланетян – приховати від наших недосконалих медичних пристроїв усього-навсього 別腹? Тим часом вони самі признаються у цій своїй анатомічній аномалії. Жартома, звісно, але ж у кожному жарті є доля істини! Певна, що ви не раз чули у аніме слово 別腹, яке, власне, і означає "інший, окремий шлунок (живіт)".

Отже, перший шлунок – основний, туди їжа йде, як і у решти людей. Другий же призначений для солодкого. Коли перший уже заповнився під зав’язку, а на столі ще залишився смачненький десерт, яким хочеться поласувати, то тут і стає у нагоді "надлишковий" орган: おなかいっぱいだけど, ケーキは別腹よ.

Дуже зручно! Я певна, що наша недурна начебто еволюція теж до такого додумається, і ми зможемо вволю ласувати солоденьким, не турбуючись про нестачу місця. Шкода тільки, що то вже буде не при нас. І чому я не народилась японкою?

Коли ж 別腹 читається як беппуку (по ОНах), то воно означає бути рідними по батьку, мати одного і того ж батька, але різних матерів. Бецубара теж може використовуватися у цьому значенні, але рідше.

Та на сьогодні усе. またね！

P.S. А може, японці і не забули, хто вони такі, і широке розповсюдження аніме та манги – то є частина хитрого плану по захопленню Землі? Хто зна, хто зна…

(1 голосів, 5,00 )

Loading...

| 3 849 переглядів | Прокоментуй!

В останні кілька місяців у мене було небагато часу на мангу та аніме. Liar Game недочитана, Fullmetal Alchemist: Brotherhood ледве додивлений (не тому, що він нудний, не подумайте!) і я уже змирилася, що мені, мабуть, не судилося дізнатися, чим там закінчиться Bleach. Однак ці твори, хоч би й покинуті та занедбані, не перестають давати мені натхнення та ідеї для дописів. Честь їм і хвала!

Наприклад, Bleach примусив мене порозмірковувати про логіку та почуття в аніме, а точніше – про ситуації, де вони входять у протиріччя між собою.

Згадаймо таку ситуацію з серіалу: поганцю Айдзену, який прагне забратися вище всіх, впала в очі одна з головних героїнь серіалу – Іноуе: він вважає, що її здібності стануть йому у нагоді. Тож він посилає свого прислужника-арранкара Улькіорру, щоб той привів йому героїню. Улькіорра підходить до завдання ґрунтовно: посилає інших арранкарів, щоб ті схопили шінігамі (друзів Іноуе), та підстерігає її під час переходу у наш світ. Серйозно поранивши її охоронців, Улькіорра робить Іноуе пропозицію, від якої вона не може відмовитися – у прямому розумінні цього слова, бо клятий арранкар заборонив їй промовлятися будь-що інше, крім "Так" – у протилежному випадку він уб’є її друзів.

Звісно ж, Іноуе відповіла "Так", і з "почуттєвої" точки зору це справді єдиний вихід: вона не хоче, щоб її друзі постраждали. Враховуючи, що просто на її очах арранкари вже дали прочухрана Ічіго та Чаду, а конкретно Улькіорра одним порухом руки майже убив двої шінігамі, то у Іноуе є підстави боятися.

А от логіка не дуже з цим погоджується. Точніше, з її точки зору, існують доводи як за, так і проти. Давайте розглянемо обидві сторони, для зручності уявивши собі двох співбесідників – А і Б, які сперечаються з приводу даної ситуації.

А. Коли твоїм друзям безпосередньо, от просто зараз загрожує небезпека, то треба виконувати умови, виставлені шантажистом.

Б. Так, нічого іншого в такій ситуації не залишається. Однак коли пряма загроза минула, можна вибирати, чи виконувати угоду, чи порушити її.

А. Якщо порушити, то друзі знову опиняться в небезпеці.

Б. Вірно. Проте чи гарантована їм безпека, якщо умову виконати? У тому-то й заковика, що ні!

По-перше, в плани Айдзена входять усякі неприємні речі (в тому числі і знищення цілого міста), проти яких друзі Іноуе будуть дуже і дуже бурхливо заперечувати. Себто рано чи пізно між шінігамі та арранкарами почнеться бій, і ніхто її друзів спеціально щадити не буде. Їй же не обіцяли НІКОЛИ їх не чіпати, чи не так?

А. Краще пізно, ніж рано: шінігамі матимуть час добре натренуватися перед боєм.

Б. Таж вороги теж не сидітимуть, склавши руки! Вони готуватимуться до потужної атаки, у якій, між іншим, використають і силу Іноуе, добре її за той час вивчивши. Тобто їй доведеться допомагати ворогу воювати зі своїми друзями! А от якби вона залишилася у нашому світі, то могла б допомогти своїм товаришам у боротьбі з арранкарами.

А. Ну, вона ж обіцяла піти до Айдзена, і має стримати слово (така тяжка доля позитивних героїв). А от допомагати йому можна потім і відмовитися.

Б. Чи мусить людина дотримуватися обіцянок, даних "під дулом пістолета" – це дуже суперечливе питання. Як на мене, набагато більшим попранням маральних норм було б не порушення такої обіцянки, а спасіння кількох своїх друзів чи рідних ціною життів тисяч інших, ні в чому не повинних людей. Тобто мало хто може прямо сказати "Ні", коли твої близькі на грані загибелі, але я не вважаю, що я матиму якісь моральні зобов’язання перед негідником, що поставив мене перед таким вибором.

А у випадку з Іноуе так узагалі пропозиція віддає абсурдом: "Я не уб’ю твоїх друзів зараз, якщо ти допоможеш мені убити їх (і ще багатьох невинних людей) дещо пізніше". Збав мене Боже від такої честі, яка вимагає виконувати зобов’язання перед подібними поганцями!

Що стосується піти, але не допомагати:

Якщо Іноуе відмовиться зразу, то Айдзен, скоріше за все, накаже арранкарам атакувати, і друзі Іноуе знову опиняться у небезпеці. Тільки що на добу пізніше, але ролі то особливої не грає – напад все одно буде несподіваним.

Якщо ж Іноуе прикинеться, що допомагатиме, а у останній момент спробує саботувати… то це був би найкращий варіант, якби не одне велике АЛЕ: її друзям про цей план нічого не відомо, тому, виявивши, що Іноуе зникла, вони кинуться її рятувати. Тобто підуть навпростець у пащу лева, при цьому розділивши сили добра, що є досить кепським рішенням. Тож і це, на жаль, не варіант.

Отже: на мою думку, Іноуе вчинила вірно, сказавши "Так", але потім їй варто було б зняти браслет, попередити друзів про напад та разом з ними боротися з аррнкарами та Айдзеном.

А. А я все одно вважаю, що Іноуе вибрала найкращий варіант. Усе ж бо закінчилось добре!

Б. (єхидно) Бо Bleach – це шьонен-аніме, у якому герої завжди перемагають, яких би дурниць не наробили!

Ось під цією ремаркою пана Б. я підпишуся без жодного сумніву. Бо до якого б висновку не прийшла логіка, а у героїні (чи героя, якщо говорити загалом) вибору насправді-то і немає: піде вона за негідником, як миленька, навіть якщо її товаришам нічого у даний момент не загрожує, і першу сутичку з отим злиднем вони благополучно пережили без серйозних втрат. І, звісно ж, друзів своїх героїня своїм вчинком не врятує, а тільки нашкодить, бо їм же долею (читай – сценарієм) прописано кинутися її рятувати та/або протистояти злісним планам негативного героя.

І таке попрання логіки в угоду нібито почуттям (ах, вона (найчастіше це все-таки вона) переживає за друзів і хоче їм допомогти!) незмірно дратує, бо досить хоча б трошки включити голову, як стане зрозуміло, що то не допомога виходить, а суцільна шкода! Велика, велика шкода!

Втім, тим же самим сценарієм мозкові звилини героїням не прописані – досить з них гарної зовнішності (або кавайності), сумирного характеру та моря почуттів.

Ну, а логіка? Без неї, як і без інших точних наук, героїні аніме розчудово обійдуться!

(Оцініть допис)

Loading...

| 2 568 переглядів | Прокоментуй!

Анімешні герої обожнюють страждати. Саме такий висновок напрошується, коли бачиш, як вони на рівному місці не те що створюють, а просто-напросто вигадують собі неабиякі проблеми, що начебто мають катастрофічно зіпсувати їм життя.

Візьмемо для прикладу аніме Corpse Princess (屍姫). Героїня Макіна Хошімура померла, її воскресили, і тепер вона бореться з усілякою нечистю. Крім того, у неї виникають взаємні почуття зі своїм Стражем – ченцем Кейсеєм, та дружба з головним героєм Орі. Здавалося б, живи та радій, та інших радуй. Але куди там! От не можуть вони обійтися без проблем.

По-перше, Макіна весь час товкмачить Орі: "Не водись зі мною, бо я не людина". Кейсей, дізнавшись, що Орі познайомився з Макіною, теж постійно клює йому мізки: "Не прив’язуйся до неї, вона не людина". І серед тих, кому відомо про подібних мертвих принцес, тільки і чується: "Вони не люди!"

Після чергового 「人間じゃない！」 у мене увірвався терпець, і я вирішила привселюдно (тобто при вас, читачах) заявити: "Ну то й що!", аргументуючи це наступним чином:

Головна причина – це те, що поняття людини у наш час досить розмите. Тобто колись, щоб вважатися людиною, треба було (перефразовуючи відоме прислів’я) виглядати як людина, ходити як людина та крякати говорити як людина. Проте на сьогодні практично залишилася лише одна умова – остання: щоб вважатися людиною, певна істота має говорити (у широкому розумінні) по-людськи, тобто мати подібні до наших погляди, цінності та переконання. Тобто теоретично ми готові прийняти як людину що лупатого восьминога з сусідньої галактики, що позитронного робота, що воскреслу принцесу, при умові, що вони проявляють те, що ми називаємо людяністю. Я підкреслю – теоретично, бо як ми себе поведемо, з’явись перед нами справжня чужорідна кракозябра, ніхто сказати не може (особисто я схиляюся до думки, що ми воліли б зустріти когось зовні людиноподібного). Проте у сучасній кінематографічній реальності (до якої належить і аніме) поняття людини відноситься значною мірою до внутрішнього, а не зовнішнього.

І з цієї точки зору Макіна – СТОВІДСОТКОВА ЛЮДИНА. Крапка. Перестаньте вигадувати собі проблеми та йдіть краще забийте чергового монстра. Макіна мислить, як людина, має ті ж емоції та керується тими ж принципами, що й інші герої аніме. Тому усі ці страждання про її не-людинність не варті виїденого яйця.

Щоправда, вона не звичайна людина, і цього не можна ігнорувати.  У неї незвичайний спосіб життя і незвичайні цілі, і через це спілкування з нею може виявитися… ну, некомфортним. Однак із тією ж проблемою зіткнеться і будь-яка інша, хоч сто разів "традиційна", людина, якщо вона воює із монстрами та прагне померти. Тобто рекомендація: "Тримайся від неї подалі" зрозуміла і природна, але тільки у зв’язку з тим, що Макіна робить, а не з тим, ким вона нібито є чи не є.

Крім того, хіба ми прив’язуємося лише до людей? Заводимо ж ми собі домашніх тварин, причому, буває, з практичною метою: кота – щоб мишей ловити, пса – щоб нас охороняти, тощо. Але хіба це заважає нам любити їх та піклуватися про них? Хіба теплі почуття до них є чимось ненормальним, поганим, неприродним? Ніскілечки. А вони ж бо – точно не люди!

Тобто якби навіть Макіна була всього-навсього інструментом для знищення нечисті, то й тоді хороше ставлення до неї не мало б бути чимось екстраординарним та категорично неприйнятним. А враховуючи, що людяного у ній – процентів 90 (якщо брати і фізичні, і психічні характеристики), то це постійне підкреслення її не людського походження виглядає як нагнітання драматизму там, де це зовсім не потрібно.

Заради справедливості, однак, я маю визнати, що конкретно у даному аніме потенційно існує причина, з якої шькабане хіме не визнаються людьми. Лежить вона у релігійній площині: можливо (я точно не знаю), що з точки зору буддизму повернуті із того світу люди вважаються "нечистими", і тому ставлення до них відповідне. У серіалі є натяки на щось подібне (без зв’язку зі Стражем принцеси самі перетворюються у монстрів), проте мені видалося, що акцент ставиться все-таки не на цьому.

Крім того, Corpse Princess – не єдине аніме, де герої довго і нудно страждають з приводу "Він/вона – не людина!", з тим, щоб під кінець нарешті прийти до очікуваного висновку: "Та мені начхати! (Я все одно його/її не покину/люблю/захищу, тощо)". Насправді, таких сюжетів ми бачили уже стільки, що у черговий раз мимоволі дивуєшся аж до роздратування: показавши нам незліченну кількість людяних не-людей, привчивши нас до думки, що людина – це те, що всередині, а не зовні, аніме у той же час продовжує мусувати цю ж тему знову і знову. Може, годі? Ні, я розумію, що ксенофобія – це один із інстинктів, якого людство ще не позбулося. Проте, на мій погляд, дану сюжетну лінію уже пора проводити ріденьким пунктиром, а не жирною червоною лінією.

На цьому висновку я закінчую свої роздуми та прощаюся з вами. またね！

(Оцініть допис)

Loading...

| 2 761 переглядів | Прокоментуй!