Будинок починається з фундаменту, а вивчення мови (усної її частини) – зі звуків. Добре, якщо фундамент міцний, а вимова ваша за самого початку поставлена правильно.
Проте у самоучок із цим виникають проблеми: навчитися вимовляти звук буває важко, навіть маючи детальний опис і малюки (кінчик язика туди, корінь – сюди), а проконтролювати правильність нікому. Вчитися на слух – не всім дано. Тому вимова – це той розділ, який бажано вчити з професійним викладачем, навіть якщо все решту ви збираєтесь освоювати самостійно.
Причому проблемними виявляються не лише явно складні звуки, яких немає у рідній мові (бо те, що їм треба приділяти особливу увагу, зрозуміло усім), а й ті, про які у підручниках пишуть: “Вимовляється близько до Х, але…“. Так от, без стороннього і суворого контролю учень має схильність нехтувати усе, що після але, і вимовляти “точно так, як Х“. Бо ж звучить схоже, а зусилля краще потратити на складні звуки, від яких язик у трубочку скручується!
На жаль, такий підхід не спрацьовує. Якщо вимовляти деякі звуки абсолютно правильно, а інші – як свої рідні, то мова все одно звучатиме неприродною, з дивним акцентом.
Тож давайте сьогодні ще раз поговоримо про такі схожі, але все одно “не такі” японські звуки.
- О в японській мові менш відкрите, без округлення губ.
- У теж вельми “скромне”: ледь відкрийте рот, так що зуби майже зімкнуті, трохи розтягніть губи в сторони, наче усміхаючись, і пробуйте вимовити У. Спочатку може прозвучати щось незрозуміле, ніяким боком на У не схоже, але практика зробить своє.
У та І між глухими приголосними редукуються: цукі – цкі, хіто – хьто. У кінці слова теж іноді не вимовляються (дес, –мас; йошь).
- Не хочу тут устрявати в академічні суперечки про шипіння vs сюсюкання (а також дзюрчання vs джеркотіння та тьохкання vs чортихання), однак сказити про ці звуки дещо потрібно.
Склад し по способу утворення звуку все-таки ближчий до СІ, просто С у ньому шепелявить. Тож вчіть його, вимовляючи СІ, але трохи просуваючи кінчик язика глибше у рота по піднебінню, доки не зашипить.
ち – теж не чисте ЧІ, а десь між ЧІ та ТІ.
ДЖ – це один звук, а не два! Власне, як і в українській (джміль).
Те ж саме стосується ДЗ (як у дзвінку), тільки пам’ятайте, що всередині воно вимовляється ближче до З: назе, але дзаннен.
- Х видихується легко, майже непомітно. Наприклад, хонтоні мені і досі чується як онтоні.
- Ф та В в японській – губно-губні, а не губно-зубні. Це означає, що при їх вимові верхня губа (а не верхні зуби) торкається нижньої губи.
Щоб вивчити склад ФУ, задуйте свічку, вимовляючи його. Тільки У теж має бути японським – стриманим, без витягування губ. Просто легенько видувайте повітря між губами.
В (що у складі ВА) подібний до англійського W або ж до українського В у складі ВУ (вулиця, вулик): з ледь заокругленими губами, які ледь торкаються одна одної при вимові.
- Японці не завжди розуміють різницю між Р та Л. Дійсно, японське Р утворюється подібно до Л: кінчик язика один раз легенько торкається верхівки зубів, і утворюється Л-подібне Р, без нашого рррррозкотистого рррокоту.
- Японське Ґ – то завжди Ґ (воно ж російське Г), але ні в якому разі не українське Г (про виняток – у наступному пункті). На жаль, на новому ноутбуці я ніякими сполученнями клавіш не можу видобути цю нещасну літеру, тож у транскрипції пишу г, хоча це і неправильно 🙁
- Звук Н має три варіанти вимови в залежності від положення:
а) Н на початку складу або одиночне Н перед т, ц, д, дж, дз, н, р вимовляються як звичайне Н.
б) перед М, Б, П читається як М.
в) перед К та Ґ перетворюється на той носовий звук, який ви, можливо, вчили у англійській мові у –ing-овому закінченні. Позначається він як англійське n зі слонячим хоботом (ŋ), а для вимови рекомендується настроїтися вимовляти Ґ, але в останній момент передумати і замість нього сказати Н.
До речі, Ґ у цьому випадку теж змінюється, тобто сполучення НҐ вимовляється близько до ŋŋ (каŋŋае).
Про звуки на сьогодні усе, однак є ще два моменти, які слід сказати про вимову загалом.
Перший – це тоновий наголос. Однак я сама його не опанувала, тож нічого писати про нього не буду. За будь-які поради, як з ним справитися, буду вдячна.
Другий – це… Втім, я навіть не знаю, як його назвати, і стосується він не лише японської, а усіх мов. Тож йому я відведу окремий допис, якщо тільки зможу сформулювати свої розпливчасті думки у щось читабельне.
Тож на сьогодні таки усе. До побачення!
Від мінус-один о Сер 16, 2010 | Відповісти
тональний наголос, як і звичайний, опановується шляхом слухання і повторення :))
може, вам буде легше, якщо будете знати, що наш “силовий” наголос теж тональний. знаєте, є вислів “підвищити голос”? – він може означати і “говорити гучніше”, і “говорити вищим тоном”. це тому, що людина, коли говорить гучніше, “автоматично” бере трохи вищий тон. усі наші силові наголоси – також і тональні. якщо з них прибрати “силу” (підвищення гучності) – намагатися говорити на одній гучності, а наголоси підкреслювати злегка висотою тону, інтонацією – вийде японська промова.
для простоти можна вважати японські акценти такими же наголосами, як наші, тільки без сили (адже у них тільки 2 висоти, як і у нас, не 5, як в китайській).
єдине, що є ще “хейбан”, “плаский акцент” – безакцентні слова з рівновисотною промовою (у нас такого нема).
(плюс в реченнях тональний малюнок зовсім інший, ніж в окремих словах (у нас це так само), та там є свої закономірності; але то вже інша розмова)
http://en.wikipedia.org/wiki/Japanese_pitch_accent
Від Shiroi Koneko о Сер 25, 2010 | Відповісти
Дякую за грунтовний коментар.
Теоретично-то я знаю, що таке цей наголос, а от чи вдається вимовляти правильно – важко зрозуміти, бо слух у мене не надто розвинений. Тож поки що не хочу зачіпати цю тему у дописах.