Вибачте за настільки запізнілий допис, просто мій jet lag (після перельоту з України) замість того, щоб закінчитися, вимушено перетік у режим 早寝早起き, що для мене — людини-сови — дуже і дуже тяжко. Як наслідок — на кілька тижнів у мене пропала здатність писати щось путнє.
Та все-таки, зібравшись з силами, поговорю-но я знову про ономатопею, себто звуконаслідування.
Коли вперше стикаєшся з нею в іноземних мовах, то, буває, безмірно дивуєшся, наскільки по-різному ми чуємо одне і те ж. Хто б подумав, що собаці, перевезеному з України в Америку, доведеться перевчатися з гав-кання на woof-кання, а жаби-мандрівниці, яким вдалося долетіти до Японії, мали б за-けろけろ-кати замість ква-кання. Тобто навіть у тварин є своя українська, англійська, японська та інші мови, не тільки у людей!
А що ж говорити про гітайго, яке взагалі ні на яких реальних та об’єктивних явищах не основується. Так, чому м’який, пухкий, легкий (наприклад, про подушку або про пиріг) кажуть ふわふわ? Хто зна. Залишається лише вивчати їх як чисті абстракції, як наприклад It rains cats and dogs у англійській.
Втім, чим більше я стрічаю прикладів ономатопеї, тим сильніше у мене враження, що «всередині» мови якась логіка (як і у випадку зі зміною звуків на стику слів) у всіх цих позначеннях є. Або ж, принаймні, була у той час, коли вони виникали.
Наприклад, きらきら (сяяти), яке часто використовується при описі зірок, мабуть, є скороченим розмовним варіантом きらめく. Однак про сяяння, блищання можна сказати і ぎらぎら, причому я його зустрічала по відношенню до сонця — яке набагато яскравіше за зір. Тобто одзвінченний варіант має схоже, і навіть підсилене значення.
Можливо, мої висновки здаються far-fetched (я і сама у них не певна), проте таких пар достатньо, щоб звернути на них увагу.
Наприклад:
とんとん — стукати (у двері), грюкати; どんどん — бити у барабан, стукати у двері.
ぺらぺら — говорити швидко, красномовно, вільно (про мови. Наприклад: 彼は英語がペラペラです). べらべら — говорити швидко, бійко, ляси точити, язиком плескати.
А ще ви самі можете пошукати у словниках はらはら-ぱらぱら-ばらばら, とうとう-どうどう, くるくる-ぐるぐる, くらくら-ぐらぐら-ぶらぶら-ふらふら, та інші ономатопеїчні пари.
Висновок? Та вже ж не той, що ономатопея будувалася за якимись строгими правилами, ні, Боже збав. Хоча б тому, що жива мова сама створює правила, а не слідує ним.
І навіть не той, що хоча б якість правила і закономірності взагалі існують. Можливо, наведені приклади — то нічого не значущі випадкові збіги, що впали мені в очі лише через загострення мого обсесивно-компульсивного розладу, який примушує шукати порядок і структуру там, де їх і близько нема.
Або ж закономірності є, але лежать вони у якійсь невідомій мені площині (наприклад, у нероздільності глухих та дзвінких приголосних у древній японській мові або у впливі діалектів, тощо).
Що я хочу передати, так це враження, що безвідносно результату самі оці запитання є дуже цікавою частиною вивчення мови.
«А як взагалі комусь прийшло у голову "звуконаслідувати" не щось звучаще, а, наприклад, дію (グズグズ — баритися) або стан (クタクタ — бути страшенно втомленим)?»
«Як можна таку "німу" поведінку, як "витріщати на щось очі" описувати такими різкими та голосними сполученнями як キョロキョロ та ギョロギョロ?»
«Як вони взагалі мислять, ті японці???» (це вже із риторичного).
Бо мені, наприклад, нудно просто зазубрювати слова, канджі та граматичні правила. Хоча і доводиться це робити, бо саме воно все в голову не залізе.
А такі невеличкі загадки, які підкидає мова, дозволяють натрохи вибратися із заїждженої колії, збадьорити мозок інтелектуальною вправою та запам’ятати щось нове, не зубрячи.
А ви що думаєте з цього приводу?
Від мінус-один о Вер 21, 2012 | Відповісти
справа в тому, що є звуконаслідування, і є друге, не-пам’ятаю-як-називається — утворення дієслів в ранніх мовах емфатичним повторенням короткого кореня; так от きらきら це воно (і більшість наведених прикладів).
(звуконаслідування, певен, теж якось з цим другим пов’язано, але про це так одразу не скажу…)
щодо гавкоту собак — певна річ, вони не гавкають “гав-гав”, це тільки звичка українського словокористання може змусити таке у гавкоті почути. в собачому звуці нема приголосних як таких взагалі; а те, як транслітерують цей звук собі люди — то вже їхня справа, і зовсім не дивно, що в різних мовах це робиться по-різному. (це ж стосується інших звуконаслідувань — все непорозуміння лише через звичку чути їх в термінах якоїсь мови. (тоді як звуки самі по собі живуть “поза мовами”, мови це людське…))
Від Shiroi Koneko о Вер 29, 2012 | Відповісти
Дякую за доповнення.
Від Roman о Лис 9, 2012 | Відповісти
Сьогодні за обідом попросив свого студента пригадати такі слова, так він десь два пригадав і усе 🙂 А про закономірність взагалі мови не було, я коли йому розказав про ваше спостереження так він взагалі дуже здивувася, і каже ніколи такого не помічав. Такшо мабуть випадковість, така цікава випадковість. А може і дійсно якомусь древньому, коли лежав дома хворий з простудою прийшла в голову така ідея – він взяв і придумав усі ці слова 🙂 Зато з ними цікавіше, і за таке спостереження благодарствую.
Від Shiroi Koneko о Лис 9, 2012 | Відповісти
Дивно, що він згадав так мало. Бо, може, у повсякденних розмовах їх так масово і не використовують (по-моєму, вони більш характерні для описів), а от у художній літературі їх повно. А ще у рецептах – то торт фува-фува, то соус торо-торо, тощо. Може, ваш студент читати не любить? 🙂
А от про закономірності – нічого дивного. Чи часто ми задумуємось, чому у нашій рідній мові говорять ось так, а не по-іншому? Та ні, користуємось собі та й усе. Це іноземцям доводиться всякі регулярності відшукувати (або уявляти 🙂 ), щоб легше вчилося.