У коментарях до минулого допису, який стосувався методів вивчення іноземних мов, пан мінус-один порадив мені звернути увагу на сервіс Memrise як альтернативу до тепер платного iKnow (хорошого ресурсу по вивченню японської).

Пішла я туди, зареєструвалася, вибрала курси… і тепер напишу про свої враження.

Відразу відмічу, що я не оцінюю Memrise сам по собі, а порівнюю з iKnow, бо вони дійсно дуже схожі.

Що у них спільного?

1. На обох навчання йде за курсами — наборами зі слів.

2. Обидва використовують spaced repetition (інтервальні повторення).

3. В обох є «офіційні» курси, але вони також дозволяють користувачам створювати і свої.

Тобто глобально Memrise і iKnow мало чим відрізняються, диявол, як-то кажуть, — в деталях. Саме вони визначають плюси та мінусі того чи іншого ресурсу.

При цьому користувальницьких курсів я торкатися не буду, бо їх якість, як неважко передбачити, коливається від «Молодець автор, дуже корисно», до «Що це в біса було?!».

Що ж стосується основних курсів, то недоліки і переваги Memrise, на мій погляд, наступні.

++ Memrise

1. Безкоштовність

Місячна плата за користування iKnow — близько 10 доларів (а при пів- чи річному абоненті — ще менше). В принципі, це небагато. Навіть можна сказати, що 10 доларів на місяць — це така собі стандартна-престандартна ціна подібних сервісів у бізнес-просторі, зав’язаному на долари. Для прикладу: Hulu, Crunchyroll, Zenfolio, Amazon Prime, Dropbox та дофіга інших.

Однак для багатьох (особливо школярів та студентів) це таки помітна сума, а необхідність платити через PayPal ще більш ускладнює справу.

2. Є підказки, вони ж меми

Чим глибше вгризаєшся у лексику, тим більше зустрічається слів з майже однаковим значенням, і при повторенні буває важко здогадатися «А яке ж саме з них мені треба тут написати?»

У iKnow зазвичай можна «підглянути» у речення, в якому певне слово вводилося, і іноді це стимулює згадування. Однак мати конкретні підказки, які, до того ж, можна створювати самому — то досить корисна річ.

3. Є курси не тільки з мов, але й з інших предметів

Я поки що вибрала тільки мовні курси, але з часом, можливо, візьмуся за що-небудь іще. Наприклад, за художників.

–– Memrise

1. Немає озвучки

Хоча фонетика японської мови не така складна, як, наприклад, англійської чи французької, але правильний наголос — то важлива річ, без якої не можна сказати, що знаєш слово.

Крім того, слухання та повторення вголос включає слухову пам’ять і допомагає  розпізнавати слова на слух.

2. Немає прикладів або речень

Просто зазубрити слово (значення-вимова-написання) — це тільки півділа.

Набагато важче — правильно використати його у реченні. З якою частинкою воно вживається? Чи можна до нього приєднати суфікс –текі? Чи утворюється від нього дієслово з –суру? Які іменники/прийменники/дієслова з ним сполучаються, а які не дуже?

На iKnow слова вживаються принаймні один раз — у реченні-прикладі, а часто — по багато разів у різних реченнях.

Звичайно, цього мало, що дати відповіді на всі вищенаведені питання. Тим не менш, зустрічати слово у різних контекстах допомагає і запам’ятати його, і краще зрозуміти його «присмак» та відмінність від схожих слів.

Крім того, речення (повністю озвучені, до речі) корисно повторювати вголос і хоч у якійсь мірі тренувати вимову, ритм, і взагалі — здатність щось вичавити із себе іноземною мовою.

3. Дивна і дуже незручна транскрипція

Мене відразу здивувало написання слів на Memrise: наприклад, те, що джі треба писати як zi. Втім, нехай, до цього можна звикнути.

Іншим неприємним сюрпризом було те, що вимову можна записувати лише одним-єдиним способом. Так, якщо ви замість shi напишете si, то це вам зарахується за помилку.

Але остаточно мене добило слово чю:джюн, яке (згідно Memrise) треба вводити як ziyuuziyun, тобто джію:джіюн. Оце так так!

Вони там пишуть про стандартизацію написання (мабуть, щоб усі можливі звуки у мовах мали свої окремі позначення). З одного боку, це має сенс. Наприклад, в українській є і сі,  і ші, і їх не можна плутати.

Проте у японській (і, мабуть, не тільки у ній) це призводить до того, що замість реальної вимови доводиться писати просто казна що, а ще й неправильне казна що.

4. Немає диктанту і брейнспіду

Якщо користь останнього ще можна поставити під сумнів, то диктант (сприйняття на слух) — безсумнівно потрібний інструмент. Шкода, що на Memrise він відсутній.

5. Немає опції «виправити»

Іноді люди допускають описки, і неприємно, якщо це зараховується за помилку. Особливо враховуючи третій пункт.

6. Немає «бібліотеки»

Може, я погано шукала, але не знайшла, куди можна «покласти» всі курси, які хотілось би пройти — але не зараз, а десь пізніше: тоді їх не довелося б заново шукати, коли вирішиш, що уже пора.

З іншого боку, на iKnow є 3 розділи: ті курси, які вчиш зараз, ті, що відкладені на потім, і пройдені (можна включити повторення). На мій погляд, дуже зручно.

Висновок

Як бачите, рахунок у мене вийшов не на користь Memrise, причому деякі мінуси (перша трійка) — насправді дуже серйозні мінусяри.

Тобто iKnow, на мій погляд, на даний момент набагато якісніший і корисніший, ніж Memrise. І навіть якби у мене на ньому була не річна, а помісячна підписка, я б не перекинулася б зразу ж на Memrise, а продовжила б платити.

Проте безкоштовність — для багатьох таки серйозна перевага, цього не можна заперечувати. Крім того, якщо проект розвиватиметься, то можна сподіватися, що дійде і до озвучки, і до прикладів.

У будь-якому разі, як інструмент для вивчення лексики Memrise достойний уваги навіть зараз. І якщо ви ще не на ньому — обов’язково спробуйте!

P.S. Ще одна хороша штука, яка, на щастя, є на обох ресурсах — це те, що статистика по кожному курсу не вбивається, навіть якщо видаляєш курс із активного вивчення або призупиняєш платну підписку.

Колись давним-давно я писала, що мені, як блогеру, було б достатньо лише одного аніме, щоб познаходити у ньому майже всі анімешні штампи та написати про них купу дописів.

Однак того ж самого одного серіалу могло б вистачити і ще для одного важливого завдання: вивчення японської мови.

Добре відомо, що для того, щоб чомусь навчитися, треба у цьому тренуватися. І щоб розуміти японську на слух, треба її слухати.

Аніме може стати тут у нагоді (якщо ви його любите). Воно ж корисне для оцінки свого прогресу, як я уже зауважувала у дописі «Я розумію!».

Однак чи дійсно для цього достатньо подивитися всього одне аніме?

Давайте розбиратися.

Як на мій погляд, існують два глобальні способи вчити мову: концентрований та накопичувальний (назви вигадані мною).

Концентрований спосіб означає, що людина досконально обробляє будь-яку інформацію, яка до неї потрапляє. Наприклад, зазубрює всі правила в підручнику по черзі, і не йде далі, доки не певна, що не забуде попереднього. Запам’ятовує всі незнайомі слова, які їй зустрічаються. Читаючи книжку іноземною мовою чи дивлячись фільм, розбирає кожну фразу по кісточках, не пропускаючи жодної дрібниці.

Накопичувальний спосіб, з іншого боку, бере не якістю навчання, а кількістю. Тобто замість того, щоб довбати один підручник, чи одну книжку, чи один і той же фільм, людина використовує багато різних джерел, при цьому не стараючись запам’ятати чи зрозуміти усе в них з першого разу. Ідея така, що якщо слово чи правило використовується часто, то воно і так западе у пам’ять, а якщо рідко — то може нафіг воно і треба, можна довчити колись потім.

Який із них кращий? Як на мене, концентрований спосіб ефективніший, тим паче, що його можна поєднувати з накопичувальним: детально розбирати одну книгу/фільм, при цьому дивлячись чи читаючи інші «просто так».

Накопичувальний спосіб здається мені більш часозатратним і менш дієвим.

Проте, чесно, в чистому вигляді концентрований спосіб я не могла застосувати для себе жодного разу: він настільки наводить на мене нудьгу, що я кидаю його на другій сторінці чи серії, і переходжу на накопичувальний.

Однак повернемось до теми.

Отже, чи дійсно для вивчення мови достатньо всього одного серіалу, якщо проробити його від А до Я концентрованим способом?

Для ідеального володіння, звісно, ні. Для хорошого? Хто зна. Наприклад, розбір фентезі навряд чи дозволить вам говорити на робочі теми, тобто дасть тільки обмежений пласт лексики.

Але для непоганого — цілком. Якісно розібравши хоча б одне аніме, безсумнівно можна досягти пристойного рівня повсякденного словарного запасу та побутової граматики, а перекіс лексики в сторону якоїсь теми можна потім виправити іншим серіалом.

Тобто цей метод дає людині фундамент мови, а вже після цього можна переходити до «накопичення», дивлячись/читаючи іноземною мовою для задоволення, заодно і навчаючись.

А який метод переважає у вас?

P.S. Також користуюся нагодою поздоровити читачок зі святом 8 Березня. Щасливої вам весни!

Вітаю вас з Днем святого Валентина! Мої найкращі побажання вам та вашій сердечній половинці (яку, я сподіваюсь, ви уже знайшли)!

А чому цей день має бути саме солодким? Та ж за японською традицією про дарування шоколаду, про яку я колись писала.

В «Мушлі», до речі, теж, здається, народжується своя традиція — сполучати приємне з корисним, а саме — поздоровлення з вивченням японської.

От і сьогодні давайте подивимося на деякі слова, що пов’язані з Днем закоханих.

Почнемо, власне, з самого свята. Японською воно називається バレンタインデー або セントバレンタインズデー, а його головна складова (шоколад) — バレンタインデーのチョコレート, який 贈る в якості 愛情の告白 (освідчення у коханні).

バレンタインデーのチョコレート, він же バレンタインデーのチョコ буває різних видів. Про два основних ви вже знаєте — це 本命チョコ (хоммей чоко) та 義理チョコ (гірі чоко). А ще є 友チョコ (для подружок), 逆チョコ (чоловіки дарують жінкам) і навіть 自己チョコ (це коли купуєш та з’їдаєш його сам).

Для любові у японській мові є багато позначень. Основні — це 愛, 恋, 愛情, 恋愛. Від них походять дієслова любити: 愛する, 恋する, 恋愛する (від 愛情 дієслово з -суру, схоже, не утворюється).

Зверніть увагу, що всі вони стосуються палкого кохання. А відоме всім анімешникам скі (好き) більш «скромне», воно означає скоріше прихильність (хоча, можливо, і сильну).

好む (коному) — взагалі не любов між людьми, а уподобання, наприклад, щодо їжі, одягу, речей чи дій, тощо. Я приводжу його тут тільки щоб показати його відмінність від скі, яке, як бачите, пишеться тим же ієрогліфом, але має інше значення.

Коханий чи кохана — це койбіто (恋人) або сукіна хьто (好きな人).

Наостанок — трохи граматики, а саме — вираз を込めて (о комете).

Він означає «вкладати щось», «з додаванням чогось». Наприклад, коли ми у поздоровленнях, на листівках чи у листах пишемо чи кажемо з любов’ю, з (моїми) найкращими побажаннями, з (глибокою) подякою, тощо, то це і є (気持ち)を込める.

Втім, його використовують не лише для передання чогось хорошого. Але у зв’язку зі святом ми подивимось тільки на позитивні приклади: 愛を込めて, 心を込めて, 愛情を込めて, 感謝を込めて, тощо.

Та на сьогодні все. Хорошого вам свята!

Так, знову день народження, знову вітання (сподіваюсь), знову підсумки та плани.

Що стосується підсумків, то можна сказати, що з минулого року мало що змінилося: «Мушля» виходить стабільно двічі на місяць, тобто за рік було опубліковано близько 25 дописів (точніше мені рахувати ліньки), читачів приблизно стільки ж, коментарів, мабуть, теж.

Плани? Ті ж самі.

Тобто: підтримувати «Мушлю» хоча б на такому ж рівні кількості та якості публікацій. Як мінімум, а краще — намагатися приділяти їх побільше уваги та поступово збільшувати обидва показники.

Крім того, треба б не закидати і технічні моменти — перевіряти, чи всі плагіни працюють, оптимізувати структуру, займатися хоч якимось просуванням, тощо.

Основними темами «Мушлі» залишаться аніме та японська мова.

Що стосується аніме, то виявляється, що воно ще може піднести мені сюрпризів і спонукати до дописів (хоча б здавалося, що нового я можу там побачити).

От зовсім недавно одне нове аніме вибісило мене до нестями аж з перших двох серій, так що я навіть не знаю, чи додивлятися (щоб потім обкритикувати по повній), чи ну його к бісу — на одну статтю злості мені і так вистачить.

Старі запаси теж нікуди не ділися. Деякі, мабуть, так ніколи і не побачать світ, спихнуті у пучину забуття іншими, більш свіжими ідеями.

Продовжую вчити японську мову, причому більш систематично, ніж раніше — по підручникам для JLPT. По-моєму, це досить корисно, щоб не залишалося «провалів» у знаннях (моя біда).

Тож і тут буде що писати — про граматику, лексику, корисні підручники та ресурси.

(З особистих планів — підтягнути розуміння на слух. Про розмовну японську поки що мовчу, бо не маю уявлення, як її розвивати, не маючи дійсних балачок з носіями).

Озирнувшись на поличку з японськими книжками (в основному фантастика та фентезі), згадую, що вони теж підштовхнули мене до певних роздумів.

Наприклад: наскільки ж вони манго- та анімографічні; як мова у них відрізняється від того, що пишуть у підручниках; як добре, що свого часу я здибала книжку Remembering the Kanji by James W. Heisig (про яку треба було написати вже давним-давно), і це дозволяє мені розуміти багато слів, навіть не знаючи їх точного значення і читання; та про користь скорочитання.

Не кажучи все про сам факт, що читання допомагає і вчити нове, і закріплювати вже пройдене, та і взагалі: якщо любите читати, то переходьте якомога швидше на японську  — не пожалкуєте (якщо, звісно, у вас на меті є вивчити її на серйозному рівні).

Що ще? Та, в принципі, на цьому все.

Підсумки підбиті, плани озвучені, вітання — не моя справа.

Сподіваюся, що «Мушля» була корисною та цікавою для вас у минулих роках, і залишиться такою і надалі.

Тож до нових зустрічей на сторінках блогу. Запрошую провести разом іще один, будемо надіятися, плідний рік.

Сьогодні ж — au revoir!

Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).

Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).

Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.

На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.

І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.

На це є кілька причин.

1. Зовнішність

Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.

Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.

Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).

З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.

А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!

Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.

Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.

2. Пози

У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме.

Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?

Отож-бо й воно!

А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!

Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.

Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).

Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.

3. Поведінка

Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.

Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).

І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з  відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.

Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».

З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».

Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.

4. Акторська гра

Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)

Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.

А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.

 

То який же буде висновок? Екранізації — зло?

Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:

а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.

б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).

в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.

Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.

А ви що з цього приводу думаєте?