У практичному використанні мови є дві сторони: розуміння, що нею сказано/написано, та вміння самому сказати/написати те, що хочеш.
Буває, що людина користується тільки однією стороною. Наприклад, я майже нічого не пишу японською і зовсім нею не говорю (нема з ким, та й не хочу я), але досить багато читаю і слухаю.
Тож для мене питання «Як це сказати японською?» не дуже актуальне, але для когось із читачів, можливо, воно і є найважливішим у вивченні японської.
Тому сьогодні хочу поговорити про ресурси, які можуть стати таким людям у нагоді.
По-перше, нагадаю, що я вже писала про одну з таких книжок: Japanese Sentence Patterns for Effective Communication. У ній представлений базовий набір мовних шаблонів, за допомогою яких, в принципі, можна на простому рівні виразити більшість своїх думок.
Приблизно таку ж функцію виконує граматичний довідник 200 Essential Japanese Expressions: A Guide to Correct Usage of Key Sentence Patterns. Як очевидно з назви, у ньому представлено близько двох сотень мовних шаблонів, розбитих за тематикою: прохання, намір, вираження послідовності дій у часі, ввічливість, умовні речення, тощо.
У порівнянні з Sentence Patterns, 200 Expressions мають кращі, детальніші пояснення, а також додаткові розділи, де розбираються особливо складні граматичні теми.
Його продовження для вищих рівнів (2級 та 1級 по старому JLPT) — 500 Essential Japanese Expressions. У ньому даються паттерни, необхідні для вираження більш складних нюансів. Що цікаво, на відміну від попередника, 500 Expressions написана майже повністю японською, тобто щоб нею користуватися, треба знати мову уже на доволі пристойному рівні.
У обох книжках в кінці кожної теми є завдання на закріплення (відповіді також даються, так що підручники підходять для самостійного освоєння). Крім того, є ще й третя книжка з цієї ж серії: це збірник вправ для 500 Expressions (для 200-т, здається, аналогу немає).
В цілому, якби мені довелося вибирати один-єдиний підручник з граматики, який обов’язково треба освоїти, мабуть, це були б саме 200/500 Expressions.
Серед російськомовних підручників чогось схожого я не зустрічала (це не означає, що їх немає).
Але я регулярно звертаюся до граматичного довідника «Практическая грамматика японского языка» Б.П. Лаврентева. У нього є свої недоліки, але коли треба освіжити основи (а на мене останнім часом щось частенько нападає склероз), то він цілком стає у нагоді.
Знаю, що у певних колах за таке можна і по шапці отримати, адже пан Міядзакі – то метр, легенда, чиє ім’я належить вимовляти з придихом і обов’язково супроводжувати признанням у палкій любові до його творів.
Але прикидатися я не хочу: пана Міядзакі не люблю.
Для тих, хто не кинувся відразу писати мені гнівні коментарі, з неодмінною погрозою перестати читати мій мерзенний блог, зауважу: я не ставлю під сумнів талант пана Міядзакі, і мені подобаються деякі його мультфільми. Я із задоволенням передивляюся «Віднесені привидами», з теплотою згадую «Принцесу Мононоке», а також неодмінно збираюся подивитися його наступний мультик.
Проти у мене є одна серйозна претензія до пана Хаяо, і пов’язана вона, як не дивно, якраз із його видатними талантами як творця.
Як на мене, занадто несподівано у нього сполучаються серйозність тематик та детальна проробка світів з неймовірною дитячістю деяких поворотів сюжету.
Adrian Dressler, Flickr (CC)
Наприклад, у «Порко Россо» герой спочатку бореться з огидними та страшними, як нас намагаються переконати, піратами. Проте ближче до кінця ті ж самі пірати, послухавши палку промову головної героїні, раптом усі як один проймаються її словами, стають пухнато-рожевими та кидаються допомагати герою (своєму заклятому ворогу, нагадаю).
У «Лапуті» злобива бабця-піратка(?) разом зі своїми бешкетниками-синами спочатку викрадає героїню, а в кінці з якогось дива їй допомагає.
Дзеніба у «Віднесені привидами» теж виявляється добренькою бабусею, хоча у певний момент, коли Хаку був поранений, вона сказала, що так йому, дурному драконові, і треба — хай собі здихає.
У останньому випадку такий прийом можна у чомусь і виправдати — це додає інтриги та підкреслює різницю між сестрами-відьмами.
Однак у більшості інших мультиках цей раптовий і слабо обґрунтований перехід від чорного до білого виглядає неймовірно штучним та неприроднім.
Тобто коли бачиш таке у Диснеївській «Рапунцель», питань не виникає: ну, що ще чекати від розважальної казочки-мюзикла?
Але ж Міядзакі?!?!?!
John Howe
Коротше кажучи, щось у його творах не складається мені у цільну картинку, якої чекаєш від справжнього майстра (яким пан Хаяо безсумнівно є).
Треба відмітити, що таке ж враження у мене і від «Володаря перснів» пана Толкіна.
Коли читаєш «Братство персня», важко позбутися думки, що автор якимось чином побував у Середзем′ї, і тепер нам його описує. Реальність Ширу та навколишніх земель проступає крізь сторінки книги з неймовірною чіткістю.
Однак пізніше ілюзія руйнується кількома епізодами з «Двох веж» та «Повернення короля», причому руйнується саме казково-пригодницькими елементами: коли на героїв нападає неймовірне везіння, і вони не гинуть, хоч ти їх впритул стріляй; чи коли в останній-преостанній момент приходить несподівана допомога; коли…
Втім, не хочеться перераховувати всі характерні для пригодницької літератури прийоми, якими треба, з одного боку, втримати саспенс, а з іншого — забезпечити, щоб герої подолали всі непереборні перешкоди, які автор щедро розсипає їм на шляху.
Ще один хороший автор, який регулярно мене розчаровує — Стівен Кінг.
От як почне він описувати персонажів та обстановку на початку книжки — зачитаєшся, і відразу ж повіриш, що саме таких людей — справжніх, реальних, живих, зі своїми маленькими радощами і бідами, секретами і недоліками, він і зустрічає у своєму штаті Мен.
Однак ближче до кінця у містичних романах вилазить… власне, містичність і вилазить.
Як-то:
«Вона раптом зрозуміла (без будь-яких передумов), що для перемоги над цією супер-мега-злою кракозяброю, яка руйнує її місто, треба тричі скакнути на лівій нозі, висолопивши язика та роблячи кругові паси правою рукою, а потім 1.5 рази повернутися проти годинникової стрішки та вигукнути "Хоп-йо-бум-тру-ля-ля!»
І саме від цього переліку дій, виконаних точно у такій послідовності, злісна тварюка заб’ється у передсмертних корчах.
А щоб добити її зовсім гарантовано і на віки вічні, треба шпурнути їй у пащу черевика.
І у цьому місці героїня знову казна звідки отримує чергове прозріння:
«Тепер їй стало ясно, що вона недаремно купила, витративши на них свої місячну зарплатню, саме ці черевики: якраз вишневого, а не бурякового кольору; з написом «Колієр» на внутрішній стороні (подвійним шрифтом, який нагадував їй вивіску того готелю, де вона багато років до того втратила цноту зі своїм першим справжнім коханням); і з підборами саме такої висоти (2.37 дюйма), яка також співпадала з товщиною Книги Пророцтв, яку їй залишила у спадок бабуся-віщунка — не більше і не менше».
Причому ці спогади, деталі життя та почуття героїні можуть бути виписані воістину геніально. Але коли читаєш про "вона _раптом_ _з бухти-барахти_ _невідомо як_ зрозуміла»…
Darwin Bell, Flickr (CC)
Для порівняння візьмемо якесь графоманство, наприклад «11 хвилин» Пауло Коельйо. Там теж героїня живе собі дурепа-дурепою, а потім враз: «І тут вона зрозуміла, що…», і далі пішла псевдофілософська мутня від імені автора, яка нібито зробили героїню мудрою та розумною.
Проте у Коельйо це не викликає відторгнення (що з того претензійного бездари взяти?).
Але ж Кінг?!?!?! (а попри легковажність (дехто сказав би – низкопробність) жанру, у якому він в основному пише, він усе-таки надзвичайно талановитий письменник).
Чому так відбувається? А хто ж його знає.
Можливо, автори точно знають, що створюють казку/вигадку, і для них введення казкових/містичних/дитячих елементів бачиться природнім і не суперечливим, незважаючи на реалістичне подання деталей, особливо у описі побуту, характерів, звичок персонажів.
А може, вони занадто скромні і недооцінюють, наскільки їх талановитий опис втягує читача у світ твору, примушує повірити у його реальність… і розчаруватися, зіткнувшись із доказом того, що це всього-навського плід фантазії автора, який може бути вивернутий автором як його лівій п’яті заманеться.
Я не знаю причини, але мені здається, що саме такі талановиті автори і могли б сполучати реалістичність своїх світів та персонажів із їх же казковістю набагато вдаліше, якби завдали собі клопоту це зробити.
Анаграма — це перестановка літер у слові таким чином, щоб утворити якесь нове значуще слово (або не зовсім значуще, наприклад, коли їх використовують для псевдонімів).
Одним з підвидів анаграми є читання навпаки. У японській мові цей метод рідко можна застосувати напряму, бо склади починаються з обмеженого набору звуків (ші сходу не перетвориш у іш, тощо).
Однак до діла можна підійти по-іншому: читати задом наперед не по звукам, а по складам.
Наприклад, со:рі та рісо: — прем’єр(-міністр) та ідеал.
Ще цікавіше знайти слова, у яких можна переставити навіть не звуки (бо у японській багато омонімів), а складові канджі. Наприклад:
出演 — вихід на сцену, виступ, при цьому 出演者 — артист, виконавець; 演出 — постановка (вистави), при цьому 演出家 — постановник, режисер.
Іноді перестановка канджі призводить до зміни не лише значення, але і читання:
外出 (гайшюцу) — вихід з дому, прогулянка, 出外れ (дехадзуре) — окраїна, край
出家 (шюкке) — прийняття сану; монах, 家出 (іеде) — залишання сім’ї, втеча з дому
Втім, усе це — квіточки у порівнянні з такими словами, як, наприклад, 目下: по ОНу воно читається як мокка та означає «зараз, у даний момент» (відбувається просто перед моїми очима); по КУНу його читання – мешьта, і означає воно «підлеглий, молодший, нижчий (по положенню)».
Тобто воно може мати різні значення і читання навіть без переставляння складових ієрогліфів.
Отакий-то гармидер твориться у японській мові. Втім, тим цікавіше її учити, чи не так?
Перш за все, треба відмітити, що це не збірник хайку, як можна було б припустити з назви.
Точніше, хайку там є (близько 50 віршів), проте вони займають досить незначну за об’ємом частину (зважаючи, що хайку зазвичай складаються всього з трьох рядочків, це зовсім не дивно).
Тож якщо книга «Haiku Inspirations» не заповнена під зав’язку хайку, то що ж у ній Є замість того?
1. Трішки про те, що таке хайку, як вони виникли та розвивалися.
2. Коротко про різні аспекти японської культури: історію, літературу, релігію, звичаї, тощо.
3. Власне, хайку (англійський переклад + кілька японських рукописних віршів).
4. Книга ілюстрована як старовинними гравюрами, так і фотографіями сучасної Японії.
До речі, на Amazon можна «зазирнути» у цю книжку і прочитати кілька перших сторінок.
На жаль, сторінки з хайку у перегляд якраз і не потрапили, хоча вони самі по собі досить цікаво оформлені. Тож я наводжу тут кілька прикладів, щоб ви мали уявлення, як вони виглядають.
Підсумовуючи: справжньому любителю хайку «Haiku Inspirations» навряд чи розповість щось нове. Проте вона, на мій погляд, добре підходить для (першого) знайомства з цією стороною японської культури: приємне художнє оформлення допомагає налаштуватися на споглядальний, медитативний лад та краще зрозуміти аскетичну красу японських хайку.
…а також корови, свині, олені, і ще багато інших речей.
Асоціації та збіги — дивна річ.
От до чого б, здавалося, тут, у блозі, присвяченому японській мові та аніме, вірші Лермонтова, та ще й так дивно перекручені?
А почалося усе з електронної поштової розсилки, присвяченій здоров’ю, у якій була наступна фраза:
よく眠っていないとウツになってしまうかも!?
Однак від хронічного недосипу (ось вам і перший збіг), мені замість ツ вбачилося シ (у катакані вони дійсно схожі).
Здивувавшись, до чого тут корова, я звернулася до Гугля, і виявилося, що у японській мові дійсно є прикмета, яка стосується і сну, і вже згаданої тварини, а саме:
І тут мені згадалося, що 2014 рік за китайським гороскопом є роком коня (дерев’яного, якщо вдаватися у подробиці). Саме тому мені прийшло на думку присвятити допис прислів’ям та приказкам, що стосуються коней.
馬が合う — добре ладнати з кимось, підходити одне одному
馬(の耳)に念仏 та 馬耳東風 — розсипати перла перед свинями. Синонімом до нього є 豚に真珠 — це прямий переклад фрази з Біблії, як і у нашій мові.
Проте вирази з конями стосуються лише чогось нематеріального (наприклад, корисних порад), а от вираз із свинями може вживатися і щодо матеріальних цінностей.
A Rosie Sweet Home (Flickr, CC)
馬車馬 — возовий кінь, трудяга (про людину)
馬脚を現す — проявляти свою справжню суть, показувати своє справжнє обличчя
馬を鹿という — називати чорне білим (перекручувати факти у своїх інтересах)
Коні та олені в одній фразі відразу викликали у пам’яті славнозвісне слово 馬鹿 — дурень, яким аж кишить аніме.
馬面 — продовгувате, видовжене обличчя (у буквальному значенні)
Останній вираз відразу ж проасоціювався з long face, яке, на відміну від японського, є образним, і означає «мати нещасний, сумний, або розчарований вигляд».
Звернення ж до англійських усталених виразів у свою чергу нагадало мені, як нещодавно у одному з подкастів мова зайшла про англійську приказку, та не про будь-яку, а якраз про коня: long in the tooth.
Її значення та походження можна подивитися, наприклад, тут:
Як зрозуміло з назви блогу, він присвячений аніме та манга. Але тут ви не знайдете рецензій на аніме чи мангу, так само, як і анонсів новинок. Я пишу те, що вразило чи зачепило мене, розсмішило чи примусило подумати. Якщо вам це підходить - приєднуйтесь!
Читачеві お客様に
Кажуть, що кожен анімешник хоча раз у житті брався вивчати японську мову. Якщо ви з тих, хто думав або навіть починав, та покинув - можливо, саме тут ви знайдете спосіб зблизитися з 日本語. Уроків граматики не буде - але ви навчитеся трохи більше розуміти те, що чуєте в аніме.